Джейсон Рекулик – Приховані малюнки (страница 22)

— Ось, тримай, — кажу йому.

Він трохи прочиняє двері — саме настільки, щоб я могла подати йому папір.

— Де ти була? — запитує Тедді.

— Просто прибираю.

— Ясно.

Він зачиняє двері, і я чую, як клацає замок.

@@@

Проводжу вихідні з повною впевненістю, що в мене параноя. Жодних доказів того, що Тедді досі малює. Шкрябання, яке чується з його спальні, може бути чим завгодно. Чорний бруд на пальцях може бути грязюкою після наших занять із садівництва або й звичайними брудними плямами на долонях п’ятирічного хлопчика. Усе інше начебто йде добре — то чого я хвилююся?

У понеділок вранці прокидаюсь від гурчання сміттєвозів, які повільно повзуть по Еджвуд-стріт. Вони приїжджають двічі на тиждень — по понеділках забирають сміття для переробки, а по четвергах — звичайне сміття. Тієї ж миті згадую одне місце, яке мені й на думку не спадало перевіряти, — кошик для сміття в кабінеті Теда на другому поверсі. Тедді має пройти повз нього, щоб спуститися вниз. Він міг би легко викинути малюнки, вийшовши зі своєї спальні.

Зіскакую з ліжка — добре, що я сплю в шортах для бігу й у футболці, — кулею вилітаю у двері й біжу через галявину. Трава досі волога від ранкової роси, і я ледь не падаю, огинаючи будинок. Вантажівка за три будинки, тож у мене є всього хвилина. Мчу до кінця під’їзної доріжки, куди Тед відносить сині контейнери кожного недільного вечора — один для металу й скла, а другий для паперу й картону. Зариваю руки глибоко всередину, між клаптиками набридливої реклами й рахунків за комунальні послуги, меню доставки страв з ресторану, виписок за кредитними картками і купи каталогів замовлень товарів поштою: Title Nine, Lands End, L.L.Bean, Vermont Country Store, які щодня приходять дюжинами.

Сміттєвоз проповзає повз, і худорлявий хлопчина в робочих рукавицях усміхається до мене. Навколо його біцепса обвивається татуювання дракона.

— Щось загубили?

— Ні, ні, — кажу йому. — Можете забирати.

Але він тягнеться до контейнера, і весь вміст останнього пересувається, відкриваючи величезну кулю по­жмаканого паперу — з тими ж дірочками на краях, що й на малюнках Тедді.

— Зачекайте!

Він простягає мені контейнер, щоб я взяла ту кулю, і я повертаюся з нею по під’їзній доріжці у свій котедж.

Зайшовши всередину, я кип’ячу воду, заварюю собі кухоль чаю і всідаюсь вивчати папери. Це трохи схоже на чищення цибулини. Аркушів усього дев’ять, і я долонею розгладжую всі пом’ятості. Кілька перших малюнків узагалі ні на що не схожі. Просто якісь карлючки. Але через кілька сторінок лінії стають чіткішими, виокремлюються численні деталі. Поліпшується композиція. З’являються світло й тіні. Це схоже на альбом замальовок для якоїсь дивної незакінченої роботи. Деякі сторінки вщерть заповнені малюнками, багато з яких недомальовані.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

11

І я перепрошую, але Тедді ну ніяк не міг намалювати ці картинки. Більшість дорослих так не намалює, що вже й казати про п’ятирічного хлопчика, який спить із м’якими іграшками і не вміє рахувати далі двадцяти дев’яти.

Але як іще вони могли опинитися в кошику для сміття?

Їх намалював Тед? Керолайн?

Невже Максвелли у вільний час вчаться малювати?

Усі мої запитання викликають нові запитання — і невдовзі я вже починаю шкодувати, що взагалі встала з ліжка. Краще б я не втручалася туди, і хай би ті сміттєвози їхали собі з цими «аргументами», щоб мені тепер не сушити голову, що вони означають.

Понеділок минає в трансі — леґо, макарони з сиром, тиха година, басейн — але під вечір я вже готова провести серйозне дослідження. Я приймаю душ, мию голову й надіваю один із найкращих нарядів Керолайн — легку блакитну сукню міді з чудовими білими квітами. Потім проходжу милю містом до The Raconteur — місцевої незалежної книгарні «Оповідач».

