Джейсон Рекулик – Приховані малюнки (страница 16)

— Я гратимусь із тобою. Не з ними.

— Тобі потрібні друзі твого віку. За два місяці ти йдеш до школи.

Але його неможливо переконати. Решту цього ранку ми сидимо вдома, граючись у леґо, потім він обідає і йде нагору на тиху годину. Я знаю, що у вільний час маю прибрати на кухні, але мені важко зібратись із силами. Я погано спала минулої ночі — феєрверк з нагоди Четвертого липня тривав допізна, — до того ж суперечка із Тедді й досі викликала в мене відчуття поразки.

Я вирішую прилягти на диван на кілька хвилин — і наступне, що пам’ятаю, — це Тедді, який трясе мене, щоб розбудити.

— Ми можемо зараз поплавати?

Я сідаю і помічаю, що світло в кімнаті змінилося. Уже майже третя година дня.

— Так, звичайно, захопи свої плавки.

Він тицяє мені в руки малюнок і вибігає з кімнати. Це той самий темний і непролазний ліс, що й на попередньому малюнку… Тільки цього разу чоловік лопатою сипле землю у велику яму, на дні якої лежить скорчене тіло Ані.

Тедді повертається в барліг, одягнений у плавки.

— Готова?

 

— Зачекай, Тедді. Що це?

— Що — що?

— Хто ця людина? У ямі?

— Аня.

— А хто цей чоловік?

— Не знаю.

— Він її закопує?

— У лісі.

— Чому?

— Бо він украв маленьку дівчинку Ані, — каже Тедді. — Можна мені трохи кавуна перед плаванням?

— Звичайно, Тедді, але чому…

Та вже запізно. Він забігає на кухню й відчиняє холодильник. Я йду слідом і бачу, що він стоїть навшпиньках і тягнеться до верхньої полиці, де лежить кусень стиглого червоного кавуна. Допомагаю йому донести його до столу й кухонним ножем відрізаю шматок. Тедді не чекає, поки я покладу його на тарілку, а просто хапає скибку й починає їсти.

— Ведмежатку, послухай мене, що ще Аня тобі казала? Про малюнок?

У нього повний рот кавуна, а по підборіддю тече червоний сік.

— Той чоловік викопав яму, щоб ніхто її не знайшов, — каже він, знизуючи плечима. — Але я думаю, що вона звідти вибралась.

8

Того дня все сімейство вирушає в ресторан на обід. Керолайн запрошує і мене з ними, але я відмовляюсь, посилаючись на обов’язкову пробіжку, а потім тиняюсь по котеджу, аж поки чую, як її автівка задом виїжджає з під’їзної доріжки.

Тоді я йду через галявину до сусіднього будинку.

Будинок Міці — один із найменших у цьому кварталі. Це ранчо з червоної цегли, з металевим дахом і вікнами, щільно запнутими рулонними шторами. Її будинок цілком природно вписався б у мій старий район у Південній Філадельфії, але тут, у заможному Спрінґ-Бруці, він трохи муляє око. Іржаві ринви провисли, в тріщинах тротуару попроростали бур’яни, а занехаяному подвір’ю не завадила б допомога Короля газонів. Керолайн не раз казала, що не може дочекатися, коли Міці кудись виїде, щоб забудовник зніс її халабуду бульдозером і побудував якийсь новий будинок.

На вхідних дверях скотчем приліплене оголошення, написане від руки: «Вітаємо клієнтів. Будь ласка, користуйтесь чорним входом». Мені доводиться стукати тричі, перш ніж Міці нарешті озивається. Двері застебнуті на ланцюжок, тож вона визирає в кількасантиметрову щілину.

— Хто там?

— Це Меллорі. Із сусіднього будинку.

Вона відстібає ланцюжок і відчиняє двері.

— Єзус, Марія і Йозеф! Ти мене до смерті налякала!

На ній лілове кімоно, в руці стискає перцевий спрей.

— Про що ти тільки думаєш, гупаючи в мої двері в таку пізню годину?

Зараз лише кілька хвилин по сьомій, на вулиці повно малих дівчаток, які грають у класики. Я простягаю їй тарілочку з печивом, обгорнуту харчовою плівкою Saran Wrap.

