Джейсон Рекулик – Приховані малюнки (страница 6)

У дальньому кінці котеджу — двоє дверей. За одними дверима — комірчина з купою полиць; за другими — найменша у світі ванна кімната з душем, унітазом і раковиною. Я заходжу всередину і виявляю, що мій зріст дозволяє стояти під лійкою душу не нахиляючись.

Уся екскурсія займає не більше хвилини, але я відчуваю, що треба побути тут іще якийсь час, щоб усе як слід роздивитись. Керолайн спорядила котедж десятками маленьких, гарно продуманих деталей задля комфорту: приліжковою лампою для читання, складаною дошкою для прасування, зарядним пристроєм USB для мобільних телефонів, стельовим вентилятором для поліпшення циркулювання повітря. У кухонних шафах можна знайти найнеобхідніше: тарілки й склянки, чашки й столове срібло — таке ж високоякісне фірмове причандалля, що використовується і в головному будинку. А ще — кілька основних продуктів для приготування їжі: оливкова олія, борошно, сода, сіль і перець. Керолайн запитує, чи люблю я готувати, і я зізнаюся, що й досі вчуся.

— Я теж, — сміючись, каже вона. — Ми зможемо разом удосконалювати свою майстерність.

Раптом я чую на ґанку важкі кроки. Двері відчиняє Тед Максвелл. Замість спортивного піджака на ньому тепер сорочка-поло кольору морської хвилі, але навіть у повсякденному вбранні від нього так само віє недоброзичливістю. Я сподівалася, що до кінця співбесіди вже з ним не зустрінусь.

— Ти для чогось потрібна Тедді, — повідомляє він Керолайн. — Я можу сам закінчити все їй тут пока­зувати.

Мені трохи ніяково, бо я вже побачила все, що треба було, але Керолайн вийшла з будиночка, перш ніж я встигла щось сказати. А Тед просто стоїть і дивиться на мене, ніби думає, що я збираюсь поцупити простирадла й рушники.

Усміхаюсь йому:

— Тут справді чудово.

— Це одномісне житло. Жодних гостей без дозволу. І вже точно жодних ночівель. Це занадто бентежитиме Тедді. Це буде проблемою?

— Ні, я ні з ким не зустрічаюсь.

Він хитає головою, роздратований тим, що я не вхопила його думки.

— Ми не можемо на законних підставах заборонити вам із кимось зустрічатись. Я просто не хочу, щоб у моєму дворі спали якісь сторонні люди.

— Я розумію. Усе нормально. — І мені хочеться вірити, що це вже прогрес, ніби ми на якийсь крихітний крок наблизились до робочих стосунків. — У вас є ще якісь застереження?

Він посміхається.

— Скільки у вас часу?

— Стільки, скільки потрібно. Я справді хочу отримати цю роботу.

Він підходить до вікна й показує на невелику сосну.

— Я розповім вам одну історію. У той день, коли ми переїхали в цей будинок, Керолайн і Тедді під отією сосною знайшли пташеня. Мабуть, воно випало з гнізда. А може, його виштовхнули — хтозна. Так чи інакше, але в моєї дружини велике, дуже велике серце, тож вона знайшла коробку з-під взуття, наповнила її подрібненим папером і почала поїти те пташеня солодкою водичкою з піпетки. Поки я був зайнятий з вантажни­ками на під’їзній доріжці, бо намагався розпакувати весь будинок, щоб ми вже могли тут облаштуватися, Керолайн розповіла Тедді, як вони вилікують пташеня, як воно виросте і одного дня дня ширятиме високо в небі над верхівками дерев. І Тедді, звісно, сподобалася ця ідея. Він назвав пташеня Робертом, заглядав до нього щогодини, ставився до нього як до молодшого братика. Але через сорок вісім годин Роберт помер. І я вам присягаюсь, Меллорі, Тедді плакав цілий тиждень. Він був убитий го­рем. Через пташеня. Тож суть у тому, що ми маємо надзвичайно ретельно вибирати людину, яку збираємось запросити жити разом із нами. А з огляду на вашу історію, я боюсь, що це дуже ризиковано.

І хіба я можу йому заперечити? За цю роботу платять хороші гроші, а в Теда ціла тека напхана заявками від жінок, які ніколи не вживали наркотиків. Він міг би найняти молоденьку студентку зі школи медсестер, відмінницю з проведення серцево-легеневої реанімації; або п’ятикратну бабусю з Гондурасу, яка дає уроки іспанської мови, одночасно готуючи домашні enchiladas verdes[9]. Маючи такий вибір, навіщо випробовувати долю, зв’язуючись зі мною? Я розумію, що тепер моя остання надія — на ту «козирну карту», яку подарував Рассел, коли я виходила з машини.

— Здається, у мене є рішення. — Засовую руку в сумку й дістаю щось схоже на паперову кредитну картку з п’ятьма ватяними ярличками в нижній частині. — Це занурюваний тест на наркотики. На Amazon вони по долару за штуку, і я радо платитиму за них зі своєї зарплатні. Вони забезпечують перевірку на наявність метамфітаміну, опіатів, амфетамінів, кокаїну й ТГК. Результат готовий за п’ять хвилин, і я згодна добровільно робити тести щотижня в будь-який день за вашим вибором, так що вам ніколи не доведеться хвилюватися. Це б вас заспокоїло?

