Джейсон Рекулик – Приховані малюнки (страница 15)

— Гей!

Я відступаю на тротуар і з винуватим виглядом незграбно махаю рукою, але вже надто пізно. Хлопець уже вийшов із дому й іде до мене.

— Меллорі! — гукає він. — Як справи?

І тільки тоді я розумію, що вже його бачила. Надворі добрих тридцять два градуси, але Адріан, схоже, цілком невимушено почувається в світло-сірому костюмі, як оті парубки в серіалі «Одинадцять друзів Оушена». Під піджаком на ньому білосніжна сорочка і яскраво-синя краватка. Тепер, коли він без кепки, я бачу, що в нього густе чорне волосся.

— Вибач, — кажу йому. — Я тебе не впізнала.

Він дивиться на своє вбрання так, ніби забув, що воно на ньому.

— О, справді! У нас тут одна справа ввечері. У гольф-­клубі. Мій тато… отримує нагороду.

— Ти тут живеш?

— Мої батьки живуть. А я приїхав додому на літо.

Вхідні двері відчиняються, і виходять його батьки: мати — висока й елегантна, в яскраво-синій сукні, і батько — в класичному чорному смокінгу зі срібними запонками.

— Це El Jefe?

— Він і є Lawn King — Король газонів. Ми обробляємо половину газонів у Південному Джерсі. Влітку він збирає команду з вісімдесяти хлопців, але, присягаюсь тобі, Меллорі, я єдиний, на кого він кричить.

Його батьки підходять до чорного BMW, припаркованого на під’їзній доріжці, але Адріан махає їм, щоб вони підійшли до нас, і мені дуже хочеться, щоб він цього не робив. Ви ж бачили всіх отих легкоатлеток у рекламних роликах Tampax, які після тренувань мають ідеальний макіяж і зачіску — хоч зараз на подіум? Після восьми миль у тридцятиградусну спеку я й трохи на них не схожа. Футболка просякнута потом, волосся перетворилось на волокнисте жирне місиво, а весь лоб усіяний дохлими комарами.

— Меллорі, це моя мама Софія і тато Ігнасіо. — Я витираю долоню об шорти, перш ніж тиснути їм руки. — Меллорі працює нянею в Максвеллів. Нова родина в Еджвуді. У них є маленький хлопчик на ім’я Тедді.

Софія підозріливо дивиться на мене. Жінка так гарно вбрана й ідеально зачесана, що я не уявляю, як би вона зронила хоч краплю поту за останні років так із тридцять. А ось Ігнасіо дарує мені дружню усмішку.

— Ти, мабуть, дуже віддана спорту, коли бігаєш у таку парню!

— Меллорі бігає на довгі дистанції в Пен Стейт, — пояснює Адріан. — Вона членкиня жіночої збірної з бігу.

І я знічуюсь від цієї брехні, бо вже про неї геть забула. Якби ми були з Адріаном самі, я б усе чесно розповіла й попросила б вибачення, але зараз нічого не можу сказати — не тоді, коли обоє його батьків дивляться на мене.

— Я впевнений, що ти прудкіша за мого сина, — каже Ігнасіо. — Йому треба цілий день, щоб постригти два задніх подвір’я! — Потім він розкотисто регоче над своїм жартом, тимчасом як Адріан збентежено переступає з ноги на ногу.

— Це гумор ландшафтників. Батько вважає себе стендап-коміком.

Ігнасіо шкіриться:

— Це смішно, бо це правда!

Софія міряє мене поглядом, і я впевнена, що жінка бачить мене наскрізь.

— А на якому ти курсі?

— На старшому. Майже закінчила.

— Я теж! — каже Адріан. — Я навчаюсь у Ратґерсі[17], у Нью-Брансвіку, на інженера. А яка в тебе спеціальність?

А я уявлення не маю, як відповісти на це запитання. Усі мої плани на вищу освіту були пов’язані виключно з тренерами, скаутами й фінансуванням за Розділом IX[18]. Я ніколи не задумувалась над тим, що насправді могла б вивчати. Бізнес? Право? Біологію? Жоден із цих варіантів не здається реалістичним… але зараз я дуже довго тягну з відповіддю, а вони всі дивляться на мене, тож мушу щось сказати, хоч що-небудь…

— Навчання, — кажу їм.

У Софії скептичний вигляд.

— Ти маєш на увазі освіту?

Вона вимовляє це слово повільно: ос-ві-ту, ніби підо­зрює, що я чую його вперше в житті.

