Джейсон Рекулик – Приховані малюнки (страница 23)

— Починай із самого початку і не пропускай жодної деталі, — каже він. — Ніколи не знаєш, що може виявитись важливим.

Отож я розповідаю йому про свою співбесіду з Макс­веллами, про гостьовий котедж, про те, як ми з Тедді проводимо день. Описую еволюцію малюнків Тедді й дивні розмови, які відбуваються в його спальні. Переказую йому свої бесіди з Міці й Максвеллами. Я запитую, чи знає він історію про Енні Барретт, і він запевняє, що кожна дитина в Спрінґ-Бруці знає історію про Енні Барретт. Очевидно, що вона — такий собі місцевий бабай, який чигає на дітей, що вночі блукають лісом.

І після майже годинної розмови (а також після того, як його кузина спакувала свою гітару й пішла додому, після того, як усі навколишні столики спорожніли й у закладі залишились тільки ми з Адріаном і працівники кав’ярні, які витирають столи) я лізу в сумку й демонструю останнє відкриття — малюнки зі сміттєвого контейнера.

Адріан вражено гортає картинки.

— Ти кажеш, що їх намалював Тедді? П’ятирічний Тедді?

— Цей папір з блокнота для малювання Тедді. І мені чути, як він малює в спальні. Потім у нього всі пальці в графіті. Єдине, що спадає на думку, — це… Я стукаю по «Енциклопедії надприродних явищ». Може, він приймає чиїсь повідомлення. Може, це дух Енні Барретт.

— Ти думаєш, що Тедді одержимий?

— Ні. Це не те, що у фільмі «Екзорцист». Енні не намагається зруйнувати душу Тедді чи заволодіти його тілом. Вона просто хоче позичити його руку. Вона використовує її під час тихої години, коли він сам у спальні. А решту дня лишає його в спокої.

Я роблю паузу, щоб Адріан міг засміятися чи покепкувати з мене, але він нічого не каже, тож я далі викладаю свою гіпотезу:

— Енні Барретт — хороша художниця. Вона вже вміє малювати. Але це вперше вона малює чиєюсь рукою. Тож її перші спроби жахливі. Це просто карлючки. Але за кілька сторінок у неї вже виходить краще. Вона отримує контроль, уже видно більше деталей. З’являється текстура, світло, тінь. Вона опановує свій новий інструмент — руку Тедді.

— То як же ці сторінки опинились у смітті?

— Може, Аня їх туди поклала. А може, Тедді — не знаю. Він став дуже потайним щодо своїх малюнків.

Адріан знову передивляється картинки, цього разу вивчаючи їх ретельніше. Деякі малюнки перевертає догори дриґом, шукаючи в цих карлючках якийсь глибший сенс.

— Знаєш, що вони мені нагадують? Оті картинки-головоломки в журналі Highlights. Там, де художник ховає щось на задньому тлі. Наприклад, дах будинку — це насправді черевик, або піца, чи хокейна ключка, пам’ятаєш?

Я знаю, про які головоломки він говорить — ми з сестрою їх любили, — але мені здається, що ці малюнки набагато простіші. Я вказую на той, де жінка надривно кричить.

— Думаю, це автопортрет. Мабуть, Енні малює історію свого вбивства.

— Ну, є один простий спосіб це з’ясувати. Треба знайти фото реальної Енні Барретт. Порівняти її з жінкою на цьому малюнку. Подивитись, чи буде схожість.

— Я вже шукала. У мережі нічого немає.

— Що ж, на твоє щастя, моя мати влітку працює в публічній бібліотеці Спрінґ-Брука. У них там є величезний архів історії міста. Цілий підвал, повний матеріалів. Якщо в кого і є фото Енні Барретт — це в них.

— А ти не міг би її запитати? Вона не буде проти?

— Ти жартуєш? Та вона живе заради цих матеріалів. Вона вчителька, а за сумісництвом — бібліотекарка. Якщо я їй скажу, що ти досліджуєш місцеву історію, то вона стане твоєю новою найкращою подругою.

Хлопець обіцяє запитати її вже завтра вранці, і тепер, коли я з кимось поділилася своїми проблемами, почуваюся набагато краще.

— Дякую, Адріане. Я рада, що ти не вважаєш мене божевільною.

Він знизує плечима:

— Я вважаю, нам треба розглянути всі можливості. «Коли ти виключаєш неможливе, усе, що залишається, хай яким неймовірним воно здавалося б, має бути правдою». Це Спок із «Зоряного шляху VI», але то просто перефразування Шерлока Голмса.

— Господи, — кажу я. — Ти справді фанат.

