Джейсон Рекулик – Приховані малюнки (страница 24)
Я виходжу надвір.
— Усе нормально. Мені просто потрібна нова лампочка.
Адріан обіцяє зателефонувати, коли матиме більше інформації про Енні Барретт. Я дивлюсь йому вслід і чекаю, поки він перетинає двір і заходить за ріг будинку, зникаючи з поля зору.
І коли я обертаюсь, щоб зайти в котедж, нога зачіпає неоковирну сіру каменюку завбільшки з тенісний м’яч. Дивлюсь униз і розумію, що стою на папері, на трьох аркушах паперу з обірваними краями, притиснутих каменем. Тримаючись спиною до котеджу, я нахиляюсь і піднімаю їх.
Потім заходжу всередину, замикаю двері, сідаю на край ліжка й один за одним перевертаю аркуші. Вони схожі на ті три малюнки, які Тед порвав на шматки, на ті три малюнки, котрі, як він заприсягнувся, я ніколи більше не мала побачити. Тільки тепер вони намальовані іншою рукою. Ці малюнки темніші, тут краще зображені деталі. На них пішло стільки грифелю й вугілля, що аркуші пожолобились і деформувались. Чоловік копає яму. Жінку тягнуть через ліс. І хтось дивиться вгору з дна дуже глибокої ями.
12
Наступного ранку я йду до великого будинку, а Тедді вже чекає мене біля розсувних скляних дверей, тримаючи маленький блокнот і олівець.
— Доброго ранку й ласкаво прошу до мого ресторану, — промовляє він. — Скільки буде людей на вашій вечірці?
— Тільки одна, месьє.
— Прошу сюди.
Усі його м’які іграшки-тваринки розсаджені на стільцях навколо кухонного столу.
Тедді проводить мене до вільного місця між Ґодзиллою і Синім слоном. Хлопчик висуває стілець і дає мені паперову серветку. Я чую, як нагорі гарячково метушиться Керолайн. Схоже, вона знову пізно вийде з дому.
Тедді терпляче стоїть поруч з олівцем і блокнотом, готовий прийняти моє замовлення.
— Насправді у нас немає меню, — каже він. — Ми можемо приготувати все, що забажаєте.
— Тоді я візьму яєшню-бовтанку. З беконом, і млинцями, і спагетті, і морозивом. — Це викликає в нього сміх, тож я витискаю максимум із цього жарту. — А ще моркву, гамбургери, тако і кавун.
Він згинається навпіл од реготу. Цей хлопчина вміє зробити так, що я почуваюся достоту Кейт Маккіннон[26] із
— Як вам буде завгодно! — відказує він і, ледве стримуючи сміх, іде до своєї скрині, щоб наповнити мою тарілку пластмасовою їжею.
Дзвонить стаціонарний телефон, і Керолайн гукає мені зверху:
— Нехай воно перейде на голосову пошту, будь ласка, у мене немає часу!
Після трьох дзвінків автомат відповідає, і я чую повідомлення, яке записується:
— Доброго ранку! Це Даяна Фаррелл із початкової школи Спрінґ-Брука…
Це їхнє третє повідомлення за тиждень, і Керолайн вбігає на кухню, поспішаючи перехопити того, хто телефонує, поки він не поклав слухавку.
— Алло, це Керолайн. — Вона кидає на мене роздратований погляд —
Тим часом Тедді приносить мені тарілку з купою іграшок: пластмасова яєшня, пластмасові спагетті й кілька кульок пластмасового морозива. Я хитаю головою і вдаю, що обурена:
— Я точно пам’ятаю, що замовляла бекон!
Тедді сміється, біжить через кімнату до своєї скрині з іграшками й повертається зі смужкою пластмасового бекону. Я прислухаюсь до діалогу Керолайн, але вона майже не говорить. Це схоже на розмови, які відбуваються в спальні Тедді під час тихої години, коли говорить переважно інша людина. Керолайн лише раз у раз каже «Так, так», або «Звичайно», або «Ні, дякую».
Я вдаю, що жадібно наминаю пластмасову їжу, як жирний кабан біля корита. Я голосно сопу й рохкаю, а Тедді аж заливається реготом. Керолайн заходить на кухню з бездротовим телефоном і кладе його назад на підставку.
— Це була директорка твоєї нової школи, — каже вона Тедді. — Їй не терпиться з тобою зустрітися!
Потім вона його міцно обіймає, цілує і вибігає з дому, бо вже 7:38 — і вона страшенно запізнюється.
