Джейсон Рекулик – Приховані малюнки (страница 25)

— Усе гаразд. У котеджі трохи шумно вночі, але я даю собі раду.

— А ти казала Максвеллам? Може, вони б чимось зарадили?

— Вони запропонували мені кімнату в головному будинку. Але я вже вам казала, що в мене все гаразд.

— Ти не можеш тренуватися, якщо не відпочиваєш.

— Це була всього одна погана ніч. Присягаюсь.

Намагаюся змінити тему й переводжу розмову на меню, де під кожною стравою вказана кількість калорій та інформація про харчову цінність продуктів.

— Ви бачили «Пасту наполітано»? Це дві тисячі п’ятсот калорій.

Рассел замовляє зелений овочевий салат з куркою-­гриль і гарніром з вінегрету. Я беру ґламбургер і гарнір із солодкої картоплі фрі. Ми трохи розмовляємо про його майбутню відпустку — два тижні в Лас-Вегасі з подругою Дорін — особистим тренером в його YMCA (Християнській асоціації для юнаків). Але я бачу, що Рассел досі стурбований. Попоївши, він знову переводить розмову на мене:

— То як там Спрінґ-Брук? Як зустрічі товариства анонімних наркоманів?

— Це натовп стариганів, Расселе. Без образ.

— Ти ходиш туди раз на тиждень?

— Мені це не потрібно. Я врівноважена.

Я бачу, що йому не подобається така відповідь, але він на мене не наїжджає.

— А як щодо друзів? Ти спілкуєшся з якимись людьми?

— Учора ввечері гуляла з одним другом.

— А де ти з нею познайомилась?

— Він навчається в Ратґерсі, приїхав додому на літо.

Мій спонсор занепокоєно звужує очі:

— Ранувато для побачень, Квінн. Ти в зав’язці лише вісімнадцять місяців.

— Ми просто друзі.

— То він знає, що ти в зав’язці?

— Так, Расселе. Це була перша й головна тема нашої бесіди. Я розповіла йому, як мало не померла від передозування на задньому сидінні Uber. А потім ми детально обговорювали те, як я ночувала на вокзалі.

Він знизує плечима, ніби це цілком притомні речі для обговорення.

— Я був спонсором багатьох студентів, Меллорі. Ці кампуси — усі оці компанії, пиятики — це розплідник наркоманів.

— Ми провели дуже спокійний вечір у книгарні. Пили зельтерську воду й слухали музику. Потім він провів мене до будинку Максвеллів. Усе було чудово.

— Наступного разу, коли його побачиш, ти маєш сказати йому правду. Це частина твоєї особистості, Меллорі, ти повинна це прийняти. Що довше тягтимеш, то важче буде.

— Саме для цього ви мене сюди й запросили? Щоб прочитати лекцію?

— Ні, я запросив тебе, бо мені зателефонувала Керолайн. Вона турбується про тебе.

Я приголомшена.

— Серйозно?

— Вона сказала, що ти почала прекрасно. Назвала тебе динамо-машиною, Квінн. Вона була дуже задоволена тим, як ти працюєш. Але, за її словами, в останні кілька днів вона помітила, як щось змінилося. І щоразу, коли я чую ці слова…

— Я не вживаю, Расселе.

— Добре, окей, це добре.

— Вона сказала, що я вживаю?

— Вона сказала, що ти дивно поводишся. Вона бачила тебе надворі о сьомій ранку, як ти довбалась у її контейнерах для сміття. Що то, в біса, було?

Я здогадуюсь, що Керолайн, мабуть, помітила мене з вікна своєї спальні.

— Та нічого такого. Помилково викинула дещо. Довелося діставати. Велике діло.

— Вона каже, що ти говориш про привидів. Ти думаєш, що її син може бути одержимим?

— Ні, я цього ніколи не казала. Вона мене неправильно зрозуміла.

— Вона каже, що ти заприятелювала з наркоманкою, яка живе в сусідньому будинку.

— Ви про Міці? Я розмовляла з Міці двічі. За чотири тижні. Хіба це робить нас нерозлучними друзями?

Рассел робить мені знак говорити тихіше. Навіть у цій переповненій галасливій їдальні дехто із сусідів починає звертати на нас увагу.

— Я тут для того, щоб допомогти тобі, окей? Є щось таке, про що б ти хотіла поговорити?

Чи можу я й справді з ним поділитися? Чи можу викласти йому всі свої побоювання стосовно Енні Барретт? Ні, не можу. Бо розумію, що всі мої тривоги здаються безглуздими. А мені треба, щоб спонсор пишався мною.

— Поговорімо про десерт. Я подумую про шоколадно-горіховий чизкейк.

Простягаю йому заламіноване меню, але він його не бере.

— Не з’їжджай з теми. Тобі потрібна ця робота. Якщо тебе виженуть, ти не зможеш повернутися в «Тиху гавань». У них там список охочих довший, ніж твоя рука.

— А я не збираюсь повертатися в «Тиху гавань». Я збираюсь дуже старанно працювати, і Керолайн мене розхвалюватиме всім сусідам, а коли літо закінчиться — можу заприсягтися, що вона залишить мене в себе. А ні, то наймусь у якусь іншу родину в Спрінґ-­Бруці. Ось такий план.

— А як щодо батька? Як Тед?

— А що Тед?

— Він славний?

— Так.

— А не занадто славний? Руки не розпускає?

— Ви оце справді щойно вжили вираз «руки розпускає»?

— Ти знаєш, що я маю на увазі. Ці хлопці іноді зовсім береги плутають. Або й не плутають — тільки їм байдуже.

Я згадала свій урок плавання двотижневої давності, той вечір, коли Тед зробив мені комплімент про тату. Здається, він тоді поклав руку мені на плече, але ж не вщипнув за зад.

— Він не розпускає руки, Расселе. Він хороший. Я хороша. Ми всі хороші. А тепер, будь ласка, може, замовимо десерт?

Цього разу він неохоче бере меню.

— На що ми дивимось?

— Шоколадно-горіховий.

Він дивиться в кінець меню, де вказана інформація про харчову цінність продуктів.

— Тисяча чотириста калорій? Ти що, розігруєш мене?

— І дев’яносто два грами цукру.

— Побійся Бога, Квінн. У цьому ресторані, мабуть, щотижня хтось помирає. Вони виходять з ресторану й не встигають дійти до своїх автівок, як у них стається серцевий напад. Тут на парковці мають чергувати медики, щоб встигнути їх реанімувати.

Наша офіціантка помічає, що Рассел роздивляється десерти. Вона — підліток, усмішлива й життєрадісна.