— Ми з Тедді спекли імбирні пряники.

Вона витріщає очі:

— Я поставлю каву.

Хапає мене за зап’ястя і тягне в затемнену вітальню, і я блимаю очима, звикаючи до сутінків. У будинку брудно. Тут усе просякнуте затхлим духом: смердить скунсом, трохи канабісом і трохи шкільною роздягалкою. Диван і крісла вкриті прозорими пластиковими чохлами, але на поверхні я помічаю шар бруду, наче їх не витирали місяцями.

Міці веде мене на кухню, і цей закуток її хатини викликає більшу симпатію. Віконниці відчинені, вікна виходять на ліс. Зі стелі в кошиках звисають чубаті хлорофітуми з довгими листяними пагонами-вусиками, які теж нагадують чупринки. Меблі й побутова техніка прямісінько з 1980-х, усе таке знайоме й затишне, як на кухнях моїх сусідів у Південній Філадельфії. На кухонному столі з пластиковим покриттям Formica розстелені газети, а на них розкладені змазані мастилом деталі з чорного металу, включно з пружиною, затвором і прицілом. Я розумію, що якщо зібрати всі ці деталі в правильному порядку, то вийде пістолет.

— Я його якраз чистила, — пояснює Міці й одним махом руки зсовує все на край столу, перемішуючи деталі. — Отже, як ти п’єш каву?

— А у вас є кава без кофеїну?

— Фу, ні, ніколи. Це просто хімікати в чашці. Сього­дні ми питимемо стару добру Folgers.

Не хочу їй розповідати, що я на реабілітації, тож просто кажу, що в мене алергія на кофеїн. Міці обіцяє, що одна маленька філіжаночка ніяк не зашкодить, і я думаю, що вона, мабуть, має рацію.

— Я б узяла молока, якщо воно у вас є.

— Візьмімо вершки. У них багатший смак.

На стіні висить старий обов’язковий кухонний атрибут — годинник Kit-Cat Klock у вигляді кота, що пустотливо всміхається, а його хвіст-маятник шурхоче туди-сюди. Міці вмикає в розетку прадавню кавоварку Mr. Coffee й наповнює водою її резервуар.

— Як там по сусідству? Тобі подобається робота?

— Подобається.

— Ті батьки, мабуть, доводять тебе до божевілля.

— Вони чудові.

— Якщо чесно, не знаю, навіщо тій жінці працювати. Я впевнена, що чоловік заробляє достатньо. І ясно ж, що той ветеранський госпіталь не платить ні трясці. То чого не сидіти дома? Кого вона хоче вразити?

— Може…

— По-моєму, деякі жінки не хочуть бути матерями. Вони хочуть дітей, вони хочуть виставляти у фейсбук солоденькі фоточки. Та чи хочуть вони справжнього досвіду материнства?

— Ну…

— Одне тобі скажу: хлопчина чарівний. Так би й з’їла його. Я б задарма з ним няньчилась, якби вони мене по-людськи попросили, якби просто виявили до мене хоч крихту звичайної ввічливості. Але це проблема міленіалів! У них немає жодних цінностей!

Вона безугавно тріщить, поки ми чекаємо на каву, ділячись своїми розчаруваннями щодо мережі супермаркетів з продажу органічних продуктів Whole Foods Market (завищені ціни), жертв сексуального насильства з руху #metoo (плаксиві й самовпевнені) і переходу на літній час (тицьніть мені пальцем, де про це написано в Конституції). Я починаю думати, чи не припустилася помилки, прийшовши сюди. Мені треба з кимось поговорити, а я не впевнена, що Міці здатна когось вислухати. Хочу розібратися до пуття з малюнками Тедді, але не маю бажання турбувати Рассела, і вже точно не можу розповісти про все це Максвеллам, бо вони такі запеклі атеїсти, що й слухати мене не схочуть. Міці — моя остання надія.

— Чи не могли б ви розповісти мені ще щось про Енні Барретт?

Її велемовність різко уривається:

— А чому ти питаєш?

— Мені просто цікаво.

— Е, ні, принцесо, це дуже особливе запитання. І вибач, що я таке кажу, але на вигляд ти не настільки ласий шматочок.