«Доївши» сніданок, я оплачую уявний рахунок уявними грошима й запитую в Тедді, чим би йому хотілося зайнятися. Здогадуюсь, що в нього сьогодні й справді настрій до рольових ігор, бо він знову хоче грати в Зачарований ліс.
Ми йдемо Дорогою з жовтої цегли й Ущелиною Дракона аж до Королівської річки, а потім вилазимо на гілки Гігантської бобової стеблини, аж поки не опиняємось на висоті до трьох метрів над землею. В одній з гілок є невеликий отвір, і Тедді старанно складає туди невеличкі камінці й гострі палиці — арсенал зброї, на той випадок, якщо на нас коли-небудь нападуть гобліни.
— Гобліни не можуть лазити по деревах, бо в них занадто короткі руки, — пояснює Тедді. — Отож ми зможемо заховатись у цих гілках і кидати в них каміння.
Ми на весь ранок поринаємо в гру нескінченних відкриттів та імпровізацій. У Зачарованому лісі можливе все — жодних обмежень і заборон. Тедді зупиняється на березі Королівської річки й пропонує мені напитися з неї. Він запевняє, що ця річка має чарівні властивості, які допоможуть не потрапити в полон.
— У мене в котеджі цілий галон цієї води, — кажу йому. — Коли ми прийдемо додому, я з тобою поділюсь.
— Чудово! — вигукує він.
А потім далі скаче доріжкою, яка веде до наступного відкриття.
— Між іншим, — гукаю йому вслід. — Я знайшла малюнки, які ти мені залишив.
Тедді озирається і усміхається, чекаючи моїх пояснень.
— Малюнки, які ти залишив у мене на ґанку.
— Про гоблінів?
— Ні, Тедді, малюнки про те, як закопують Аню. Вони справді гарно зроблені. Тобі хтось допомагав?
Тепер він явно збитий з пантелику, ніби я несподівано змінила правила гри, не попередивши його.
— Я більше не малюю Ані.
— Усе гаразд. Я не засмучена.
— Але я цього не робив.
— Ти залишив їх на моєму ґанку. Під каменем.
Він обурено розводить руками:
— А ми можемо грати в Зачарований ліс, як звичайно? Будь ласка! Мені не подобається по-новому.
— Звичайно.
Я розумію, що, можливо, невчасно заговорила на цю тему. Та коли ми згодом повертаємось додому на обід, мені більше не хочеться до цього повертатися. Я готую нам курячі нагетси, і Тедді йде нагору на тиху годину. Я трохи вичікую, а потім теж скрадаюся нагору й прикладаю вухо до дверей його спальні. І мені чути, як олівець шарудить по паперу:
Пізніше того ж дня мені телефонує Рассел і запрошує на вечерю. Я ще й досі втомлена після вчорашньої ночі, тому пропоную відкласти зустріч, проте Рассел каже, що він їде у двотижневу відпустку, тож це має відбутися сьогодні.
— Я знайшов ресторан біля твого дому. «Фабрика чизкейків».
Я мало не сміюся, бо Рассел — завзятий прихильник здорового харчування. Його раціон майже повністю складається з рослин і білків без додавання цукру й вуглеводів, хіба коли-не-коли ложки чипсів ріжкового дерева чи органічного меду.
— Чизкейків? Ви серйозно?
— Я вже замовив столик. На сьому тридцять.
Отож, коли Керолайн повертається додому, я приймаю душ, одягаю сукню і, виходячи з котеджу, простягаю руку по стосик останніх малюнків Тедді. І тут зупиняюсь у дверях вагаючись. Після того, як я розповіла цю історію Адріану в книгарні, я розумію, що мені потрібен час, щоб усе це осмислити. Тому вирішую залишити малюнки вдома. Я хочу, щоб Рассел мною пишався. Хочу створювати враження сильної, здібної жінки, яка розквітає одужуючи. Я не буду обтяжувати його своїми турботами. Тож ховаю малюнки в тумбочку.
Ресторан великий, переповнений, аж гуде від напруження — справжня «Фабрика чизкейків». Господиня проводить мене до столика, де чекає Рассел. На ньому темно-синій спортивний костюм і його улюблені кросівки
— А ось і вона! — Він обіймає мене, потім оглядає з голови до ніг. — Що сталося, Квінн? Ти наче мішок витрушений.
— Дякую, тренере. У вас теж вигляд нівроку.
Ми сідаємо на свої місця, і я замовляю зельтерську воду.
— Я серйозно, — каже він. — Ти добре спиш?