Джейсон Рекулик – Приховані малюнки (страница 11)
— Її вбили в котеджі?
— Ну, насправді її тіла так і не знайшли. Це трапилося дуже давно, зразу після Другої світової війни.
У вікні другого поверху знову з’являється обличчя Тедді.
— П’ять хвилин уже минуло?
— Майже, — відповідаю я.
Коли повертаюсь до Міці, вона вже минає двір.
— Не змушуй мале янголятко чекати. Ідіть і ласуйте своїм морозивом.
— Зачекайте, а як же решта тієї історії?
— Немає ніякої решти. Коли Енні померла — чи пропала безвісти, хто знає, — її сім’я зробила з котеджу садовий сарай. Туди нікого не пускали. Відтоді так і повелося і тривало сімдесят із гаком років. Аж до цього місяця.
Керолайн повертається додому мінівеном, повним продуктів, і я допомагаю їй вивантажувати й розпаковувати всі сумки. Тедді нагорі, у своїй спальні, малює, тож користуюсь можливістю щось дізнатись про історію Міці.
— Я ж тобі казала, що вона звихнута, — каже Керолайн. — Вона вважає, що поштар, тримаючи над парою, відкриває рахунки по кредитках, щоб дізнатися її кредитні рейтинги. Вона параноїчка.
— Вона казала, що було вбито жінку.
— Вісімдесят років тому. Це дуже старий район, Меллорі. Тут у кожній хаті свій жахастик. — Керолайн відчиняє холодильник і кладе в контейнер для овочів шпинат, капусту й пучок редиски, на корінні якої налипла земля. — До того ж попередні власники прожили тут сорок років, тож у них явно не виникало жодних проблем.
— Дійсно, так і є. — Я засовую руку в полотняну сумку для продуктів і витягаю упаковку з шести пляшок кокосової води. — Правда, вони використовували котедж як сарай для інструментів, еге ж? Там ніхто не спав.
Схоже, Керолайн роздратована. Я відчуваю, що в неї був довгий день у клініці ветеранів, і їй не дуже подобаються ще запитання на порозі дому.
— Меллорі, ця жінка, мабуть, вжила більше наркотиків, ніж усі мої пацієнти разом. Я дивуюсь, що вона й досі жива, але з розумом у неї точно не все гаразд. Вона — це навіжене, гарячкове й параноїдальне руйновище. І як людина, котра несе відповідальність за твою тверезість, я хочу наполегливо порекомендувати обмежити з нею будь-які контакти, гаразд?
— Так, розумію, — запевняю я і якось ніяковію, бо ще трохи — і Керолайн нагримає на мене. Далі я вже мовчу, просто відчиняю буфетну й викладаю туди коробки з рисом арборіо, кускусом і цільнозерновими крекерами. Складаю мішечки й пакети з вівсяними пластівцями, сирим мигдалем, турецькими фініками й дивними зморщеними грибами. Коли все розпаковане, кажу Керолайн, що вже йду. А вона, мабуть, відчуває, що я й досі засмучена, бо підходить і кладе руку на плече.
— Послухай, у нас на другому поверсі є пречудова гостьова спальня. Якщо схочеш туди перебратися, ми тільки зрадіємо. Тедді буде на сьомому небі від щастя. Як тобі?
І якимось чином, оскільки однією рукою вона вже обвила мене за стан, це перетворюється на такі собі обійми.
— Мені там добре, — кажу їй. — Я рада, що маю власний простір. Це чудова практика для життя в реальному світі.
— Якщо передумаєш, просто скажи. Тобі
Того вечора я взуваю гарні кросівки й вирушаю на пробіжку. Чекаю, поки зовсім стемніє, але надворі все ще душно й важко. Чудово відчувати, що ти переборюєш себе, що ти біжиш, долаючи біль. У Рассела є приказка, яка мені подобається. Він каже: ми не знаємо, що може витримати наше тіло, поки не встановимо до нього жорстких вимог. Тож цього вечора я дуже вимогливо ставлюся до себе. Роблю прискорення тротуарами району туди й назад, пробігаю крізь морок між світлом вуличних ліхтарів і крізь скупчення світлячків, повз безперестанне гудіння центральних кондиціонерів. Я долаю 5,2 милі за тридцять вісім хвилин і йду додому, почуваючись неймовірно виснаженою.
Знову приймаю душ — цього разу в маленькій, тісній ванній котеджу, — а потім готую собі просту вечерю: розігріту в мінідуховці заморожену піцу й двісті грамів морозива
Коли з усім закінчено, вже по дев’ятій. Я вимикаю все світло, крім лампи на нічному столику. Лягаю з телефоном на велике біле ліжко і на каналі
Біля вхідних дверей розташоване велике вікно, у мене над ліжком — трохи менше, і вночі я тримаю їх відчиненими, щоб був маленький протяг. Стельовий вентилятор крутиться повільно й ліниво. Надворі, в лісі, сюрчать цвіркуни, й іноді я чую, як у гущавині скрадаються дрібні тваринки, обережно ступаючи по опалому листю.
