Джейсон Рекулик – Приховані малюнки (страница 14)

— Вона цікава людина.

— Я б тримався від неї подалі, Меллорі. Уся оця вовтузня з так званим читанням аури; відвідувачі, які паркуються на її під’їзній доріжці, стукають у задні двері, платять готівкою. Мені це здається підозрілим. Я їй не довіряю.

Думаю, Теду навряд чи доводилось близько знайомитися з екстрасенсами. У дитинстві в мене була сусідка, місіс Губер, яка ворожила на картах Таро в підсобці місцевої піцерії. Вона прославилась тим, що навіщувала одній з офіціанток, що та виграє в миттєву лотерею 100 000 доларів. А ще давала консультації з приводу шлюбних пропозицій, хлопців-перелюбників та інших сердечних справ. Ми з подружками називали її Оракулом і довіряли більше, ніж першій сторінці газети Inquirer.

Та я не тішу себе надіями, що Тед зрозуміє щось подібне. Цей хлоп навіть не визнає існування Зубної феї. Кілька днів тому Тедді виплюнув розхитаний зуб, і Тед просто дістав свого гаманця і витяг долар — ні тобі таємниці, ні фанфар, ні скрадання навшпиньках у спальню під покровом ночі, щоб забрати зуб у малого з-під подушки і покласти натомість той долар.

— Вона не шкідлива.

— Мені здається, що вона збуває наркотики, — каже Тед. — Я не можу цього довести, але слідкую за нею. Ти маєш бути обережною з нею, добре?

Я піднімаю праву руку:

— Слово скаута.

— Я серйозно, Меллорі.

— Я знаю. І ціную це. Буду обережною.

Відчиняю хвіртку огорожі басейну, збираючись уже йти, коли бачу, що наближається Керолайн, досі в робочому одязі, тримаючи записника з олівцем.

— Меллорі, зачекай. Ти вчора відповідала на дзвінок? Зі школи Тедді?

І тут я розумію, що дала маху. Я пам’ятаю дзвінок, пам’ятаю, що записала номер директорки на клаптику паперу. Але потім на кухню прийшов Тедді зі своїм дивацьким малюнком, і я, мабуть, відволіклась.

— Так… то була директорка, — кажу їй. — Записка в котеджі. Вона, мабуть, і досі в шортах. Я піду візьму її…

Керолайн хитає головою.

— Усе нормально. Вона щойно надіслала мені електронного листа. Але я могла б побачити записку вчора.

— Я розумію. Вибачте.

— Якщо ми пропустимо хоч один термін, Тедді може втратити своє місце. У списку в дитсадковий клас три­дцять імен.

— Я розумію, розумію…

Вона перериває мене:

— Припини говорити «Я розумію». Якби ти справді розуміла, то віддала б мені записку. Наступного разу будь уважнішою.

Вона повертається і йде назад у будинок, а я наче громом прибита. Це вперше вона на мене справді накричала. Тед квапливо вибирається з басейну й кладе руку мені на плече.

— Послухай, не хвилюйся через це.

— Мені шкода, Теде, я почуваюся жахливо.

— Вона сердиться на школу — не на тебе. Вони завалили нас цією писаниною. Вакцини, алергії, поведінкові профілі — у цій дурнуватій заяві в дитсадок більше сторінок, ніж у моїй податковій декларації.

— Це було просто непорозуміння, — бурмочу. — Я записала номер телефону, але мою увагу відвернуло те, що дав мені Тедді… — Я так відчайдушно хочу все виправити, що починаю описувати йому той малюнок, але Тед говорить одночасно зі мною. Схоже, він поспішає додому. У розсувних скляних дверях я бачу силует Керолайн, яка дивиться на нас.

— Вона охолоне, не хвилюйся, — каже він. — Завтра навіть не згадає.

Голос у нього спокійний, але йде він квапливо. Коли переходить двір, його фігура сплющується в силует. Він доходить до Керолайн і обіймає її. Вона простягає руку до вимикача, і потім мені вже нічого не видно.

Здіймається легенький вітерець, і я починаю тремтіти. Обмотую рушником талію і рушаю до свого котеджу. Замикаю двері й переодягаюсь у піжаму, коли знову чую чиюсь ходу — легкі кроки по м’якій траві, тільки цього разу просто за моїм вікном. Я відтуляю штору й намагаюсь визирнути назовні, але бачу лише, як на сітці звиваються слизуваті метелики.

Олень, кажу я собі. Це просто олень.

Я затуляю штори, вимикаю все світло й лягаю в ліжко, натягши ковдру аж до підборіддя. Та істота надворі шарудить просто за моїм ліжком — я чую, як вона товчеться з того боку стіни, оглядаючи котедж, обходячи його по периметру, наче шукає якоїсь шпарини, щоб улізти всередину. Я стискаю кулак і щосили гупаю по стіні, сподіваючись, що гучний звук сполохає її.

Натомість істота пірнає під котедж, вовтузиться в грязюці, протискується під мостинами. Не уявляю, як можна туди залізти. Будинок піднятий над землею не більше ніж на сорок п’ять сантиметрів. Це точно не олень, але, судячи зі звуку, воно завбільшки з оленя. Я сідаю в ліжку й тупаю ногами в підлогу, та все дарма.

— Іди геть, — гукаю я, сподіваючись, що шум його відлякає.

А воно натомість заривається все глибше й глибше, продираючись до центру кімнати. Я схоплююсь і вмикаю світло. Потім стаю рачки й прислухаюсь, намагаючись прослідкувати за звуком. Відсуваю килимок і бачу, що в мостинах прорізаний квадратний контур — панель доступу — завбільшки такий, що туди може пролізти людина. На цій панелі немає ані петель, ані ручок — тільки два овальних отвори, щоб можна було вхопитися за панель і підняти її.

