Джейсон Рекулик – Приховані малюнки (страница 43)

— Гаразд, трохи поміркуймо. Ми знаємо, що Енні приїхала з Європи після Другої світової війни. Можливо, вона не говорить англійською. Можливо, Барретт — це навіть несправжнє її ім’я. Можливо, це вестернізована версія чогось штибу Баришников, одне з тих довгих язиколомних східноєвропейських прізвищ. І сім’я змінила його, просто щоб не виділятися.

— Саме так, — я схиляюся до цієї версії. — Джордж писав, що вже давно жив у Сполучених Штатах. Він уже асимілювався. Він і диякон у церкві, і член міської ради. Аж раптом у Спрінґ-Брук із Богемії приїжджає його двоюрідна сестра. Вона — нагадування того, звідки він родом, тож чоловік її соромиться. Його лист у книжці дуже поблажливий, він постійно наголошує на її незначних досягненнях та легковажності.

Адріан клацає пальцями.

— Ось і пояснення про спіритичну дошку! Ти казала, що її відповіді були якоюсь тарабарщиною! Ти ще назвала їх кашею з літер. А що як вона писала іншою мовою?

Я пригадую той спіритичний сеанс — відчуття, що мене поховали в котеджі, як у склепі; тремтіння планшетки під кінчиками моїх пальців.

Я знала, що ми були не самі.

Я знала, що хтось рухав моєю рукою і дуже точно вибирав кожну літеру.

— Міці все записала, — кажу йому.

Ми йдемо через задній двір до будинку Міці. Я стукаю кісточками пальців у вхідні двері, але ніхто не відповідає. Тоді оминаємо будинок і підходимо до задніх дверей, як роблять її клієнти. Задні двері відчинені, й крізь сітчасту раму нам видно кухню, стіл із покриттям Formica, де Міці пригощала мене кавою. Я стукаю в сітчасту раму, а на мене, виляючи хвостом, дивиться годинник Kit-Cat Klock. Чую, що всередині працює телевізор, іде якийсь рекламний ролик про пам’ятні золоті долари:

— Ці монети високо цінуються колекціонерами й гарантовано зберігають свою вартість…

Я вигукую ім’я Міці, але мені навряд чи вдасться перекричати рекламу.

Адріан береться за ручку дверей, і ті виявляються відчиненими.

— Що ти думаєш?

— Я думаю, що Міці параноїчка і що в неї є пістолет. І якщо ми зненацька підкрадемося, то є шанс, що вона позносить нам голови.

— Але є також шанс, що з нею щось сталося. Може, посковзнулась у душі. Якщо літня людина не підходить до дверей, то треба з’ясувати чому.

Я знову стукаю, але відповіді так само немає.

— Прийдімо пізніше.

Але Адріан наполягає на тому, щоб відчинити двері й покликати її:

— Міці, з вами все гаразд?

Він заходить усередину — і що мені лишається робити? Уже повернуло на четверту годину, а день минає швидко. Якщо в Міці є інформація, яка може нам допомогти, то вона потрібна нам якомога швидше. Залишаю двері відчиненими й іду за хлопцем у будинок.

На кухні сморід. Запах такий, ніби давно не виносили сміття, а може, то смердить брудний посуд у раковині. На плиті стоїть сковорідка із застиглим свинячим жиром. Його поверхня помережана слідами маленьких лапок, і я не хочу думати про всіх тих шкідників, які живуть за стінами.

Іду за Адріаном у вітальню. Телевізор налаштований на канал Fox News, і ведучі сперечаються з гостем про останні загрози американській безпеці. Вони репетують, перекрикують одне одного, тож я хапаю пульт і вимикаю звук.

— Міці? Це Меллорі. Ви мене чуєте?

Усе ще немає відповіді.

— Може, вона ненадовго вийшла, — каже Адріан.

І залишила двері відчиненими? Тільки не Міці. Іду вглиб будинку й перевіряю ванну кімнату — нічого. Нарешті підходжу до дверей спальні Міці. Кілька разів стукаю, називаючи її ім’я, і врешті відчиняю.

У спальні штори запнуті, ліжко не застелене, на підлозі — розкиданий одяг. Повітря кисле й сперте, і я боюсь до чогось доторкатися. Двері вдаряються об плетений кошик для сміття, той перекидає миску, вона падає на бік і з неї вивалюються пожмакані серветки.

