Джейсон Рекулик – Приховані малюнки (страница 9)

— Ні! — вигукує Тедді.

— Вибач, Ведмежатку, я змерзла.

Я розстеляю рушник на бетонному настилі біля бордюру басейну і вкладаюсь сохнути на сонці. Температура вже перевалила за тридцять, і пекуче сонце швидко виганяє з мене весь холод. Тедді хлюпочеться поряд. У нього нова гра: він набирає повен рот води, а потім випльовує її, немов крилатий херувим у фонтані.

— Не слід цього робити, — кажу йому. — Там хлорка.

— Я від неї захворію?

— Якщо добряче наковтаєшся, то так.

— І помру?

Раптом він починає дуже непокоїтись. Я хитаю головою.

— Якщо ти вип’єш весь басейн, то так, ти можеш померти. Але не пий навіть ковточка, гаразд?

Тедді залазить на пліт і підгрібає до краю води, тож тепер ми з ним лежимо паралельно — Тедді на плоту, а я на настилі.

— Меллорі?

— Так?

— Що відбувається, коли люди помирають?

Я повертаюсь до нього. Він втуплюється поглядом у воду.

— Що ти маєш на увазі?

— Я маю на увазі, що відбувається з людиною всередині тіла?

Звісно, у мене є тверде переконання з цього приводу. Я вірю в Божий дар вічного життя. Для мене великою втіхою є впевненість у тому, що моя молодша сестричка Бет зараз в оточенні янголів. І я знаю, що колись, якщо мені пощастить, ми возз’єднаємось із нею на небесах. Але Тедді я нічого цього не кажу. Добре пам’ятаю свою співбесіду й правило номер десять: жодних релігій чи забобонів. Навчати науки.

— Я думаю, що тобі варто запитати про це у своїх батьків.

— А чому ти мені не скажеш?

— Я не впевнена, що знаю відповідь.

— Може таке бути, що деякі люди вмирають, але залишаються живими?

— Як привиди?

— Ні, не страшними. — Він силкується висловити свою думку, як і всі ми силкуємось, як мені здається, розмовляючи на такі теми. — Чи залишається живою якась частина людини?

— Це велике й складне питання, Тедді. Я справді думаю, що тобі краще запитати у батьків.

Він розчарований, що я уникла відповіді, але, схоже, змирився з тим, що не збираюсь йому допомагати.

— Тоді пограймося знову в «Країну Оз»!

— Ми ж щойно закінчили!

— Тільки сцена танення, — благає він. — Сам кінець.

— Добре. Але у воду я більше не полізу.

Я підводжусь і обгортаю плечі рушником, немов відьминим плащем. Потім скарлючую пальці у вигляді кігтів і маніакально регочу:

— Я до тебе доберуся, красунечко, і до твого песика теж!

Тедді бризкає на мене водою, і я щосили верещу, так що аж перелякані птахи зриваються з дерев.

— Ах ти ж, триклята щуряко! Тільки подивись, що ти накоїла! — Із перебільшеною театральністю я падаю посеред внутрішнього дворика, розмахую руками й корчусь в агонії. — Я тану! Я тану! О, що це за світ, що за світ!

Тедді сміється і плескає в долоні, коли я перевертаюсь на спину, заплющую очі й висолоплюю язика. Наостанок я кілька разів сіпаю ногами й завмираю.

— Гм, міс?

Я розплющую очі.

Метра за півтора, по той бік огорожі басейну, стоїть молодий чоловік. Він худорлявий, але гарної статури. На ньому штани кольору хакі, у плямах від трави, футболка з написом Rutgers і робочі рукавиці.

— Я з Lawn King. Догляд за газонами.

— Hola[10], Адріане! — вигукує Тедді.

Адріан підморгує йому.

— Hola, Тедді. ¿Cómo estás?[11]

Намагаюсь прикритись рушником, але оскільки вже лежу на ньому, то лише сіпаюсь і дригаю ногами й руками, як жук, перевернутий на спину.

— Я зараз притягну велику газонокосарку, якщо можна. Просто хотів тебе попередити. Вона дуже шумить.

— Звичайно. Ми можемо зайти всередину.

— Ні, ми маємо дивитися! — каже Тедді.

Адріан іде по косарку, а я цікавлюсь у Тедді:

— Чому ми маємо дивитися?

— Бо мені подобається велика газонокосарка! Вона дивовижна!

Я чую наближення косарки ще до того, як бачу її. Гучний бензиновий двигун розриває тишу нашого пристановища на задньому дворі. Аж ось із-за рогу будинку виїжджає Адріан верхи на машині, яка нагадує щось середнє між трактором і картом.

Він стоїть іззаду, схилившись над стерном, наче мчить на квадроциклі, залишаючи позаду смуги свіжоскошеної трави. Тедді вилазить із басейну й підбігає до огорожі, щоб краще бачити. А косар хизується, робить різкі повороти, їде задом, навіть натягує капелюха на очі, щоб їхати наосліп. Це не найкращий приклад для маленької дитини, але Тедді зачарований. Він дивиться, роззявивши рота від захвату, наче це вистава цирку Cirque du Soleil. Для ефектного завершення Адріан на всій швидкості їде задом, перемикає передачі, а потім мчить до нас, піднявши передні колеса і так утримуючи косарку впродовж трьох жахливих секунд, щоб ми могли помилуватися тим, як шалено обертаються її леза. А потім зі страшним грюкотом машина гепає додолу й зупиняється за якихось кілька сантиметрів від огорожі басейну.

Адріан зістрибує й пропонує ключі Тедді.

— Хочеш проїхатись?

— Справді? — запитує Тедді.

— Ні! — гукаю. — Цього точно не буде.

— Нехай, коли тобі виповниться шість, — каже Адріан, підморгуючи йому. — Познайомиш мене зі своєю новою подругою?

Тедді знизує плечима:

— Це моя няня.

— Меллорі Квін.

— Дуже приємно познайомитись, Меллорі.

Він знімає робочу рукавицю й простягає мені руку, і в цьому жесті відчувається якась дивна церемонність, особливо враховуючи, що я в суцільному купальнику, а він — у брудному й обліпленому обрізками трави одязі. І це для мене — перший дзвіночок про те, що в ньому приховане щось більше, ніж здається на перший погляд. Шкіра на його долоні задубіла. Раптом Тедді щось пригадує і починає сіпати дверцята захисної огорожі.

— Куди ти?

— Я намалював Адріанові малюнок, — каже малий. — Він у спальні.

Я піднімаю клямку, щоб він міг вийти, і Тедді мчить через галявину.

— У тебе й досі мокрі ноги! — гукаю йому вслід. — Обережно на сходах!

— Добре! — кричить він мені у відповідь.