Джейсон Рекулик – Приховані малюнки (страница 8)

14:00 — Зазвичай це найспекотніша частина дня, тож ми сидимо в будинку й граємо в настільну гру «Гірки й драбинки» чи «Мишоловку», а потім намазуємося сонцезахисним кремом і йдемо до басейну. Тедді не вміє плавати (я й сама не дуже добре плаваю), тож я слідкую за тим, щоб він надів надувні нарукавники перед тим, як зайдемо у воду. А потім ми граємося у квача або влаштовуємо бої на мечах із аквапалиць. Або вилазимо на великий надувний пліт і граємо в ігри, придумані за мотивами фільмів штибу «Вигнанець» або «Титанік».

17:00 — Керолайн повертається додому, і, поки вона готує вечерю, я коротко розповідаю, як ми з Тедді провели день. Потім вирушаю на пробіжку, приблизно від трьох до восьми миль, відповідно до рекомендацій Рассела. Дорогою минаю найрізноманітніших людей, які гуляють доріжками біля будинків або поливають газони, і всі вони думають, що я — одна з мешканок Спрінґ-Брука. Хтось із сусідів навіть махає мені й вигукує привітання, ніби я живу тут усе своє життя, ніби я — чиясь донька, яка приїхала з коледжу на літні канікули. І мені подобається відчуття, що тоді з’являється — відчуття спільності, ніби я нарешті прибула в те місце, до якого належу.

19:00 — Після пробіжки я швиденько приймаю душ у найменшій у світі ванній кімнаті, а потім готую собі просту їжу в крихітній кухоньці котеджу. Один-два рази на тиждень я гуляю центром міста, щоб позаглядати в місцеві крамнички й ресторани. Або відвідую відкриті збори на цокольному поверсі церкви Божої Матері. Ведучі цих бесід дуже гарні, учасники дружелюбні, але я завжди виявляюсь наймолодшою особою в цій спільноті, молодшою принаймні років на десять за інших, тож навряд чи заведу тут масу нових друзів. Звісно ж, я не залишаюсь на «збори після зборів», коли всі рушають у магазин-кав’ярню Panera Bread, щоб відвести душу, нарікаючи на дітей, іпотеки, роботу тощо. Проживши всього два тижні у Максвеллів, у надійній ізоляції від усіх спокус, я вже подумую, чи аж так мені потрібні ці збори. Упевнена, що зможу самостійно з усім упоратись.

 

 

 

21:00 — У цей час я зазвичай уже лежу в ліжку, читаючи бібліотечну книжку або переглядаючи якийсь фільм на телефоні. Як подарунок собі, підписуюсь на канал Hallmark, щоб мати змогу дивитися безліч романтичних фільмів за 5,99 доларів на місяць — і це чудовий спосіб розслабитись наприкінці вечора. Я вимикаю світло, кладу голову на подушку й насолоджуюсь утіхою від щасливого життя, яке настає в кінці цих фільмів, — коли сім’ї возз’єднуються, а злодії забираються геть; коли скарби знаходяться, а добре ім’я відновлюється.

Можливо, усе це страшенно нудно. Очевидно, що це не вища математика. Я не змінюю світ і не лікую рак. Але після всіх моїх проблем відчуваю, що зробила величезний крок уперед — і пишаюся собою. У мене є власне житло й постійна зарплата. Я готую поживні страви й щотижня відкладаю дві сотні. Моя робота з Тедді дуже важлива. І я відчуваю себе повноцінною людиною завдяки абсолютній вірі в мене Теда й Керолайн.

Особливо Теда. Я майже не бачу його впродовж дня, бо щоранку він вирушає в офіс о шостій тридцять. Але іноді я бачу його ввечері, коли повертаюся з пробіжки. Чоловік сидить у внутрішньому дворику зі своїм ноутбуком і келихом вина або намотує кола в басейні, і тоді він махає мені рукою й питає про пробіжку. Або про день із Тедді. Або цікавиться моєю думкою про який-небудь споживчий бренд — Nike, PetSmart, Gillette, L.L.Bean тощо. Тед пояснює, що його компанія розробляє «серверне програмне забезпечення» для великих корпорацій по всьому світу і він постійно шукає нові партнерські зв’язки. «Що ти думаєш про Urban Outfitters?» — запитує у мене, або: «Ти коли-небудь вечеряла в Cracker Barrel?» А потім справді вислуховує мої відповіді, ніби ці думки можуть реально вплинути на його бізнес-рішення. І це мені лестить, якщо чесно. Крім Рассела, не знаю нікого, кому було б цікаво, що я думаю. Тому я завжди рада бачити Теда і завжди трохи напружуюсь, коли він запрошує мене до розмови.

Як не дивно, єдиний, хто створює проблеми на моїй новій роботі, — це людина, яка навіть не існує: Аня. Уявна найкраща подруга Тедді має дратівну звичку зривати виконання моїх вказівок. Наприклад, одного разу я прошу Тедді позбирати свій брудний одяг і покласти в корзину для білизни. За дві години заходжу в його спальню, а одяг і досі розкиданий по підлозі.

— Аня каже, що це повинна робити мама, — пояснює він мені. — Аня каже, що це її робота.

Іншим разом я смажу на обід хрусткі квадратики з тофу, а Тедді просить гамбургер. Я кажу, що йому цього не можна. Нагадую, що його сім’я не їсть червоного м’яса, бо це шкідливо для довкілля, оскільки велика рогата худоба — одне з найбільших джерел парникових газів. Я подаю йому тарілку з тофу й білим рисом, але Тедді просто колупається виделкою в їжі.

