Джейсон Рекулик – Приховані малюнки (страница 20)
Тед знизує плечима і робить ще один ковток вина.
— Дитина рано чи пізно має це почути. Через два місяці він іде до школи. Ти думаєш, у його вчителів не виникне подібних запитань?
Вона підводиться.
— Я йду всередину.
Я теж підводжусь.
— Керолайн, мені шкода. Я не хотіла вас образити. Просто турбуюсь.
Вона не зупиняється й не обертається — просто крокує через газон до будинку.
— Усе гаразд, Меллорі. На добраніч.
Але очевидно, що все не гаразд. Навіть гірше, ніж тоді, коли вона востаннє на мене кричала. Керолайн така сердита, що навіть не дивиться на мене. І хоч я розумію, що сльози тут ні до чого, усе одно не можу втриматись.
Ну навіщо я згадала про Міці?
Чому не втримала язика за зубами?
Тед пригортає мене, і я кладу голову йому на груди.
— Послухай, усе гаразд, ти просто була чесною. Але коли йдеться про виховання дітей, мати завжди має рацію. Навіть якщо вона помиляється. Ти розумієш, про що я?
— Просто я турбуюсь…
— Залиш Керолайн. Вона добре потурбується про вас обох. Ти помітила, що вона дуже захищає Тедді? Ми довго за нього боролися. Було багато роботи. І це важке випробування… гадаю, тому в неї залишилось відчуття невпевненості. А тепер, на додачу до всього, вона повернулась на роботу — ще одна причина почуватися винною! Тому щоразу, як щось іде не так, моя дружина бере це дуже близько до серця.
Раніше я про це не задумувалась, але все, що каже Тед, схоже на правду. Щоранку, коли Керолайн вибігає з дому на роботу, вона завжди має винуватий вигляд, бо залишає дім. Можливо, її навіть ревнощі беруть і вона заздрить мені, бо це саме я залишаюсь удома й печу кекси з Тедді. Я завжди так захоплювалась Керолайн, що навіть не задумувалася, що вона може мені заздрити.
Опановую себе й перестаю плакати. Схоже, Теду кортить повернутися додому, щоб подивитися, як там його дружина. Але, перш ніж він піде, маю до нього ще одне прохання. Віддаю всі три малюнки, звільняючи себе від будь-якої відповідальності.
— Ви не проти забрати це? Щоб мені більше не доводилось на них дивитися.
— Звичайно. — Тед згинає аркуші навпіл і розриває їх на частинки. — Тобі більше ніколи не доведеться дивитися на ці малюнки.
10
Я погано сплю, а коли прокидаюсь, то почуваюсь жахливо. Керолайн Максвелл прийняла мене краще, ніж я на те заслуговувала — впустила мене у свій дім, довірила дитину, дала все, що потрібно для нового життя, — і мені нестерпно думати, що ця жінка гнівається на мене. Лежу в ліжку, уявляючи сотню різних способів перепросити. І врешті не витримую. Я маю встати з ліжка й поговорити з нею віч-на-віч.
Коли я приходжу в головний будинок, Тедді в піжамі сидить під кухонним столом і грається будівельним набором
— А ще хочу сказати, що мені шкода.
Керолайн вимикає воду.
— Ні, Меллорі, це
Вона розкриває обійми, ми обіймаємось і знову одна в одної одночасно просимо вибачення. А потім разом сміємося, і я знаю, що тепер усе буде добре.
— Ти так само бажана тут, у великому будинку, — нагадує вона мені. — Можеш зайняти кімнату поряд зі спальнею Тедді. Мені знадобиться лише день, щоб усе там приготувати.
Але я не хочу завдавати їй ще більшого клопоту.
— Котедж пречудовий, — кажу їй. — Мені там подобається.
— Ну, дивись, але якщо передумаєш…
Я забираю в неї рушник для посуду й киваю на годинник у мікрохвильовці. Уже 7:27, а я знаю, що Керолайн намагається вирушати в дорогу до 7:35, поки рух ще не став жахливим.
— Я закінчу, — наполягаю. — Хорошого вам дня.
Отже, Керолайн їде на роботу, а я берусь до справ. Прибирати небагато — кілька чашок і тарілок з-під пластівців та келихи з учорашньої ночі. Завантажую все це в посудомийку, а потім стаю рачки й заповзаю під кухонний стіл. Тедді побудував з кубиків
— У що ми граємо?
— Це сім’я. Вони живуть разом.
— Можна я буду свинкою?
Він знизує плечима.
— Як хочеш.
Я підштовхую свинку до інших тварин і кажу за неї
— Тедді, послухай. Я хочу поговорити про вчорашню ніч. Я думаю, що твій тато неправильно мене зрозумів. Бо мені подобаються
Тедді штовхає пластмасового кота по ніжці стола, ніби той лізе на дерево. Я намагаюсь опинитися перед ним, щоб установити зоровий контакт, але Тедді відвертається.
— Я хочу, щоб ти й далі показував свої малюнки, добре?
— Мама каже — ні.
— Але я хочу і дозволяю. Усе гаразд.
— Мама каже, що ти погано почуваєшся і від страшних картинок можеш знову захворіти.
Я надто швидко розпрямляюся, аж з усієї сили вдаряюся головою об нижню частину стола. Мені так боляче, що наступні кілька секунд не можу поворухнутись. Просто заплющую очі й хапаюся рукою за голову.
— Меллорі?
Я розплющую очі й переконуюсь, що нарешті привернула його увагу. Хлопчик має переляканий вигляд.
— Я в порядку, — кажу йому. — Будь ласка, послухай мене дуже уважно. Ти не можеш зробити нічого такого, від чого я б захворіла. Тобі не треба про це турбуватися. Я в порядку на сто відсотків.
Тедді стрибає пластмасовим коником по моїй нозі й кладе його мені на коліно.
— Твоя голова в порядку?
— З нею все гаразд, — кажу йому, хоч вона й пульсує, як скажена, і я відчуваю, що на потилиці набігає ґуля. — Просто мені треба до неї щось прикласти.
Наступні кілька хвилин я сиджу за кухонним столом, притискаючи до маківки пакет із льодом для сніданків. Унизу, біля моїх ніг, грається Тедді, зображуючи всіх своїх іграшкових свійських тваринок. Кожна істота має власний голос і свою індивідуальність. Тут є і впертий Пан Козел, і владна Матінка Курка, і хоробрий чорний Жеребець, і дурненьке Каченя — загалом понад дюжина персонажів.
— Я більше не хочу виконувати свою роботу, — каже Кінь.
— Але правила є правила, — відповідає Матінка Курка. — Ми всі маємо дотримуватись правил!
— Це несправедливо, — скаржиться Пан Козел.
Так ця розмова й точиться далі, переходячи з роботи на обід, а потім на скарб, закопаний у лісі за сараєм. Мене вражає здатність Тедді запам’ятовувати всіх цих різноманітних персонажів і їхні голоси. Хоча, звісно, це ж саме те, про що весь час говорять Тед і Керолайн: у їхнього сина надзвичайно жива уява. Кінець історії.
Пізніше того дня, коли Тедді йде у свою спальню на тиху годину, я вичікую кілька хвилин, а потім скрадаюся за ним нагору. І коли притискаю вухо до дверей його спальні, розмова вже дуже жвава.
— …або ми б могли побудувати фортецю.
— ……………………………………………
— …або пограти у квача.
— ……………………………………………
— …ні, я не можу. Мені не дозволяють.
— …………………………………………………………