Джейсон Рекулик – Приховані малюнки (страница 19)

— Це не диснеєвські версії, — каже мені Керолайн. — Оригінальні казки набагато жорстокіші. Пам’ятаєш оту сцену в «Попелюшці», коли зла зведена сестра приміряє кришталеву туфельку? В оригіналі вона відрізає пальці ніг, щоб туфелька налізла. Туфелька наповнюється кров’ю. Це жах!

— Він хлопчик, Керолайн. Хлопчакам таке подо­бається!

— Мені байдуже. Це ненормально. Завтра піду в бібліотеку й візьму кілька книжок з диснеєвськими казками. Де ніхто нікого не душить, не вбиває — просто гарна, чиста, адаптована розвага.

Тед нахиляє пляшку у свій келих і наливає добрячу порцію вина.

— А це вже — моє уявлення про жах, — каже він. — Але що я знаю? Я просто батько хлопчика.

— А я — дипломований психіатр.

Вони дивляться на мене, ніби чекають, щоб я стала на чийсь бік, щоб заявила, хто з батьків має рацію.

— Я не думаю, що це казка, — кажу їм. — Тедді каже, що ці ідеї він отримує від Ані. Він каже, що Аня говорить йому, що малювати.

— Ну, звісно, — каже Керолайн. — Тедді знає, що ми не схвалюємо ці малюнки. Він розуміє, що неправильно малювати жінок, яких душать, убивають і закопують. Але якщо Аня каже, що це нормально, то він може й далі все те малювати. Так він досягає своєрідного когнітивного дисонансу.

Тед киває в унісон з дружиною, наче все це має якийсь сенс, але я уявлення не маю, про що вона говорить. Когнітивний дисонанс?

— Тедді каже, що він малює Анину історію. Він каже, що той чоловік на малюнку вкрав маленьку дочку Ані.

— Це класичний сюжет братів Ґріммів, — пояснює Тед. — Половина їхніх казок про дітей, які пропали безвісти. Гензель і Ґретель, Щуролов, Хрещений батько Смерть…

— Хрещений батько Смерть? — Керолайн хитає головою. — Будь ласка, Теде. Ці історії. Їх забагато. Тобі треба зупинитись.

Тед ще раз дивиться на малюнки і врешті здається:

— Добре, гаразд. Відтепер матиму справу тільки з Доктором Сьюзом[20]. Або Річардом Скаррі[21]. Але отих жахливих «Ведмедів Беренстейнів»[22] не читатиму — ось тут я проведу межу. — Він обіймає Керолайн і стискає її плече. — Ти виграла, люба, гаразд?

Чоловік поводиться так, ніби справу вирішено, ніби тепер ми всі маємо розійтись по домівках і лягти спати. Але я боюсь, що якщо не запитаю зараз, то потім у мене вже не буде такої можливості.

— Я просто подумала про ще один варіант, — кажу я. — А раптом Аня — це Енні Барретт?

Керолайн збентежена:

— Хто?

— Жінка, яку вбили в моєму котеджі. У 1940-х. А що, як Тедді йде у свою спальню на тиху годину і спілкується з її духом?

Тед сміється, ніби я пожартувала, а Керолайн кидає в його бік ще один розлючений погляд.

— Що, серйозно? Ти маєш на увазі щось на кшталт привида?

Тепер дороги назад немає. Я маю пояснити свою версію:

— Їхні імена дуже схожі. Енні й Аня. До того ж ви сказали, що Тедді зовсім не любив малювати в Барселоні. Але як тільки ви повернулися в Сполучені Штати — як тільки ви переїхали на це обійстя, де зникла Енні Барретт, — він почав малювати як божевільний. Ви так і сказали, «як божевільний».

— Я просто мала на увазі, що в нього жива уява.

— Але він з кимось розмовляє. У своїй спальні. Я стою під дверима й слухаю, а він веде довгі розмови.

