Джейсон Рекулик – Приховані малюнки (страница 18)

— Щось таке, як сеанс?

— Мені більше подобається термін «зібрання». Але не тут. Ми досягнемо кращих результатів у твоєму котеджі. Як щодо завтра?

— Я маю глядіти Тедді.

— Гаразд, розумію, нам треба задіяти Тедді. Цей дух прив’язався до нього. У нас буде більше шансів на контакт, якщо хлопчик до нас приєднається.

— У жодному разі, Міці, я не можу.

— Чому?

— Його батьки мене вб’ють.

— Я поговорю з ними.

— Ні, ні, ні, — у моєму голосі з’являється паніка. — Ви обіцяли, що нічого їм не скажете. Будь ласка, Міці, я не можу втратити цю роботу.

— Чому ти так хвилюєшся?

Я розповідаю їй про правила внутрішнього розпорядку — як мене найняли викладати науку, а не релігію чи забобони.

— Я не можу привести Тедді на сеанс. Якщо він чхне, я навіть не зможу сказати: «Благослови тебе Боже».

Міці стукає пальцем по малюнках.

— Ці картинки ненормальні, люба. Щось дивне коїться в тому будинку.

Я забираю малюнки, запихаю їх у сумку і дякую їй за каву. Мій пульс знову прискорюється — частішає серцебиття. Дякую Міці за пораду й відчиняю задні двері, щоб іти.

— Тільки нічого їм не кажіть, гаразд? Я довіряю вам зберігати цю таємницю.

Вона накриває свою дошку чохлом із чорного оксамиту.

— Моя пропозиція залишається в силі, якщо ти передумаєш. І запевняю: ти це зробиш.

@@@

Я повертаюсь у котедж о восьмій вечора і все ще не сплю о четвертій ранку. Заснути неможливо. Кава була величезною помилкою. Застосовую всі звичні прийоми — глибоке дихання, склянку теплого молока, тривалий гарячий душ, — але нічого не допомагає. Комарі безжальні, і єдиний спосіб їх якось укоськати — це натягти простирадло на голову, оголивши босі ноги. Я надзвичайно розчарована собою. Не можу повірити, що відчинила ту чортову аптечку. Кручусь у ліжку, знову й знову переживаючи ті свої дві хвилини у вбиральні Міці й намагаючись піймати момент, коли мій мозок перемкнувся на автопілот. Я думала, що зумію впоратися із залежністю, та очевидно, що я і досі Меллорі-Все-що-завгодно-за-дозу, і досі нишпорю в чужих аптечках, шукаючи способів отримати кайф. Прокидаюсь за будильником о сьомій ранку, знесилена, соромлячись себе, і рішуче налаштована більше не зриватись.

Не пити кави — ніколи.

Не звертати уваги на малюнки.

Забути про Енні Барретт.

На щастя, у великому будинку мене відволікає абсолютно нова кризова ситуація. Десь загубились улюблені вугільні олівці Тедді, і він ніде не може їх знайти. Ми йдемо в художній магазин, щоб купити нову пачку, і, коли повертаємось додому, він одразу біжить нагору на тиху годину. Я й досі виснажена через безсонну ніч, тож іду в барліг і падаю на диван. Хочу лише склепити повіки на якусь хвилинку, але Тедді знову доводиться мене будити:

— Ти знову спиш!

Я схоплююсь на ноги.

— Вибач, Ведмежатку.

— Ми підемо купатися?

— Обов’язково. Надівай купальник.

Я почуваюся в мільйон разів краще. Невеличкого сну виявилось достатньо, щоб відновити сили й повернутися до вихідного нормального стану. Тедді біжить переодягатися в купальник, і я помічаю, що він залишив на журнальному столику новий малюнок, поклавши його лицьовим боком униз. І я знаю, що треба його там і лишити. Нехай із ним розбирається мати чи батько Тедді. Але нічого не можу із собою вдіяти. Цікавість перемагає. Я перевертаю аркуш — і це вже точно остання крапля.

