Джейсон Рекулик – Приховані малюнки (страница 13)
Я чую писк комара і щосили б’ю себе по правій стороні обличчя. Потім дивлюсь на долоню, сподіваючись побачити розмазану темну пляму, але шкіра чиста.
— Усе добре. Трохи стомилась.
— Ти щойно сказала, що
І він починає говорити трохи швидше, ніби раптом розуміє, що щось відбувається:
— Як до тебе ставиться родина?
— Вони фантастичні.
— А дитина? Томмі? Тоні? Тобі?
— Тедді. Він чудовий. Нам весело.
Якоїсь миті вирішую розповісти Расселу про ситуацію з Анею, але не знаю, з чого почати. Якщо я візьму й просто зараз викладу йому правду, він вирішить, що я знову почала вживати наркотики.
— У тебе бувають глюки? — запитує він.
— Які глюки?
— Провали в пам’яті? Забудькуватість?
— Ні, нічого такого.
— Я серйозно, Квінн. Це було б нормально. Враховуючи обставини. Стрес через нову роботу, нові умови життя.
— Моя пам’ять у нормі. У мене давно вже не було цих проблем.
— Добре, добре, добре. — Тепер я чую, як він друкує на комп’ютері, вводячи зміни в мою таблицю тренувань. — У Максвеллів є плавальний басейн, так? Тобі можна ним користуватися?
— Звісно.
— Ти знаєш його довжину? Приблизно?
— Може, метрів із дев’ять.
— Я тобі скину електронкою кілька відео з
— Авжеж.
Таки щось у моєму голосі йому не зовсім подобається.
— І телефонуй, якщо тобі щось знадобиться, добре? Я не в Канаді. Я за сорок хвилин від тебе.
— Не хвилюйтеся, тренере. У мене все гаразд.
6
Плавець із мене ніякий. У дитинстві недалеко від нас був публічний басейн, котрий влітку нагадував справжню божевільню, де сотні дітей, зчиняючи безугавний оглушливий вереск, стояли впритул одне до одного в брудній воді завглибшки з метр. Які там кола «намотувати» — ледве вдавалося подрейфувати на спині. Мати попереджала нас із сестрою не опускати голови під воду, бо боялась, що вчепиться кон’юнктивіт.
Тож я не дуже рвуся виконувати нові вправи Рассела. Уже аж о десятій наступного вечора таки вирушаю до басейну. Після настання темряви задній двір Максвеллів перетворюється на дивне місце. Ми живемо під боком у Філадельфії, але в цей вечірній час здається, що ми в якійсь далекій сільській глушині. Світять лише місяць, зірки й галогенні лампи на дні басейну. Вода якась моторошно-потойбічна. Її поверхня — мерехтлива, неоново-блакитна — нагадує радіоактивну плазму, що кидає дивні тіні на задню частину будинку.
Вечір досить теплий, і зануритись у прохолодну воду — справжня насолода. Та коли я виринаю ковтнути повітря, то можу заприсягнутися, що ліс значно поближчав, ніби всі дерева разом проповзли вперед. Навіть хор цвіркунів зазвучав голосніше. Я розумію, що це просто ілюзія, що новий кут зору сплющив моє сприйняття глибини, стерши метрів п’ять трави між огорожею басейну й межею лісу. Та це все одно збиває з пантелику.
Хапаюся за край басейну й хвилин із п’ять розминаюсь, дригаючи у воді ногами. У великому будинку в усіх кімнатах першого поверху світиться, і мені видно кухню, однак я не бачу ані Теда, ані Керолайн. Мабуть, сидять собі в барлозі, попиваючи вино й читаючи книжки, як, власне, й проводять усі вечори.
Після розігріву відштовхуюсь від стіни й починаю з недбалого гребка вільним стилем. Планую десять кіл — туди й назад — уздовж басейну. Але на середині третього кола розумію, що стільки не пропливу. Мої дельтовидні й триголові м’язи палають; уся верхня частина тулуба геть не у формі. Навіть литки надто напружені. Я гребу щосили, щоб закінчити четверте коло, і на середині п’ятого мушу зупинитись. Чіпляюсь за край басейну й з останніх сил намагаюсь відхекатись.
І тоді з боку лісу я чую тихеньке
Такий звук буває, коли людина всією вагою навалюється на суху гілку й щосили давить на неї, аж поки деревина не трісне. Повертаюсь у тому напрямку й напружено вдивляюсь у темряву, але не бачу нічого. Зате чую, як щось — чи хтось, — м’яко ступаючи по сухому листю, прямує до мого котеджу…
— Як водичка?
