Джейсон Рекулик – Приховані малюнки (страница 10)
Ми з Адріаном змушені підтримувати сяку-таку розмову, чекаючи повернення Тедді. Його вік і справді важко визначити. У нього тіло дорослої людини: він високий, стрункий, засмаглий, м’язистий. Але його обличчя все ще хлоп’яче й трохи сором’язливе. Йому може бути й сімнадцять, і двадцять п’ять років.
— Мені подобається цей малий, — каже Адріан. — У Барселоні він трохи навчився іспанської, і я підучую його нових фраз. Ти за ним постійно наглядаєш?
— Тільки на літо. У вересні він іде до школи.
— А ти? Куди йдеш ти?
І тут я розумію, що він сприйняв мене за якусь студентку. Він, мабуть, думає, що я — одна із сусідок, живу тут, у Спрінґ-Бруці, де всі дівчата навчаються в чотирирічних коледжах і університетах. Я збираюсь йому все пояснити, але не знаю, як сказати «Я нікуди не йду» так, щоб це не прозвучало як крах життя. Звісно, я можу розповісти йому всю свою передісторію, але заради підтримання легкої бесіди просто погоджуюсь із його припущенням. Вдаю, що моє життя не зійшло з рейок і все відбулося так, як і задумано.
— Пен Стейт. Жіноча збірна з бігу.
— Серйозно? Ти спортсменка з Великої десятки?
— Формально — так. Але всю славу забирає футбольна команда. Нас ніколи не побачиш на каналі
Я знаю, брехати — погано. Більша частина одужання — чи не найважливіша частина — полягає в тому, що ти маєш володіти своїм минулим і визнавати всі зроблені помилки. Але мушу визнати, що так приємно вхопитися за якусь фантазію і робити вигляд, що ти все ще нормальний підліток зі звичними підлітковими мріями.
Адріан клацає пальцями, наче раптом щось збагнув.
— То це ти бігаєш вечорами? По району?
— Це я.
— Я бачив, як ти тренуєшся! Ти справді швидко бігаєш!
Мені стає цікаво, чому косарі газонів працюють у цьому районі, коли вечоріє, але спитати не встигаю, бо Тедді вже біжить назад через двір, тримаючи в руках аркуш паперу.
— Ось, — каже він відсапуючись. — Я зберіг його для тебе.
— О, хлопче, та це ж чудово! — каже Адріан. — Ти тільки поглянь на ці сонцезахисні окуляри! У мене тут класний вигляд, еге ж? — Дивлячись на малюнок, я не можу втриматись од сміху. Він схожий на чоловічка з паличок із гри в слова «Шибениця».
— Дуже лепський, — погоджуюсь я.
—
—
—
По той бік двору, з-за рогу будинку Максвеллів, з’являється старий. Він невисокий на зріст, зі зморшкуватою смаглявою шкірою і коротко підстриженим сивим волоссям. Старий вигукує ім’я Адріана і, як видно, зовсім не задоволений.
—
Адріан махає йому, а потім весело позирає на нас.
— Це
—
— Добре, добре! — гукає у відповідь Адріан. Він стрибає на косарку, заводить її і за якихось кілька секунд перетинає двір. Я чую, як він перепрошує по-іспанськи, але старий просто кричить на нього, і, зникаючи за рогом будинку, вони все ще сперечаються. У мене збереглись якісь елементарні знання іспанської мови ще з середньої школи — і досі пам’ятаю, що
Тедді явно стурбований.
— У Адріана неприємності?
— Сподіваюсь, що ні.
Потім я розглядаю подвір’я і вражено помічаю, що, попри всі Адріанові швидкісно-зухвалі витівки, щойно підстрижений газон має фантастичний вигляд.
У Максвеллів позаду будинку є літній душ, щоб можна було сполоснутися після плавання. Це крихітна дерев’яна кабінка, за розміром схожа на старомодну телефонну будку, для якої Керолайн накуповує божевільно дорогі шампуні й засоби для миття тіла. Тедді йде туди першим, а я крізь двері викрикую йому настанови, нагадуючи, щоб він сполоснув волосся і витрусив купальний костюм. Закінчивши митися, він, човгаючи, виходить надвір, обмотаний пляжним рушником.
— Я — вегетаріанський буріто!
