Джейсон Рекулик – Приховані малюнки (страница 7)

Якщо в Теда Максвелла ще залишаються побоювання стосовно мого наймання, він докладає величезних зусиль, щоб їх приховати. Вони з Тедді зустрічають мене на залізничній станції. Хлопчик тримає букет жовтих маргариток.

— Це я їх вибирав, — каже він, — а тато купив.

Його батько рішуче забирає в мене валізу й несе її в машину, а дорогою додому вони влаштовують мені невеличку екскурсію околицями, показуючи піцерію, книгарню і слід від старої залізниці, дуже популярний серед бігунів і велосипедистів. Від колишнього Теда Максвелла — неусмішливого інженера, який допитувався в мене про іноземні мови й поїздки за кордон, — не лишилося й сліду. Новий Тед Максвелл веселий і невимушений («Будь ласка, називай мене Тед!»), і навіть його одяг здається зовсім простим. Футболка «Барселона», старомодні джинси й кросівки New Balance 995 у бездоганному стані.

Пізніше того ж дня Керолайн допомагає мені розпаковувати речі й облаштовуватися в котеджі. Я запитую про раптову метаморфозу Теда, і жінка сміється:

— Я ж казала, що він погодиться. Він бачить, що ти дуже подобаєшся Тедді. Більше від усіх, з ким ми розмовляли. Це рішення нам було найлегше прийняти.

Ми вечеряємо всі разом на задньому дворі у внутрішньому дворику, викладеному плиткою. Тед готує свою фірмову печеню з креветок і морських гребінців, Керолайн подає домашній охолоджений чай, а Тедді гасає навколо по траві, немов дервіш, і досі ошелешений тим, що я тепер житиму в них цілодобово, щодня, все літо.

— Я не можу в це повірити, я не можу в це повірити! — вигукує він і падає на галявину, щасливий до нестями.

— Я теж не можу в це повірити, — кажу йому. — Я дуже рада тут бути.

Ми ще не дійшли до десерту, а вони зробили все, щоб я відчула себе членом їхньої родини. Керолайн і Тед демонструють ніжну й невимушену прихильність. Вони закінчують речення одне одного, беруть їжу з тарілок одне одного і навперебій розповідають мені чарівно-казкову історію про те, як вони років із п’ятнадцять тому познайомились у книгарні Barnes and Noble в Лінкольн-центрі. Посеред розповіді рука Теда несамохіть тягнеться до коліна дружини, а вона кладе свою долоню зверху, переплітаючи пальці.

Навіть їхні розбіжності кумедні й чарівні. Якоїсь миті під час вечері Тедді повідомляє, що йому треба до вбиральні. Я підводжусь, щоб піти разом із ним, але малий заперечливо махає мені рукою.

— Мені п’ять років, — нагадує він. — Вбиральня — це приватне місце.

— От молодець, — каже Тед. — Не забудь помити руки.

Я повертаюсь на своє місце, почуваючись по-дурному, але Керолайн заспокоює мене.

— У Тедді новий період. Він відстоює свою незалежність.

— І перебування поза межами в’язниці, — додає Тед.

Керолайн явно роздратована цією шпилькою. Я не розумію, що це означає, тому вона пояснює:

— Кілька місяців тому в нас трапився інцидент. Тедді випендрювався перед кількома дітьми. Я маю на увазі, що він оголявся перед ними. Типова поведінка маленького хлопчика, але для мене це було щось нове, тож, імовірно, викликало надмірну реакцію.

Тед засміявся:

— Ти могла б це назвати сексуальним насиллям.

— Якби він був дорослим чоловіком, це було б сексуальне насилля. Саме це я й мала на увазі, Теде. — Керолайн знову повернулася до мене. — Однак я згодна, що мала б трохи ретельніше добирати слова.

— Хлопчик не вміє навіть шнурки на черевиках зав’язати, — каже Тед, — а вже став сексуальним маніяком.

Керолайн перебільшено демонстративно знімає чоловікову руку зі свого коліна.

— Головне в тому, що Тедді засвоїв урок. Інтимні місця — це інтимні місця. Ми не показуємо їх незнайомцям. А потім ми пояснимо йому, що таке згода і що таке недоречний доторк, бо для нього важливо розуміти ці речі.

— Я згоден на сто відсотків, — каже Тед. — Обіцяю тобі, Керолайн, що він буде найосвіченішим хлопчиком у своєму класі. Не хвилюйся.

— Він дуже милий, — запевняю я. — Не сумніваюсь, що завдяки вашому вихованню в нього все буде добре.

Керолайн бере чоловікову руку й повертає на своє коліно.

— Я знаю, що ти маєш рацію. Але все одно хвилююся за нього. Просто нічого не можу з цим вдіяти!

І, перш ніж розмова продовжується, до столу підбігає Тедді — захеканий, із сяючими очима, готовий гратися.

— Про вовка промовка! — каже Тед сміючись.

@@@

Коли ми доїдаємо десерт і настає час для плавання в басейні, я змушена визнати, що не маю купальника, бо востаннє плавала ще в школі. Тож наступного дня Тед видає мені аванс у 500 доларів у рахунок майбутньої зарплати, а Керолайн везе мене в торговельний центр, щоб я купила собі суцільний купальник. А трохи пізніше цього дня вона навідується в мій котедж із дюжиною одежин на вішаках — дуже гарними сукнями й топами від Burberry, Dior і DKNY, зовсім новими чи ледь приношеними. Керолайн каже, що вже виросла з них, що розповніла до восьмого розміру, і люб’язно пропонує мені взяти собі цей одяг, перш ніж віддасть його на благодійність.