Обертаюсь і бачу Теда, котрий відчиняє хвіртку в огорожі басейну. Чоловік без сорочки, у плавках і з перекинутим через плече рушником. Він тренується вечорами кілька разів на тиждень, але я ніколи не бачила його так пізно. Підпливаю до драбини й кажу:
— Я саме виходила.
— Не треба. Там повно місця. Починай звідти, а я почну звідси.
Він кидає рушник на стілець, а тоді просто робить крок з краю басейна — падає у воду, навіть не здригнувшись. І за його командою ми починаємо пливти наввипередки, але з різних кінців басейну. Теоретично, ми мали з ним розминутися лише раз посередині басейну, але Тед пливе з такою божевільною швидкістю, що за якусь хвилину обганяє мене на коло. Він у прекрасній формі. Його обличчя майже весь час занурене у воду, так що я просто не розумію, як він дихає. Він рухається, як акула, майже беззвучно, тимчасом як я молочу по воді руками й ногами, ніби п’яний пасажир круїзного лайнера, що впав за борт. Я роблю наостанок три кола, а Тед за цей час пропливає ще шість і фінішує поряд зі мною.
— Ви просто неперевершені, — кажу йому.
— У старших класах я був ще кращий. Мав неймовірного тренера.
— Заздрю. Я вчуся за допомогою
— Тоді можу дати непрохану пораду. Ти занадто багато дихаєш. Треба дихати через один гребок. Увесь час ліворуч або праворуч — як зручніше.
Він заохочує мене спробувати, тож я відштовхуюсь від стінки й перепливаю басейн, користуючись його підказкою. Результати миттєві. Я дихаю вдвічі менше, а рухаюсь удвічі швидше.
— Ну що, краще?
— Набагато краще. Ще якісь секрети?
— Ні, я лише дав тобі свою найкращу пораду. Плавання — це єдиний вид спорту, де тренер шпетить тебе за те, що ти дихаєш. Але якщо повправляєшся, у тебе краще виходитиме.
— Дякую.
Я хапаюсь за драбину й вибираюсь із води з наміром іти вже додому. Мій купальник задирається, і я тягну руку вниз, щоб повернути його на місце, але, очевидно, роблю це не досить швидко.
— Гей, «Флаєрс», уперед, — каже Тед.
Він має на увазі маленьке татуювання біля основи мого стегна. Це балухата фізіономія Ґрітті — пухнастого помаранчевого талісмана команди НХЛ Філадельфії. Я старалась приховувати його від Максвеллів, і тепер злюсь на себе, що піймала таку ґаву.
— Це помилка, — кажу йому. — Щойно назбираю грошей, то зведу його лазером.
— Але ти любиш хокей?
Я хитаю головою. Ніколи не грала в хокей. Навіть жодної гри не дивилась. Але два роки тому подружилась із чоловіком, набагато старшим за мене, в якого була невгасима любов до цього виду спорту й вільний доступ до ліків, що відпускаються за рецептом. Ісаак мав тридцять вісім років, а його батько грав за «Флаєрс» ще в 1970-х. Він заробив купу грошей і помер молодим, тож Ісаак потихеньку розтринькував свій статок. Нас жило двоє у квартирі Ісаака. Валялись на підлозі, час од часу ділили його постіль, і загалом я зробила татуювання, щоб вразити його, сподіваючись, що він подумає, буцімто я крута, і дозволить ошиватися в нього. Але план провалився. Мені довелося чекати п’ять днів, щоб зняти пов’язку, а за цей час Ісаака заарештували за зберігання наркотиків, і його домовласник викинув усіх нас назад на вулицю.
Тед і досі чекає моїх пояснень.
— Це була дурниця, — кажу йому. — Я не розуміла, що роблю.
— Ну, не ти одна. У Керолайн теж є тату, якого вона хоче позбутися. У неї в коледжі був такий собі мистецький період.
Це великодушний жест з його боку, але мені від цього не легшає. Я не сумніваюсь, що тату Керолайн — це верх смаку. Мабуть, троянда, півмісяць або мудрий китайський ієрогліф, а не якесь химерне банькате чудовисько.
Цікавлюсь у Теда, де вона його ховає, але мене перебиває ще один гучний
Ми одночасно повертаємось у бік лісу.
— Там хтось є, — кажу. — Я вже раніше чула, як воно там ходить.
— Може, то кролик, — розмірковує він.
Знову чується хрускіт, а потім швидке панічне тупотіння, ніби якась маленька тварина мчить лісом.
—
— Можливо, то підлітки. Думаю, школярі полюбляють тинятися в цьому лісі.
— Особливо вночі. Іноді я лежу в ліжку, і мені здається, що вони просто в мене за вікном.
— А тут іще й Міці забиває тобі голову дивацькими історіями. — Він підморгує. — Керолайн розповіла мені про вашу зустріч.