Джейсон Рекулик – Приховані малюнки (страница 10)

Ми з Адріаном змушені підтримувати сяку-таку розмову, чекаючи повернення Тедді. Його вік і справді важко визначити. У нього тіло дорослої людини: він високий, стрункий, засмаглий, м’язистий. Але його обличчя все ще хлоп’яче й трохи сором’язливе. Йому може бути й сімнадцять, і двадцять п’ять років.

— Мені подобається цей малий, — каже Адріан. — У Барселоні він трохи навчився іспанської, і я підучую його нових фраз. Ти за ним постійно наглядаєш?

— Тільки на літо. У вересні він іде до школи.

— А ти? Куди йдеш ти?

І тут я розумію, що він сприйняв мене за якусь студентку. Він, мабуть, думає, що я — одна із сусідок, живу тут, у Спрінґ-Бруці, де всі дівчата навчаються в чотирирічних коледжах і університетах. Я збираюсь йому все пояснити, але не знаю, як сказати «Я нікуди не йду» так, щоб це не прозвучало як крах життя. Звісно, я можу розповісти йому всю свою передісторію, але заради підтримання легкої бесіди просто погоджуюсь із його припущенням. Вдаю, що моє життя не зійшло з рейок і все відбулося так, як і задумано.

— Пен Стейт. Жіноча збірна з бігу.

— Серйозно? Ти спортсменка з Великої десятки?

— Формально — так. Але всю славу забирає футбольна команда. Нас ніколи не побачиш на каналі ESPN.

Я знаю, брехати — погано. Більша частина одужання — чи не найважливіша частина — полягає в тому, що ти маєш володіти своїм минулим і визнавати всі зроблені помилки. Але мушу визнати, що так приємно вхопитися за якусь фантазію і робити вигляд, що ти все ще нормальний підліток зі звичними підлітковими мріями.

Адріан клацає пальцями, наче раптом щось збагнув.

— То це ти бігаєш вечорами? По району?

— Це я.

— Я бачив, як ти тренуєшся! Ти справді швидко бігаєш!

Мені стає цікаво, чому косарі газонів працюють у цьому районі, коли вечоріє, але спитати не встигаю, бо Тедді вже біжить назад через двір, тримаючи в руках аркуш паперу.

— Ось, — каже він відсапуючись. — Я зберіг його для тебе.

— О, хлопче, та це ж чудово! — каже Адріан. — Ти тільки поглянь на ці сонцезахисні окуляри! У мене тут класний вигляд, еге ж? — Дивлячись на малюнок, я не можу втриматись од сміху. Він схожий на чоловічка з паличок із гри в слова «Шибениця».

— Дуже лепський, — погоджуюсь я.

— Muy guapo, — каже Адріан Тедді. — Це твоє нове слово на цей тиждень. Воно означає: супергарний.

 

— Muy guapo?

— Bueno! Це чудово!

По той бік двору, з-за рогу будинку Максвеллів, з’являється старий. Він невисокий на зріст, зі зморшкуватою смаглявою шкірою і коротко підстриженим сивим волоссям. Старий вигукує ім’я Адріана і, як видно, зо­всім не задоволений.

— ¿Qué demonos estás haciendo?[12]

Адріан махає йому, а потім весело позирає на нас.

— Це El Jefe. Я мушу йти. Але за два тижні повернусь, Тедді. Дякую тобі за малюнок. А тобі, Меллорі, успішного тренування. Я шукатиму тебе на ESPN, добре?

— Prisa![13] — репетує старигань. — Ven aqui![14]

— Добре, добре! — гукає у відповідь Адріан. Він стрибає на косарку, заводить її і за якихось кілька секунд перетинає двір. Я чую, як він перепрошує по-іспанськи, але старий просто кричить на нього, і, зникаючи за рогом будинку, вони все ще сперечаються. У мене збереглись якісь елементарні знання іспанської мови ще з середньої школи — і досі пам’ятаю, що el jefe означає «шеф», — але вони говорять занадто швидко, щоб я змогла розібрати ще щось.

Тедді явно стурбований.

— У Адріана неприємності?

— Сподіваюсь, що ні.

Потім я розглядаю подвір’я і вражено помічаю, що, попри всі Адріанові швидкісно-зухвалі витівки, щойно підстрижений газон має фантастичний вигляд.

@@@

У Максвеллів позаду будинку є літній душ, щоб можна було сполоснутися після плавання. Це крихітна дерев’яна кабінка, за розміром схожа на старомодну телефонну будку, для якої Керолайн накуповує божевільно дорогі шампуні й засоби для миття тіла. Тедді йде туди першим, а я крізь двері викрикую йому настанови, нагадуючи, щоб він сполоснув волосся і витрусив купальний костюм. Закінчивши митися, він, човгаючи, виходить надвір, обмотаний пляжним рушником.