Керолайн звужує очі.

— Ти теж чуєш привида? Ти чуєш понурий, зловісний голос Енні Баррет, яка дає мистецькі вказівки моєму синові?

Я визнаю, що не чую, і Керолайн реагує так, ніби це щось доводить:

— Бо він розмовляє сам із собою, Меллорі. Це ознака високого інтелекту. Обдаровані діти вчиняють так постійно.

— А як щодо його інших проблем?

— Проблеми? У Тедді є якісь проблеми?

— Він мочиться в ліжко. Він щодня носить одну й ту саму смугасту сорочку. Він відмовляється гратися з іншими дітьми. А тепер малює жінку, яку вбивають. Якщо скласти все це докупи, Керолайн, то… я не знаю. Мене це турбує. Я вважаю, його треба показати лікарю.

— Я сама лікарка, — каже Керолайн, і тут до мене доходить, що я образила її самолюбство.

Тед бере її келих і наповнює його.

— Люба, ось.

Вона відмахується.

— Я цілком здатна оцінити психічний стан своєї дитини.

— Розумію…

— Та ну? Щось не схоже, судячи з того, що ти говориш.

— Просто це мене турбує. Тедді такий милий, ніжний, невинний хлопчик. А ці малюнки ніби приходять бозна-звідки. Вони мені здаються брудними. Непристойними. Міці вважає…

— Міці? Ти показувала ці малюнки Міці?

— Вона думає, що ви могли когось чи щось потурбувати. Коли ремонтували гостьовий котедж.

— Ти розмовляла з Міці, перш ніж прийти до нас?

— Бо я знала, що ви саме так відреагуєте!

— Хочеш з раціональної точки зору? Так, ти маєш рацію: я не вірю жодному слову цієї жінки. І тобі не раджу. Вона укурок, Меллорі. Вона — обдовбане схибнуте лайно!

І ці слова просто зависають між нами. Я досі не чула, щоб Керолайн лаялась. Ніколи не чула, щоб Керолайн описувала наркомана такими словами.

— Послухай, — каже Тед. — Ми цінуємо твою турботу, Меллорі! — Він кладе руку на коліно дружини. — Правда ж, люба? Ми — прихильники чесного спілкування.

— Але ми не будемо звинувачувати привидів у нічному нетриманні Тедді, — провадить Керолайн. — Ти ж розумієш це, правда? Бо тоді в мене заберуть ліцензію. Мочитися в ліжко — це нормально. Бути сором’язливим — це нормально. Мати уявного друга — це нормально. А ці малюнки…

— Мамусю?

Ми всі разом обертаємось і бачимо Тедді — він стоїть по той бік огорожі басейну у своїй піжамі в пожежних машинах, тримаючи ляльку-Ґодзиллу.

Навіть не уявляю, як довго він чекав і як багато почув.

— Я не можу заснути.

— Повертайся у свою кімнату й спробуй ще раз, — каже Керолайн.

— Уже пізно, парубче, — додає Тед.

Їхній син дивиться вниз, на босі ноги. Світло з басейну підсвічує його тіло тьмяним синім сяйвом. Вигляд занепокоєний — схоже, він не хоче повертатися сам.

— Іди, — наполягає Керолайн. — Я зазирну до тебе через двадцять хвилин. Але ти маєш сам спробувати.

— О, і ще, друже! — гукає Тед. — Більше жодних малюнків Ані, гаразд? Ти лякаєш Меллорі.

Тедді повертається до мене — ображений, з розширеними від зради очима.

— Ні, ні, ні, — поспішаю запевнити його. — Все гаразд…

Тед тримає ті три малюнки.

— Ніхто не хоче цього бачити, друже. Вони занадто страшні. Відтепер малюй щось гарне, окей? Конячок, соняшники.

Тедді повертається й біжить через галявину.

Керолайн сердито зиркає на свого чоловіка:

— Не треба було цього казати.