Я не чекала, що понеділковим вечором тут буде так велелюдно — якийсь місцевий автор саме закінчив щось декламувати, настрій навколо святковий, немов на вечірці. Люди попивають вино з пластикових стаканчиків і їдять шматочки пирога з крихітних паперових тарілочок. До відділу виховання дітей мені доводиться проштовхуватися крізь натовп, але ця веремія дуже доречна: я б не хотіла, щоб продавці книгарні хапали мене за поли й пропонували свою люб’язну допомогу. Якби вони почули, що я шукаю, то подумали б, що я божевільна.

Вибираю кілька книжок і виходжу через задні двері у велике цегляне патіо — переповнену кав’ярню, оповиту мерехтливими різдвяними вогниками. Тут є невеличкий бар, де продають закуски й напої, а дуже серйозна дівчина-підліток у комбінезоні сидить на барному табуреті з акустичною гітарою і співає Tears in Heaven («Сльози на небесах»). Ця пісня завжди викликає в мене спогади про панахиду по моїй сестрі. Вона входила в плейліст, який крутився по колу. Ця пісня постійно підкрадається до мене в супермаркетах і ресторанах і, хоч я чула її вже тисячу разів — завжди змушує плакати. Але версія цієї дівчини світліша, ніж оригінал Еріка Клептона. Мабуть, завдяки її юному віку пісня звучить майже обнадійливо.

Підходжу до барної стійки й замовляю кухоль чаю з тістечком і аж потім розумію, що в мене не вистачить рук, щоб усе це кудись віднести. До того ж усі столики зайняті й ніхто не збирається їх звільняти найближчим часом, тому просто не вірю у свою удачу, коли помічаю Адріана, який сидить сам за столиком на двох, читаючи роман із серії «Зоряні війни».

— Можна приєднатися?

І це кумедно, але цього разу він не впізнає мене — принаймні не відразу, і не в пречудовій сукні Керолайн за 500 доларів.

— Так! Звичайно! Меллорі! Як справи?

— Я не думала, що тут буде так людно.

— Тут завжди повно людей, — каже Адріан. — Це третє найгарячіше місце в Спрінґ-Бруці.

— А які інші два?

— Само собою, перше — це «Фабрика чизкейків». А друге — шведський стіл гарячої їжі в супермаркеті Wegmans. У нас не дуже різноманітне нічне життя.

Дівчина з гітарою доспівує «Сльози на небесах» під ріденькі оплески, але Адріан плескає в долоні довго й голосно, аж вона кидає в наш бік роздратований погляд.

— Моя кузина Габріела, — пояснює він. — Їй лише п’ятнадцять, ти можеш у це повірити? Вона прийшла сюди з гітарою, і її взяли на роботу.

Габріела нахиляється ближче до мікрофона й каже, що тепер переходить на пісні Beatles, а потім починає співати милу кавер-версію Blackbird («Чорний дрізд»). Я дивлюсь на книжку, яку читає Адріан. На обкладинці Чубакка, який стріляє лазерами в роботів, а заголовок надрукований величезними літерами, вкритими сріблястою фольгою: «Помста вукі».

— Щось цікаве?

Адріан знизує плечима.

— Це ж не канон. Тому вони дозволяють собі багато відсебеньок. Але якщо тобі сподобалась «Помста евока», то й ця зайде.

Я не можу втриматись і починаю сміятись.

— Ти справді особливий. Схожий на ландшафтного дизайнера. Із флоридською засмагою і брудом під нігтями. Але виявляється, що ти хлопець із заміського клубу, ще й фанат «Зоряних війн».

— Я ціле літо вириваю бур’яни. Тож потребую хоч якихось ескапістських розваг.

— Розумію. З цієї ж причини я дивлюсь канал Hallmark.

— Серйозно?

— Без жартів. Передивилась усі п’ять сезонів «Вона спекла вбивство». І я не кожному про це розповідаю, тож довіряю тобі зберігати це в таємниці.

Адріан зображує хрест над серцем.

— Твоя таємниця помре разом зі мною, — обіцяє він. — А які книжки ти читаєш?

Але мені не треба відповідати на це запитання, бо мої книжки вже на столі, й Адріан може прочитати на корінцях: «Психологія аномальної дитини» й «Енциклопедія надприродних явищ».

— То ось як ти розслабляєшся після довгого дня нянькування?

— Якби я тобі розповіла, чому я читаю ці книжки, ти б точно подумав, що я божевільна.

Адріан загортає «Помсту вукі» й відкладає її вбік, приділяючи мені свою повну й неподільну увагу.

— Усі мої улюблені історії починаються саме з таких попереджень, — каже він. — Розкажи мені все.

— Це справді довга історія.

— А мені не треба нікуди йти.

— Я тебе попереджаю. Книгарня може зачинитись, перш ніж я закінчу.