— Щось є? — запитує Адріан.

Я стаю на коліна і про всяк випадок зазираю під ліжко.

Брудна білизна є, Міці немає.

— Її тут нема.

Коли я підводжусь, на очі потрапляє стільниця тумбочки Міці. Крім лампи й телефона, бачу жменю ватяних кульок, пляшечку спирту й шматок латексного джгута.

— Що це? — запитує Адріан.

— Не знаю. Мабуть, нічого. Нам треба йти.

Ми повертаємось у вітальню, і Адріан знаходить на дивані блокнот, запханий під важку спіритичну дошку.

— Це він, — кажу йому.

Гортаю списки покупок і справ і добираюсь до останньої використаної сторінки — її записів під час сеансу. Вириваю з блокнота цей листок і показую Адріанові.

 

У школі я вивчала іспанську мову, а ще в мене були друзі, які студіювали французьку й китайську, але ці слова не схожі на жодну мову, з якою я стикалась.

— Ім’я Аня звучить по-російськи, — каже Адріан. — Але я впевнений, що це не російська мова.

Дістаю телефон і ґуґлю IGENXO, просто щоб переконатись — і це, мабуть, уперше я ґуґлю фразу, яка не дає жодного результату.

— Якщо ґуґл цього не знає, значить, це точно не слово.

— Може, якась криптограма, — припускає Адріан. — Одна з тих головоломок, де кожна літера замінюється іншою буквою.

— Ми щойно вирішили, що вона не володіє англійською мовою, — нагадую йому. — Невже ти справді думаєш, що вона вигадує головоломки?

— Вони не складні, якщо знаєш усі хитрощі. Дай мені хвилинку.

Він бере олівець і сідає на диван Міці, рішуче налаштований зламати код.

А я ходжу по вітальні, намагаючись зрозуміти, чому Міці пішла з дому, не вимкнувши телевізор і залишивши двері відчиненими, коли це під моєю кросівкою щось хрускає. Звук такий, ніби я наступила на жука, на якусь маленьку комаху з твердим крихким панцирем. Піднімаю ногу й бачу, що насправді це тонка пластикова трубка, помаранчева й циліндрична, завдовжки вісім сантиметрів.

Я піднімаю її з підлоги, і Адріан відривається від роботи:

— Що це?

— Ковпачок від голки для підшкірних ін’єкцій. Схоже, вона сама собі робила уколи. Сподіваюсь, інсуліном, але ми говоримо про Міці, тому хтозна.

Тиняюсь по кімнаті й знаходжу ще три ковпачки — на книжковій полиці, у кошику для сміття й на підвіконні. Якщо врахувати гумовий джгут, то я впевнена, що діабет можна виключити.

— Ти вже закінчив?

Заглядаю в записи Адріана, але не схоже, що він на шляху до успіху.

— Щось важкувато, — визнає він. — Зазвичай шукаєш літеру, яка вживається найчастіше, і замінюєш її на літеру E. Тут маємо чотири літери X, але коли я замінюю їх на E, то це не допомагає.

Думаю, що він марнує час. Якщо я маю рацію стосовно мовного бар’єру Ані — а я впевнена, що так воно і є, — то спілкування англійською вже саме собою було б для неї важким завданням. Вона б не стала ще щось шифрувати. Вона хоче полегшити нам роботу, а не заплутати. Хоче максимально спростити своє послання.

— Дай мені ще хвилинку, — просить він.

І тут хтось стукає в задні двері.

— Алло! Є хто вдома?

Голос чоловічий, незнайомий.

Може, це прийшов хтось із клієнтів Міці, щоб зчитали його енергію?

Адріан засовує аркуш паперу в кишеню, і, коли ми заходимо на кухню, я бачу біля задніх дверей чоловіка у формі полісмена.

— Я вимагаю, щоб ви вийшли надвір.

23

Полісмен молодий — не більше двадцяти п’яти — з короткою стрижкою, темними сонцезахисними окулярами й здоровенними ручиськами, вкритими татуюванням. Між його зап’ястями й рукавами сорочки не видно й сантиметра голої шкіри — усе всуціль укрито зірками й смугами, білоголовими орланами й цитатами з Конституції.

— Ми хотіли дізнатися, чи все гаразд із Міці, — пояснює Адріан. — У неї були відчинені двері, але її тут немає.