— А ще ти вважатимеш мене параноїчкою, але я купила тобі одну з цих штук. — Вона простягає мені крихітний рожевий ліхтарик, із верхньої частини якого стирчать два металеві відростки. — На той випадок, якщо бігатимеш вечорами.

Я вмикаю його, лунає гучний тріск електрики. Я так лякаюсь, що негайно впускаю пристрій, і той із гуркотом падає на підлогу.

— Вибачте! Я думала, що це…

— Ні, ні, я мала тебе попередити. Це Vipertek Mini. Прикріпи його до зв’язки ключів. — Вона піднімає з підлоги електрошокер і демонструє його особливості. Там є кнопки «світло» й «оглушення», а також запобіжний перемикач, який вмикає і вимикає пристрій. — Він б’є десятьма тисячами вольт. Я випробувала свій на Тедові. Просто щоб перевірити, чи працює. Тед сказав, що йому здалося, ніби його вдарила блискавка.

Мене не дивує, що Керолайн носить із собою зброю для самозахисту. Вона розповідала, що багато її пацієнтів у госпіталі для ветеранів мають проблеми з психічним здоров’ям. Але я не уявляю, навіщо мені електрошокер під час пробіжок по Спрінґ-Бруці.

— Тут трапляється багато злочинів?

— Майже зовсім не трапляються. Але ось два тижні тому викрали дівчину твого віку. Просто на парковці супермаркету Wegmans. Якийсь хлопець змусив її під’їхати до банкомату і зняти три тисячі доларів. Тож, знаєш, я думаю, що краще перестрахуватись, ніж потім шкодувати.

Вона нетерпляче чекає, і я розумію, що не заспокоїться, поки я не дістану зв’язку ключів і не причеплю до неї цей пристрій. Таке враження, що це моя мама знову турбується про мене.

— Мені він подобається, — кажу Керолайн. — Дякую.

@@@

Сама собою робота дуже легка, і я швидко звикаю до нового повсякдення. Типовий робочий день минає приблизно так:

6:30 — Я прокидаюсь рано, без будильника, бо ліс повен пташиного співу. Одягаю халат, готую собі чай і вівсянку, а потім всідаюсь на ґанку й дивлюсь, як над басейном сходить сонце. Бачу всяку звірину, яка пасеться край двору: білок і лисиць, кроликів і єнотів, часом забігає олень. Почуваюся Білосніжкою зі старого мультфільма. Починаю залишати тарілки з чорницею і соняшниковим насінням, запрошуючи тваринок до своєї компанії за сніданком.

7:30 — Проходжу через двір і заходжу у великий будинок крізь великі скляні розсувні двері. Тед уже пішов на роботу. А Керолайн обов’язково готує синові гарячий сніданок. Тедді полюбляє домашні вафлі, і вона готує їх у спеціальному пристрої, який має форму Міккі-Мауса. Я прибираю на кухні, поки Керолайн збирається на роботу, і, коли нарешті мамі вже пора, ми з Тедді виходимо за нею надвір до під’їзної доріжки й махаємо на прощання.

8:00 — Перш ніж почати наш день по-справжньому, ми з Тедді маємо зробити ще кілька дрібних справ. Спершу мені треба розкласти одяг Тедді, але це неважко, бо він завжди носить одне й те ж. У дитини величезний гардероб, повний пречудових нарядів із магазину дитячого одягу Gap Kids, а він завжди вперто надіває одну й ту ж сорочку в лілову смужку. Керолайн набридло постійно її прати, тож вона пішла в Gap Kids і купила ще п’ять таких самих сорочок. Мати поблажливо ставиться до вподобань сина, але попросила мене «обережно заохочувати» його до інших варіантів. Коли я розкладаю одяг, то мушу пропонувати йому ще щось на вибір, але малий завжди повертається до тих самих лілових смужок. Потім я допомагаю йому почистити зуби й чекаю за дверима вбиральні, поки він скористається горщиком — і вже аж тоді ми готові почати день.

8:30 — Я намагаюсь кожен ранок побудувати навколо якогось великого заняття чи прогулянки. Ми йдемо в бібліотеку на «Годину казок» або вирушаємо в супермаркет і купуємо інгредієнти для приготування печива. Тедді легко догодити, і він ніколи не відмовляється від моїх пропозицій. Коли я кажу йому, що мені треба в місто, щоб купити зубну пасту, він реагує так, ніби ми йдемо в парк розваг Six Flags. Бути разом із ним — суцільна радість. Він розумний, ласкавий і засипає мене найнеймовірнішими запитаннями: Що протилежне квадрату? Чому в дівчаток таке довге волосся? Чи все у світі «справжнє»? Я ніколи не втомлююсь його слухати. Він наче маленький братик, якого в мене ніколи не було.

12:00 — Після ранкового заняття я готую простий ланч: макарони із сиром, або мініпіци, або курячі нагетси. Потім Тедді йде у свою спальню, щоб провести там тиху годину, а я маю час для себе. Читаю якусь книжку або слухаю подкаст у навушниках. Іноді просто лежу на дивані й дрімаю хвилин із двадцять. Урешті Тедді спускається, будить мене й показує кілька нових малюнків. Часто він зображує наші улюблені заняття: ось ми йдемо лісом, або граємося на задньому дворі, або бродимо навколо мого котеджу. Я зберігаю ці малюнки на дверцятах свого холодильника — галереї його мистецьких успіхів.