— Так. Для маленьких дітей.

— Початкова освіта?

— Точно.

Адріан у захваті.

— Моя мама викладає в четвертому класі! У неї теж освіта була профільним предметом!

— Справді? — Добре, що в мене обличчя розпашіле після бігу, бо відчуваю, як воно починає горіти.

— Це найшляхетніша професія, — каже Ігнасіо. — Ти зробила чудовий вибір, Меллорі.

У цей момент я відчайдушно намагаюсь змінити тему, щоб сказати що-небудь — будь-що, — що не було б брехнею.

— У вас чудові квіти, — нарешті знаходжу. — Я щодня бігаю повз ваш будинок, щоб на них подивитися.

— Тоді запитання на мільйон доларів, — каже у відповідь Ігнасіо. — Яка твоя улюблена?

Адріан пояснює, що це гра, в яку його батьки грають із гостями.

— Ідея в тому, що твоя улюблена квітка щось каже про твою особистість. Як гороскоп.

— Вони всі такі гарні, — кажу я.

Але Софія не дає мені уникнути відповіді:

— Ти маєш вибрати якусь. Яка тобі подобається найбільше?

Тож я вказую на помаранчеві квіти, які нещодавно з’явилися, ті, що ростуть на шпалері.

— Я не знаю назви, але вони нагадують мені маленькі помаранчеві дорожні конуси.

— Кампсис укорінливий, — каже Адріан.

Схоже, Ігнасіо в захваті.

— Ніхто ніколи не вибирає кампсис укорінливий! Це чудова квітка, дуже різнобічна й не потребує особ­ливого догляду. Дайте їй трохи сонця і води, краплю уваги — і вона подбає про себе. Дуже незалежна.

— Але ж і своєрідний бур’ян, — додає Софія. — Важкувато контролювати.

— Це називається живучість! — каже Ігнасіо. — Це добре.

Адріан кидає в мій бік роздратовантий погляд, — мовляв, бачиш, із чим я маю миритися? — а його мати нагадує, що вони дуже запізнюються і їм треба йти. Тож ми поспіхом кажемо одне одному «до побачення» й «приємно познайомитись», і я рушаю далі додому.

За кілька секунд мене обганяє чорний BMW, й Ігнасіо дає гудок, тимчасом як Софія дивиться прямо перед собою. Адріан махає мені в заднє вікно, і я раптом уявляю його маленьким хлопчиком, який подорожує з батьками на задньому сидінні автомобіля, катається на велосипеді цими тінистими тротуарами, вважаючи ці чудові, обсаджені деревами вулиці своїми за правом народження. І думаю, що його дитинство було ідеальним, що він прожив життя, ні про що не жалкуючи.

Якось так сталося, що я дожила до двадцяти одного року, а справжнього хлопця в мене ніколи не було. Тобто я мала стосунки з чоловіками — коли ти більш-менш нормальна на вигляд жінка, залежна від наркотиків, то в тебе завжди є в запасі один надійний спосіб отримати більше зілля, — але нічого, що нагадувало б традиційні стосунки, у мене ніколи не було.

Але у версії мого життя, вибудуваній за фільмами каналу Hallmark — в якійсь альтернативній реальності, де я виросла в Спрінґ-Бруці, вихована добрими заможними високоосвіченими батьками — такими, як Тед і Керолайн, — моїм ідеальним хлопцем мав би бути хтось дуже схожий на Адріана. Він і розумний, і веселий, і роботящий. І ось, ідучи додому, я починаю подумки рахувати, намагаючись визначити, коли минуть два повні тижні й він знову повернеться на роботу в обійстя Максвеллів.

@@@

У Спрінґ-Бруці багато маленьких дітей, але мені так і не вдалося познайомити Тедді з кимось із них. У кінці нашого кварталу є великий гральний майданчик, де повно гойдалок, каруселей і п’ятирічних галасливих дітей, але Тедді знати їх не хоче.

Одного понеділкового ранку ми сидимо на парковій лавці й спостерігаємо за групою маленьких хлопчиків, які спускають свої іграшкові машинки Hot Wheels із гірки. Я пропоную Тедді піти й погратися з ними, але він каже:

— У мене немає машинок Hot Wheels.

— Попроси їх поділитися.

— Я не хочу ділитися.

Він сидить на лавці біля мене, згорблений і дуже сердитий.

— Тедді, будь ласка.