Джейсон Рекулик – Приховані малюнки (страница 21)

— …Вони кажуть, що мені не можна.

— . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

— …Вибач, але…

— . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

— …Я не розумію.

— ……………………………………

Потім він сміється, наче вона запропонувала йому щось безглузде.

— Думаю, ми могли б спробувати.

— . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

— А як же ми… добре. Гаразд.

— . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

— Ой, як холодно!

Потім розмова припиняється… Та коли я прислухаюсь до того, що там відбувається, то чую якийсь шурхіт — звук олівця, що шкрябає папір.

Малювання?

Він знову малює?

Іду вниз, сідаю за стіл і чекаю.

Зазвичай тиха година триває не більше шістдесяти хвилин, але цього разу Тедді залишається у своїй кімнаті вдвічі довше. А коли врешті спускається на кухню, в руках нічого не має.

Усміхаюсь йому:

— А ось і він!

Тедді залазить на кухонний стілець.

— Привіт.

— Сьогодні без малювання?

— Можна мені сиру й крекерів?

— Звичайно.

Я йду до холодильника й накладаю йому тарілку.

— То що ж ти робив нагорі?

— Можна мені трохи молока?

Я наливаю йому маленьку чашку молока, а потім несу все на кухонний стіл. Коли малий простягає руку по крекер, я помічаю, що його долоні й пальці вкриті якимись чорними плямами.

— Може, ти помив би руки? — пропоную я. — А то вони ніби вимазані олівцем.

Він швиденько йде до раковини й мовчки миє руки. Потім повертається за стіл і береться до їжі.

— Хочеш пограти в леґо?

@@@

У наступні кілька днів усе йде нормально. Ми з Тедді заповнюємо час іграми в леґо, ляльковим театром, ліпленням з пластиліну Play-Doh, виготовленням іграшок з термозсідального пластику Shrinky Dinks, розмальовками й конструкторами Tinkertoys і безкінечними походами в продуктовий магазин. У їжі він сміливець і авантюрист, любить пробувати дивні й екзотичні смаки. Іноді ми ходимо в супермаркет Wegmans і купуємо, наприклад, хікаму (мексиканську ріпу) або кумкват (китайський цитрус) — просто щоб спробувати, які вони на смак.

Я ще не зустрічала такої допитливої дитини, а він ще й постійно збиває мене з пантелику, запитуючи про таке, що не знаєш, як і відповісти: «Звідки беруться хма­ри? Хто придумав одяг? Як працюють равлики?» Я постійно дістаю телефон і зазираю у Вікіпедію. Якось по обіді, коли ми плаваємо в басейні, Тедді показує на мої груди й запитує, чому в мене там випинаються якісь шишки з-під купальника. Я не роблю з цього великої проблеми. Просто кажу, що це частина мого тіла і що від холодної води вони стають жорсткими.

— У тебе вони теж є.

Він сміється:

— Ні, немає!

— Навіть не сумнівайся! Вони у всіх є!

Пізніше, споліскуючись у літній душовій, я чую, що він стукає в дерев’яні двері.

— Гей, Меллорі!

— Слухаю?

— А ти бачиш свої дівчачі частини?

— Що ти маєш на увазі?

— Ну, якщо дивишся вниз? Тобі їх видно?

— Це важко пояснити, Тедді. Взагалі-то ні.

Западає довга пауза.

— А звідки ж ти знаєш, що вони там є?

Добре, що між нами двері й він не бачить, як я сміюся.

— Я просто знаю, Тедді. Вони там точно є.

Того вечора згадую про цей випадок у розмові з Керолайн. Але замість розсмішити, це, схоже, її стривожило. Наступного дня вона приходить додому з величезною купою ілюстрованих книжок із назвами штибу «Це абсолютно нормально!» і «Звідки я взявся?». Ці книжки набагато відвертіші, ніж ті, що були в моєму дитинстві. Тут є детальні визначення анального сексу, кунілінгуса та ознак гендерквіра[23]. З повнокольоровими малюнками та всім іншим. Я зауважую, що все це трохи занадто для п’ятирічної дитини, але Керолайн не згоджується. Каже, що це — невід’ємна частина людської природи, тож вона хоче, щоб Тедді дізнався про ці факти в ранньому віці, аби потім не отримати дезінформації від друзів.