— Я — вегетаріанський буріто!

— Ти — красунчик, — відповідаю. — Іди одягайся, а я зустріну тебе нагорі.

Я вішаю свій рушник і вже готова зайти в кабінку, коли чую, що якась жінка вигукує моє ім’я:

— Ви Меллорі, еге ж? Нова няня?

Озираюсь і бачу, як через галявину поспішає сусідка Максвеллів — невисокого зросту літня жінка з широкими стегнами й хиткою ходою. Керолайн попереджала мене, що вона схибнута на всю голову й рідко виходить з дому, втім, ось вона тут — одягнута у вільну гавайську сукню муу-муу аквамаринового кольору й з голови до ніг обвішана коштовностями: золотим намистом із кришталевими амулетами, великими сережками-кільцями, дзенькітливими браслетами й перснями з дорогоцінними каменями на пальцях рук і ніг.

— Я Міці, любонько. Живу поряд. І оскільки ти новенька в цій окрузі, хочу дати тобі маленьку дружню пораду: коли тут крутяться оті озеленювачі, не сиди біля басейну, виставивши все напоказ. — Вона красномовно вказує на моє тіло помахом руки зверху донизу. — Це те, що зазвичай називається провокацією.

Жінка підступає ближче, і мені в ніс б’є сморід шмаленої мотузки. Або їй не завадила б ванна, або вона добряче під кайфом, а може, і те, й інше.

— Вибачте?

— У тебе чудова фігура, і я розумію, що її кортить продемонструвати. І це вільна країна, я лібертаріанка, тож кажу: роби все, що тобі подобається. Але коли сюди являються ці мексиканці, треба пам’ятати про обережність. Трохи здорового глузду. Для твоєї ж особистої безпеки. Уловлюєш? — Я намагаюсь щось відповісти, але вона не вгаває. — Це може здатися расизмом, але це правда. Ці чоловіки вже один раз порушили закон, коли перетнули кордон. Отож, коли злочинець бачить гарненьку дівчину саму-самісіньку на задньому дворі, що його зупинить?

— Ви серйозно?

Вона тремтячою рукою хапає мене за зап’ястя, щоб надати ваги своєму зауваженню.

— Принцесо, я серйозна, як серцевий напад. Тобі треба прикривати свою дупцю.

Над нами Тедді гукає крізь сітку відчиненого вікна своєї спальні:

— Меллорі, а ми будемо фруктове морозиво?

— Після того як я прийму душ, — кажу йому. — П’ять хвилин.

Міці махає Тедді, і він швидко щезає з виду.

— Гарний хлопчик. Таке миле личко. А от від батьків я не у великому захваті. Трохи зарозумілі, як на мене. Тобі не здається?

— Ну…

— У той день, коли вони сюди в’їхали, я приготувала лазанью. По-сусідськи ж, так? Несу її до їхнього парадного входу — і знаєш, що вона мені каже? А вона каже: «Прошу вибачення, але ми не можемо прийняти ваш подарунок. Через рублене м’ясо!»

— Може…

— Вибач, любонько, але в цій ситуації ти не так поводишся. Ти усміхаєшся, кажеш «дякую», забираєш його всередину і викидаєш геть. А не жбурляєш мені в обличчя. Це грубо. А батечко ще гірший! Від нього здуріти можна.

— Насправді…

— Ех, ти ще дитина. Ти ще не вмієш читати людей. Я людина тепла, дуже чуйна, я читаю аури й тим заробляю на життя. Ти побачиш, що клієнти цілий день стукають у мої двері, але не хвилюйся: за ними нічого підозрілого не відбувається. Після гістеректомії я втратила всякий інтерес. — Вона підморгує мені. — А як тобі подобається гостьовий котедж? Ти ніколи не нервуєшся? Як воно — спати там зовсім самій?

— А чому я маю нервуватися?

— Через ту історію.

— Яку історію?

І вперше за всю нашу розмову слова завмирають на устах Міці. Вона дістає пасмо волосся, крутить його в пальцях, поки не відділяє одну волосину. Потім висмикує її і кидає через плече.

— Тобі треба запитати в батьків.

— Вони нещодавно сюди переїхали. Тож нічого не знають. Про що ви говорите?

— Коли я була дитиною, ми називали твій котедж Будинком Диявола. Ми підбурювали одне одного зазирати у вікна. Брат пропонував мені двадцять п’ять центів, якщо я стану на ґанок і порахую до ста, але в мене ніколи не вистачало на це хоробрості.

— Чому?

— Було вбито жінку. Енні Барретт. Мисткиня, художниця, вона використовувала твою хатинку як майстерню.