Я повертаюсь у ліжко й знову вмикаю фільм. Чи не щохвилини якийсь метелик, приваблений світлом, вдаряється об віконну сітку. У стіну, позаду ліжка, щось
І тоді я чую звук, схожий на високочастотне дзижчання, ніби просто біля вуха літає комар. Я відганяю його, але за кілька секунд він знову повертається — сіра цятка, яка мозолить мені очі в полі мого периферичного зору, і ніяк її не дістанеш. Я знову згадую лікарку з Пенсильванського університету і той дослідницький експеримент, якого насправді не було.
І це перша ніч, коли мені здається, що на мене хтось дивиться.
5
Вихідні минають досить спокійно. Керолайн і Тед часто планують різні сімейні заходи — їздять на узбережжя на пляжний день або водять Тедді по музеях міста. Вони завжди запрошують і мене, але я не хочу втручатися в їхній сімейний час. Натомість просто тиняюся по своєму котеджу, шукаючи якогось заняття, бо «бездіяльні руки — приманка для спокуси». Суботнім вечором, коли мільйони молодих людей по всій Америці п’ють, фліртують, сміються і кохаються, я рачкую у своєму санвузлі з пульверизатором, наповненим відбілювачем
Іноді в мене виникає спокуса повернутися в соціальні мережі, відновити акаунти в інстаграмі й фейсбуці, але всі мої
Але найбільше мені подобається, коли вихідні закінчуються і можна нарешті повернутися до роботи. У понеділок вранці я приходжу в головний будинок і знаходжу Тедді під кухонним столом, де він грається з пластмасовими домашніми тваринами.
— Привіт, Ведмедику! Як справи?
Він піднімає пластмасову корову й мукає.
— Без жартів, ти що, перетворився на корову? Ну що ж, значить, сьогодні я буду нянею не для дитятка, а для телятка! Як цікаво!
Керолайн мчить кухнею, стискаючи ключі, мобільник і кілька тек, напханих паперами. Вона питає, чи не можу я вийти з нею у фоє на хвилинку. Коли ми відходимо на безпечну відстань від Тедді, жінка пояснює, що він обмочив постіль і його простирадла зараз у пральній машині.
— Ти б не могла покласти їх у сушарку, коли вони виперуться? Я вже застелила його ліжко новими.
— Звичайно. А з ним усе гаразд?
— У нього все добре. Просто зніяковів. Останнім часом це часто трапляється. Стрес від переїзду. — Вона хапає сумку із шафи в коридорі й чіпляє на плече. — Тільки не обмовся, що я тобі щось сказала. Він не хоче, щоб ти знала.
— Ані слова не скажу.
— Дякую, Меллорі. Ти моя рятівниця!
Улюблене вранішнє заняття Тедді — дослідження Зачарованого лісу на краю його родинного обійстя. Дерева утворюють щільний навіс над головою, тож навіть у найспекотніші дні в лісі прохолодніше. Стежки не помарковані й безіменні — і ми самі придумуємо для них назви. Дорога з жовтої цегли — це рівна, гарно втоптана стежка, яка починається за моїм котеджем і проходить паралельно до всіх будинків на Еджвуд-стріт. Нею ми йдемо до великого сірого валуна, що має назву Яйце Дракона, а далі звертаємо в Ущелину Дракона — вужчу стежку, яка в’ється в густих чагарниках. Тут нам доводиться іти цугом, витягши вперед руки, щоб не подряпатись. Ця стежка приводить нас у долину до Королівської річки (смердючого малорухомого потоку глибиною ледь по пояс) і до Мохового мосту— довгого трухлявого, порослого водоростями й химерними грибами стовбура дерева, який поєднує два береги. Ми навшпиньках перебираємось через цю деревину й прямуємо стежкою до Гігантської бобової стеблини — найвищого дерева в лісі, гілки якого торкаються неба.
Принаймні так любить казати Тедді. Поки ми мандруємо, він видумує карколомні сюжетні історії, розповідаючи про пригоди принца Тедді й принцеси Меллорі, відважних брата й сестру, які чомусь відбилися від королівської сім’ї й намагаються знайти дорогу додому. Іноді ми гуляємо весь ранок і не бачимо жодної людини, хіба що одного-двох вигулювальників собак. Але дітей ми майже зовсім не зустрічаємо, і я підозрюю, що саме тому Тедді так любить ці прогулянки.