Простягаю картку Теду, і чоловік тримає її на відстані, наче вона викликає в нього відразу, ніби з неї вже капає тепла жовта сеча.

— Ні, бачите, в цьому й проблема, — каже він. — Ви справляєте враження хорошої людини. Я бажаю вам усього найкращого, справді. Але мені потрібна няня, якій не треба щотижня пісяти в баночку. Ви ж можете це зрозуміти, правда?

@@@

Я чекаю у фоє головного будинку, поки Тед і Керолайн сперечаються на кухні. Я не чую подробиць розмови, але аргументація сторін цілком зрозуміла. Голос Керолайн терплячий і благальний; відповіді Теда короткі, різкі й уривчасті. Це все одно що слухати скрипку й відбійний молоток.

Коли вони нарешті повертаються у вітальню, обличчя в них розпашілі, і Керолайн силувано всміхається.

— Вибач, що змушуємо тебе так довго чекати, — каже вона. — Ми продовжимо розмову й зв’яжемось із тобою, гаразд?

Ну, ми ж знаємо, що це означає, еге ж?

Тед відчиняє двері й майже виштовхує мене надвір, у нестерпну літню спеку. Перед будинком набагато гарячіше, ніж за ним. Я ніби стою на межі раю і реального світу. Прибираю хороброго вигляду й дякую їм за співбесіду. Кажу, що дуже хотіла б, щоб мене вибрали для цієї роботи і що справді була б дуже рада працювати з їхньою родиною.

— Якщо я зможу зробити щось, щоб ви почувалися комфортніше, сподіваюсь, ви звернетесь до мене.

 

І вони вже готові зачинити двері, коли малий Тедді протискується між батьківськими ногами й простягає мені аркуш паперу.

— Меллорі, я намалював тобі малюнок. У подарунок. Можеш узяти його із собою додому.

Керолайн зазирає мені через плече й різко хапає ротом повітря.

— О Боже, Тедді, це прекрасно!

І хоч я знаю, що це лише пара простенько намальованих людських фігурок — чоловічків із паличок, — щирість цього малюнка мене глибоко зворушує. Я присідаю, щоб дивитися прямо в очі Тедді, і цього разу він не здригається й не тікає.

— Мені дуже подобається цей малюнок, Тедді. Щойно я приїду додому, то почеплю його на стіну. Дуже тобі дякую.

Я розводжу руки, щоб швидко його обійняти, а він хапає мене своїми маленькими ручками за шию і заривається обличчям у плече. Це найчуттєвіший контакт за останні місяці, і я відчуваю, що мене переповнюють емоції; на очі набігають сльози, і я витираю їх сміючись.

Може, батько Тедді не вірить у мене, може, він вважає, що я просто черговий укурок, приречений на рецидив, але його чудовий маленький хлопчик думає, що я ангел.

— Дякую тобі, Тедді. Дякую, дякую, дякую.

@@@

Я потихеньку йду на залізничну станцію. Прогулю­юсь тінистими тротуарами, минаю дівчаток, котрі малюють крейдою, хлопців-підлітків, які грають у баскетбол на під’їзних доріжках, і газонні водорозбризкувачі, які не припиняють свого фі-ц! фі-ц! фі-ц! фі-ц! Іду через маленький торговельний райончик, повз магазин смузі й натовп підлітків перед Starbucks. Я уявляю, як це, мабуть, чудово — вирости в Спрінґ-Бруці — місті, де в кожного достатньо грошей, щоб оплатити рахунки, і де ніколи не трапляється нічого поганого. І я так хочу, щоб мені не треба було звідси їхати.

Заходжу в Starbucks і замовляю полуничний лимонад. Як наркоман, котрий одужує, я вирішила уникати всіх психоактивних стимуляторів, включно з кофеїном (але й зайвий фанатизм нікому не потрібен: я й досі роблю виняток для шоколаду, де якихось кілька міліграмів). Я проштрикую кришку соломинкою і тут помічаю в дальньому кінці їдальні Рассела, який п’є чорну каву й читає спортивні сторінки Philadelphia Inquirer. Мабуть, він останній в Америці, хто й досі купує друковану газету.

— Вам не варто було чекати, — кажу йому.

Він згортає газету й усміхається.

— У мене було відчуття, що ти сюди зайдеш. І я хочу знати, як усе минуло. Розкажи мені всі подробиці.

— Це було жахливо.

— А що сталось?

— Ваша козирна карта виявилась катастрофою. Вона не спрацювала.

Рассел починає сміятися.

— Квінн, мати вже мені зателефонувала. Десять хвилин тому. Як тільки ти вийшла з її дому.

— Справді?

— Вона боїться, що тебе перехопить якась інша сім’я. Хоче, щоб ти почала працювати якомога скоріше.

3

На пакування речей мені вистачає десяти хвилин. Я не обтяжена зайвим барахлом — маю лише найнеобхідніший одяг, туалетне причандалля та Біблію. Рассел дає мені вживану валізу, щоб я не носила всі свої пожитки в пластиковому пакеті для сміття. Сусідки по квартирі в «Тихій гавані» влаштовують невеличку сумну прощальну вечірку з китайською їжею на виніс і листовим пирогом ShopRite. І ось усього за три дні після співбесіди я залишаю Філадельфію і повертаюсь у Казкову країну, щоб почати нове життя в ролі няні.