Послухайте, я розумію, що існує маса різних типів батьків — ліберальні батьки й консервативні батьки, батьки-атеїсти й релігійні батьки, батьки-гелікоптери, батьки-трудоголіки й абсолютно токсичні батьки. І я розумію, що всі ці різноманітні батьки мають збіса різні ідеї щодо найкращих методів виховання дітей. Але коли я розглядаю цей малюнок і бачу Аню із міцно заплющеними очима і дві руки, які душать її за горло — то думаю, всі батьки погодяться, що це вже повний гаплик.

 

9

Керолайн приходить додому з роботи о п’ятій три­дцять, і я ледве стримуюсь, щоб не накинутись на неї, щойно жінка переступає поріг дому. Вона зайнята, заклопотана, їй треба привітатися із сином і почати готувати вечерю.

Тож коли Керолайн запитує, як пройшов наш день, лише усміхаюсь і кажу, що все гаразд.

Я вирушаю на пробіжку, але все ще відчуваю втому від попередньої ночі, тож через тридцять хвилин здаюсь. Проходжу повз Квітковий палац, але там не видно ані Адріана, ані його родини. Повертаюсь додому й приймаю душ; розігріваю в мікрохвильовці заморожений буріто й намагаюся розвіятись якимось фільмом каналу Hallmark. Але я дуже неуважна, зосередитись важко. Перед очима останній малюнок, де дві руки міцно стискають горло Ані.

Чекаю до дев’ятої години вечора, коли Тедді точно вже має спати. Тоді беру три останні малюнки й виходжу надвір. Вітер доносить до мене тихий шепіт, і я впізнаю дві фігури, які сидять біля басейну. Тед і Керолайн у білих пляжних халатах, на столику пляшка вина. Вони нагадують щасливі пари з туристичної реклами — ніби щойно вирушили в семиденну подорож на круїзному лайнері компанії Royal Caribbean. Керолайн лежить на колінах Теда, а він ніжно масажує їй плечі.

— Просто швиденько занурся, — каже він. — Щоб розслабитись.

— Я вже розслабилась.

— То підемо нагору?

— А як же Тедді?

— А що Тедді? Він спить.

Я легко ступаю по м’якій пружній траві й уже долаю половину шляху через двір, коли наступаю п’яткою на голівку розбризкувача. Моя кісточка підвертається, і я падаю на куприк, вдаряючись ліктем об землю, і не можу стриматись — скрикую від болю.

Керолайн і Тед біжать до мене через двір.

— Меллорі? З тобою все гаразд?

Обхоплюю лікоть долонею — біль такий несподіваний і різкий, що я впевнена: у мене весь лікоть у крові. Та коли я розтуляю пальці, щоб подивитися, то бачу синець, але шкіра ціла.

— Я в порядку. Просто спіткнулась.

— Відведемо тебе до світла, — каже Тед. — Ти можеш підвестись?

— Зараз, одну хвилинку.

Тед не чекає. Він просовує руку під мої коліна, потім підводиться і несе, як дитину. Іде зі мною до майданчика перед басейном і обережно кладе мене на садове крісло.

— У мене все гаразд, — кажу їм. — Правда.

Керолайн таки оглядає мій лікоть.

— Що ти робила у дворі? Тобі щось потрібно?

— Це може зачекати.

Упродовж усієї цієї перипетії мені вдається втримати малюнки в руці, і Керолайн помічає їх.

— Це Тедді зробив?

У цей момент я вирішую, що втрачати нíчого:

— Він просив мене вам не показувати. Але я думаю, що ви мусите на них подивитися.

Керолайн розглядає малюнки, у неї витягається обличчя. Потім тицяє аркуші чоловікові в руки.

— Це твоя провина, — каже вона.

Тед дивиться на перший малюнок і сміється:

— О боже! Цю людину душать?

— Так, Теде, її вбивають, а тіло тягнуть через ліс, і я б хотіла знати, звідки в нашого чудового, ніжного хлопчика взялися такі жахливі ідеї?

Тед піднімає обидві руки на знак капітуляції.

— Брати Ґрімми, — пояснює він. — Я щовечора читаю йому по одній казці.