@@@

Ми йдемо додому в темряві, усі тротуари наші. Навколо так безпечно, тихо, спокійно. Адріан грає роль гіда, показуючи на будинки своїх найгорезвісніших шкільних друзів, як-от «отой чувак, який перекинув батьків поза­шляховик» або «дівчина, якій довелося перейти в іншу школу після скандального відео в TikTok». Схоже, він знає всіх у Спрінґ-Бруці, а його шкільні роки нагадують якусь глянцеву підліткову драму Netflix — одну з тих дурних мильних опер, де всі одне одного кращі, а результат якогось університетського футбольного матчу здатен перевернути життя.

Аж ось він вказує на будинок на розі й каже, що саме тут виросла Трейсі Бентам.

— Я маю її знати?

— Розігруючий захисник «Леді Лайонс». Жіночої баскетбольної команди Пенсильванського університету. Я думав, ви знаєте одна одну.

— Пенсильванський університет величезний, — кажу йому. — У ньому п’ятдесят тисяч студентів.

— Знаю, просто подумав, що всі спортсмени тусуються на одних і тих же вечірках.

Я не відразу відповідаю Адріанові. Він, фактично, дає мені ідеальну можливість в усьому зізнатися. Я маю сказати йому, що це був дурний жарт — гра, в яку я граю з незнайомцями. Треба сказати йому правду, поки наші стосунки не зайшли далі. Я думаю, він міг би мене зрозуміти.

Але ж я не можу розкрити Адріанові частину правди, не розповівши всього до кінця. Якщо я йому скажу, що насправді ніколи не вчилась в університеті, мені доведеться пояснювати, що я робила останні кілька років — а я зовсім не готова в усе це заглиблюватись, принаймні не зараз, не тоді, коли ми ведемо таку приємну розмову. Тому просто змінюю тему.

Ми доходимо до Квіткового палацу, але Адріан каже, що проведе мене додому, і я не заперечую. Він запитує, звідки я родом, і з подивом дізнається, що я виросла в Південній Філадельфії і з вікна моєї спальні було видно Citizens Bank Park[24].

— Із твоєї розмови не скажеш, що ти з того міста.

Видаю йому свою найкращу версію Роккі Бальбоа[25]:

— Йо, Адріане! Ти думаєш, ми всі отак осьо балакаємо?

— Це не твій голос. Це те, як ти себе подаєш. Ти така позитивна. Ти не скиглиш, як усі інші.

«Ой, Адріане, — думаю я, — якби ти тільки знав».

Він запитує:

— А твої батьки? Вони й досі в Південній Філадельфії?

— Тільки мама. Вони розлучилися, коли я була маленька, і батько переїхав до Х’юстона. Я його майже не знаю.

Усе це правда, тож думаю, що моя відповідь звучить цілком переконливо, але потім Адріан питає, чи є в мене брати-сестри.

— Тільки одна сестра. Бет.

— Старша чи молодша?

— Молодша. Їй тринадцять.

— Вона приходить на твої змагання?

— Щоразу. Це три години машиною в один бік, але якщо це домашні перегони, то мама із сестрою зав­жди приходять.

Мені уривається голос — не знаю, навіщо я все це говорю. Я хочу бути з ним чесною, мати справжні стосунки, а натомість просто нагромаджую ще більше брехні.

Але коли йду цими тротуарами, залитими місячним світлом, так легко піддатися фантазії. Моє справжнє минуле немов здиміло кудись, за мільйон миль звідси.

Коли ми нарешті дістаємось будинку Максвеллів, зовсім темніє. Уже десята тридцять, і всі, мабуть, сплять. Малесенькою брукованою доріжкою ми огинаємо будинок, за яким стає ще темніше, і тільки примарне синювате світло басейну вказує нам дорогу.

Адріан роззирається по двору, придивляється до дерев, шукаючи обриси мого котеджу.

— А де ж твій будинок?

Я його теж не бачу.

— Десь за отими деревами. Я залишила світло на ґанку, але думаю, що перегоріла лампочка.

— Гм. Це дивно.

— Справді?

— Після всіх тих історій, які ти мені щойно розповіла? Не знаю.

Ми йдемо галявиною до котеджу, і Адріан чекає, поки я піднімаюсь сходами на ґанок. Сіпаю двері, але ті зачинені, тож дістаю ключі. Зараз я вдячна Керолайн за те, що вона наполягла, щоб я причепила Viper на зв’язку ключів.

— Може, я на хвилинку зазирну всередину. Ти не проти почекати?

— Без проблем.

Я відчиняю двері, простягаю руку всередину й клацаю вимикачем світла на ґанку. Точно, перегоріла лампочка. Але внутрішнє освітлення працює справно, все має такий самий вигляд, як і тоді, коли я виходила з дому. І на кухні, й у ванній. Я навіть стаю на коліна й зазираю під ліжко.

— Усе гаразд? — гукає Адріан.