— Ти — красунчик, — відповідаю. — Іди одягайся, а я зустріну тебе нагорі.
Я вішаю свій рушник і вже готова зайти в кабінку, коли чую, що якась жінка вигукує моє ім’я:
— Ви Меллорі, еге ж? Нова няня?
Озираюсь і бачу, як через галявину поспішає сусідка Максвеллів — невисокого зросту літня жінка з широкими стегнами й хиткою ходою. Керолайн попереджала мене, що вона схибнута на всю голову й рідко виходить з дому, втім, ось вона тут — одягнута у вільну гавайську сукню муу-муу аквамаринового кольору й з голови до ніг обвішана коштовностями: золотим намистом із кришталевими амулетами, великими сережками-кільцями, дзенькітливими браслетами й перснями з дорогоцінними каменями на пальцях рук і ніг.
— Я Міці, любонько. Живу поряд. І оскільки ти новенька в цій окрузі, хочу дати тобі маленьку дружню пораду: коли тут крутяться оті озеленювачі, не сиди біля басейну, виставивши все напоказ. — Вона красномовно вказує на моє тіло помахом руки зверху донизу. — Це те, що зазвичай називається провокацією.
Жінка підступає ближче, і мені в ніс б’є сморід шмаленої мотузки. Або їй не завадила б ванна, або вона добряче під кайфом, а може, і те, й інше.
— Вибачте?
— У тебе чудова фігура, і я розумію, що її кортить продемонструвати. І це вільна країна, я лібертаріанка, тож кажу: роби все, що тобі подобається. Але коли сюди являються ці мексиканці, треба пам’ятати про обережність. Трохи здорового глузду. Для твоєї ж особистої безпеки. Уловлюєш? — Я намагаюсь щось відповісти, але вона не вгаває. — Це може здатися расизмом, але це правда. Ці чоловіки вже один раз порушили закон, коли перетнули кордон. Отож, коли злочинець бачить гарненьку дівчину саму-самісіньку на задньому дворі, що його зупинить?
— Ви серйозно?
Вона тремтячою рукою хапає мене за зап’ястя, щоб надати ваги своєму зауваженню.
— Принцесо, я серйозна, як серцевий напад. Тобі треба прикривати свою дупцю.
Над нами Тедді гукає крізь сітку відчиненого вікна своєї спальні:
— Меллорі, а ми будемо фруктове морозиво?
— Після того як я прийму душ, — кажу йому. — П’ять хвилин.
Міці махає Тедді, і він швидко щезає з виду.
— Гарний хлопчик. Таке миле личко. А от від батьків я не у великому захваті. Трохи зарозумілі, як на мене. Тобі не здається?
— Ну…
— У той день, коли вони сюди в’їхали, я приготувала лазанью. По-сусідськи ж, так? Несу її до їхнього парадного входу — і знаєш, що вона мені каже? А вона каже: «Прошу вибачення, але ми не можемо прийняти ваш подарунок. Через рублене м’ясо!»
— Може…
— Вибач, любонько, але в цій ситуації ти
— Насправді…
— Ех, ти ще дитина. Ти ще не вмієш читати людей. Я людина тепла, дуже чуйна, я читаю аури й тим заробляю на життя. Ти побачиш, що клієнти цілий день стукають у мої двері, але не хвилюйся: за ними нічого підозрілого не відбувається. Після гістеректомії я втратила всякий інтерес. — Вона підморгує мені. — А як тобі подобається гостьовий котедж? Ти ніколи не нервуєшся? Як воно — спати там зовсім самій?
— А чому я маю нервуватися?
— Через ту історію.
— Яку історію?
І вперше за всю нашу розмову слова завмирають на устах Міці. Вона дістає пасмо волосся, крутить його в пальцях, поки не відділяє одну волосину. Потім висмикує її і кидає через плече.
— Тобі треба запитати в батьків.
— Вони нещодавно сюди переїхали. Тож нічого не знають. Про що ви говорите?
— Коли я була дитиною, ми називали твій котедж Будинком Диявола. Ми підбурювали одне одного зазирати у вікна. Брат пропонував мені двадцять п’ять центів, якщо я стану на ґанок і порахую до ста, але в мене ніколи не вистачало на це хоробрості.
— Чому?
— Було вбито жінку. Енні Барретт. Мисткиня, художниця, вона використовувала твою хатинку як майстерню.