— Аня думає, що я б дуже хотів м’яса, — каже він. — Аня вважає, що тофу — це сміття.

Я, звісно, не експерт з дитячої психології, але розумію, що робить Тедді: використовує Аню як виправдання, щоб домогтися свого. Я прошу поради в Керолайн, але та каже, що нам просто треба бути терплячими — і ця проблема врешті мине сама собою.

— Йому вже стає краще, — запевняє вона. — Коли я приходжу з роботи, то тільки й чую: «Меллорі те» і «Меллорі се». Я вже тиждень не чула Аниного імені.

Але Тед наполегливо радить мені займати рішучішу позицію.

— Аня — це шпичка в дупі. Не вона тут встановлює правила. Ми їх встановлюємо. Наступного разу, коли вона поділиться своєю думкою, просто нагадай Тедді, що Ані насправді не існує.

Я вибираю щось середнє між цими двома крайнощами. Якось по обіді, коли в Тедді була тиха година і він сидів нагорі, я напекла цілу тацю його улюбленого різдвяного печива. Коли він зійшов униз зі своїм новим малюнком, запросила його сісти за стіл. Я принесла печиво й дві склянки холодного молока і, ніби між іншим, попросила його розповісти мені трохи більше про Аню.

— Що ти маєш на увазі? — Він одразу щось запідозрює.

— Де ви познайомились? Який у неї улюблений колір? Скільки їй років?

Тедді знизує плечима, наче на всі ці запитання неможливо відповісти. Він розглядається по кухні, ніби раптом не хоче дивитися мені в очі.

— У неї є робота?

— Не знаю.

— А чим вона займається цілий день?

— Не можу сказати.

— Вона коли-небудь виходить із твоєї спальні?

Тедді кидає погляд через стіл на порожній стілець.

— Іноді.

Я дивлюсь на стілець.

— Аня зараз тут? Сидить разом із нами?

Він хитає головою:

— Ні.

— Вона хоче печива?

— Її тут немає, Меллорі.

— А про що ви з Анею розмовляєте?

Тедді опускає носа в тарілку, аж поки його обличчя не опиняється за кілька сантиметрів од печива.

— Я знаю, що вона несправжня, — шепоче він. — Тобі не треба цього доводити.

У його голосі вчуваються сум і розчарування, і я раптом почуваюся винною, ніби щойно присилувала п’ятирічного хлопчика визнати, що Санта-Клауса не існує.

— Послухай, Тедді, у моєї молодшої сестрички Бет була така ж подруга, як Аня. Її подругу звали Кассіопея. Правда ж, гарне ім’я? Удень Кассіопея працювала в шоу «Дісней на льоду», яке об’їздило весь світ. Але щоночі вона поверталась у наш будинок у Південній Філадельфії і спала на підлозі в нашій спальні. Я мала поводитись обережно, щоб не наступити, бо вона була невидима.

— А Бет вважала Кассіопею справжньою?

— Ми вдавали, що Кассіопея справжня. І все було добре, бо Бет ніколи не використовувала Кассіопею як виправдання для порушення правил. У цьому ж є сенс?

— Зрозуміло, — каже Тедді, а потім совається на стільці, ніби в нього раптом заболіло в боці. — Мені треба до вбиральні. Маю зробити номер два. — Потім він злазить зі стільця і швидко виходить із кухні.

Він так і не доторкнувся до їжі. Я накриваю печиво харчовою плівкою і ставлю молоко в холодильник на потім. Після цього йду до раковини й мию весь посуд. Коли закінчую, Тедді досі у вбиральні. Я сідаю за стіл і згадую, що ще не помилувалася його останнім малюнком, тож беру аркуш і перевертаю його лицьовим боком догори.

 

4

У батьків Тедді строгі правила щодо часу, проведеного біля екрана, тому малий ніколи не бачив ані «Зоряних війн», ані «Історії іграшок», ані інших фільмів, якими так захоплюються всі діти. Йому навіть не дозволяють дивитися дитячу освітню передачу «Вулиця Сезам». Але раз на тиждень Максвелли збираються в барлозі на сімейний кіновечір. Керолайн готує попкорн, а Тед вмикає фільм, який має «справжню художню цінність», що зазвичай означає, що він або старий, або супроводжується субтитрами іноземною мовою, і я вас запевняю, що єдиний із них, про який ви хоч щось чули, — це «Чарівник країни Оз». Тедді любить цю історію і каже, що це його улюблений фільм.

Отож коли ми бавимось надворі в басейні, то часто граємо у вигадану гру «Країна Оз». Ми вилазимо на рятувальний надувний пліт, і Тедді грає Дороті, а я — всі інші ролі з фільму: Тото, Опудало, Лиху Відьму і всіх жувачів. І скажу не вихваляючись, що не зупиняюсь ні перед чим: я співаю і танцюю, махаю крилами Летючої Мавпи й гарую так, ніби це прем’єра на Бродвеї. Нам потрібна ціла година, щоб дограти історію до кінця, коли пліт перетворюється на повітряну кулю і несе Тедді-­Дороті назад у Канзас. І коли ми вже закінчуємо й виходимо на поклін, я відчуваю, що мені так холодно, аж зуби цокотять. Мушу вилізти з води.