Думаю: якби це сталося трохи раніше цього вечора і якби Керолайн не була така сердита на мене, я б могла зателефонувати Максвеллам і попросити допомоги. Але тепер повинна самостійно вирішити цю проблему. Я йду на кухню й набираю воду в пластиковий глек. Ця істота, ким би вона не була, не така велика, якою здається на слух. Я знаю, що звуки можуть здаватись оманливими, особливо в темряві, особливо пізно вночі. Стаю на коліна й пробую підняти панель, але не можу зрушити її з місця. Від літньої вологи деревина розбухла й намертво застрягла в отворі. Тому я щосили тягну обома руками за один бік, не зважаючи на біль у пальцях, на гострі сухі шпички, що впиваються в ніжну шкіру. Нарешті, з гучним ляском і хмарою сірої пилюки, панель вискакує з підлоги, як корок з пляшки шампанського. Я хапаю її і притискаю до грудей, затуляючись наче щитом. Потім нахиляюсь і заглядаю в діру.

Там дуже темно й нічого не видно. Земля внизу суха й безживна, ніби попіл, що лишився після багаття. У котеджі западає тиша. Істота, ким би вона не була, зник­ла. Унизу нема на що дивитися — там тільки купи пилу, поцятковані чорними плямами. Я помічаю, що затримую дихання, і з полегшенням видихаю. Мабуть, шум від відкривання люка відлякав те створіння.

Аж раптом той попіл ворушиться, а чорні цятки моргають, і я розумію, що дивлюсь просто на саме створіння — воно спинається на задні лапи й тягнеться до мене, оголюючи гидкі рожеві кігті й довгі гострі зуби. Я оглушливо верещу нелюдським криком, який пронизує ніч. Потім щосили кидаю панель униз і всім тілом налягаю на неї, щоб забарикадувати люк. Гамселю кулаками по її краях, намагаючись вставити зжолоб­лену деревину на місце, але вона туди більше не поміщається. За якусь хвилину біля мого котеджу з’являється Керолайн і відчиняє двері своїм ключем. Вона в нічній сорочці, а просто за нею — Тед, без сорочки, в піжамних штанях. Вони почули шум під котеджем і грюкіт під мостинами.

— Це пацюк, — кажу їм і відчуваю страшенне полегшення від того, що вони тут і я більше не сама. — Такого здоровенного пацюка я ще зроду не бачила.

Тед бере пластиковий глек із водою і виходить надвір, а Керолайн кладе руку мені на плече, заспокоює і запевняє, що все буде добре. Ми вдвох повертаємо панель на дев’яносто градусів так, щоб вона зачинила люк, а потім, поки я притримую, Керолайн забиває її кутки на місця. І навіть коли вона закінчує, я боюсь зрушити з місця, жахаючись, що панель зірветься з підлоги. Керолайн стоїть поруч, підтримує мене, аж поки ми не чуємо у відчинене вікно сплеск води.

За мить повертається Тед із порожнім глеком.

— Опосум, — каже він посміхаючись. — Не пацюк. Він швидко біг, але я його дістав.

— А як він потрапив під її котедж?

— Там у решітці дірка. Під західною стіною. Схоже, невеличка частина прогнила.

Керолайн нахмурюється і починає щось говорити, але Тед випереджає її:

— Знаю, знаю. Завтра все виправлю. З’їжджу в Home Depot.

— Із самого ранку, Теде. Ця почвара налякала Меллорі до смерті! А якби вона її вкусила? А раптом у неї сказ?

— Я в порядку, — запевняю.

— З нею все добре, — каже Тед, але Керолайн це не переконує.

Вона дивиться на люк у підлозі:

— А раптом він повернеться?

І хоч уже майже північ, Керолайн вимагає, щоб Тед приніс із дому свій набір інструментів. Вона наполягає, щоб він прибив цвяхами панель до мостин, аби ніхто й ніколи не проліз у мій котедж. І поки ми чекаємо, коли він закінчить роботу, жінка кип’ятить воду на моїй плиті й заварює для нас усіх ромашковий чай, а потім Максвелли залишаються ще на кілька хвилин, просто щоб переконатися, що я в безпеці, що я заспокоїлась і розслабилась. Ми втрьох сидимо на краю ліжка, розмовляємо, розповідаємо історії і врешті сміємося — і прочуханки через телефонний дзвінок наче ніколи й не було.

7

Наступний день — спекотне й душне Четверте липня, і я силою змушую себе пробігти довгу дистанцію: вісім миль за сімдесят одну хвилину. Дорогою додому минаю будинок, який ми з Тедді називаємо Квітковим палацом. Це за три квартали від Максвеллів — гігантський білий особняк із U-подібною під’їзною доріжкою і двором, де панує різнокольорове буяння квітів: хризантем, герані, лілейників і багатьох інших. Я помічаю якісь нові помаранчеві квіти, які плетуться по шпалері в саду перед будинком, тож ступаю кілька кроків під’їзною доріжкою, щоб роздивитися їх ближче. Квіти такі дивні й своєрідні — вони скидаються на крихітні дорожні конуси, — що я не втримуюсь і роблю кілька фото мобільним телефоном. Аж тут відчиняються вхідні двері, і з них виходить чоловік. Краєм ока помічаю, що він одягнений у костюм, і відчуваю, що йде, щоб вигнати мене зі свого обійстя і вилаяти за проникнення на приватну територію.