— Я розумію, але кунілінгус? Йому п’ять.

Керолайн дивиться на хрестик на моїй шиї, наче проблема чомусь саме в цьому.

— Наступного разу, коли в нього виникнуть такі запитання, посилай його до мене. Я хочу на них відповісти.

Намагаюся запевнити, що я цілком здатна дати відповіді на запитання Тедді, але вона дає зрозуміти, що розмова закінчена. Жінка починає відчиняти кухонні шафи й грюкати каструлями й сковорідками, збираючись готувати вечерю. І це перший вечір за останній час, коли вона не пропонує мені залишитись і поїсти разом із ними.

@@@

Двогодинна тиха година потихеньку стає звичним явищем, а я досі не знаю, як Тедді її проводить. Іноді підкрадаюсь до його дверей і чую, як він говорить сам із собою, до мене долітають якісь химерні безглузді уривки розмови. Або чую, як він точить олівці чи вириває сторінки зі свого альбому для малювання на спіралі. Ясно, що хлопчик знову малює і якось ховає свою роботу від мене і батьків.

Отож у п’ятницю по обіді я вирішую трішки пошпигувати. Чекаю, коли Тедді піде робити номер два, бо знаю, що в мене тоді буде добрих десять або й п’ятнадцять хвилин (він довго сидить на унітазі й переглядає стос книжок з картинками). Почувши, що хлопчик замкнув двері, я мчу нагору, на другий поверх.

У Тедді світла сонячна спальня, де завжди вчувається слабкий запах сечі. Два великі вікна виходять на задній двір, і Керолайн розпорядилась тримати їх відчиненими цілий день, навіть якщо працює центральна система кондиціювання, бо, як я здогадуюсь, це допомагає зменшити той запах. Стіни пофарбовані веселим світло-­блакитним кольором і прикрашені постерами з динозаврами, акулами і персонажами мультфільму «Леґо. Фільм». Меблі Тедді — це ліжко, невисокий стелаж з книжками й комод, тож можна думати, що пошуки не займуть багато часу. Але я дещо знаю про те, як щось сховати. Коли я перший рік сиділа на оксикодоні, то все ще жила вдома, і маленькі заначки з пігулками і причандаллям були розтикані по всій спальні в таких місцях, куди моя мати й не здогадалася б зазирнути.

Я відкочую килимок, заглядаю в кожну книжку, витягаю всі шухляди комода і зазираю в усі порожні закутки. Струшую штори, стаю на ліжко й уважно оглядаю облямівки. Перебираю гору м’яких іграшок у кутку його спальні — рожевого дельфіна, подертого сірого ослика, дюжину ляльок Ty Beanie Babies. Стягую простирадла з матраца, засовую руку під наматрацник — і нарешті зовсім витягаю матрац із рами й відсуваю його вбік, щоб було добре видно всю підлогу під ним.

— Меллорі! — кричить Тедді через двері вбиральні на першому поверсі. — Ти можеш принести мені туалетний папір?

— Секундочку!

Я ще не закінчила. Мені ще треба прочесати шафу. Ретельно перебираю всі ті чудові одежки, які Тедді не хоче носити, попри всі наші вмовляння: гарненькі сорочки з комірцями, мініатюрні штани кольору хакі й дизайнерські сині джинси, крихітні шкіряні паски для його 55-сантиметрової талії. На верхній полиці шафи помічаю три настільні гри — Clue, Mousetrap і Sorry! — і впевнена, що знайшла свій скарб. Та коли відкриваю коробки й витрушую з них увесь вміст, то весь мій улов — тільки фішки й гральні картки. Жодних малюнків.

— Меллорі! Ти мене чуєш?

Кладу ігри назад у шафу, зачиняю дверцята й переконуюсь, що кімната має приблизно попередній вигляд.

Потім хапаю рулончик туалетного паперу з пральні й біжу вниз до вбиральні на першому поверсі.