Джейсон Рекулик – Приховані малюнки (страница 44)

— І що? Ви просто взяли й зайшли в дім? Вирішили пошукати всередині? — Він насмішкувато пропонує цю версію як безглузду, хоча саме так усе й відбувалось. — Я хочу, щоб ви відчинили двері й повільно вийшли надвір, ясно?

У кінці двору я бачу ще двох полісменів, які тягнуть довгі смуги жовтої стрічки від дерева до дерева. Далі, у глибині лісу, помічаю метушню спалахів світла, куртки зі світловідбивними поверхнями.

Чую, як чоловіки перегукуються про свої знахідки.

— Що відбувається? — запитує Адріан.

— Руки на стіну, — командує полісмен.

— Ви серйозно?

Адріан шокований, схоже, його ще ніколи не обшукували.

— Просто зроби це, — кажу йому.

— Це якась дурня, Меллорі. На тобі спортивні шорти! Ти не ховаєш там зброї.

Однак сама лише згадка слова «зброя», схоже, загострює протистояння. Ось уже двоє полісменів зі стурбованими обличчями йдуть до нас, несучи жовту стрічку. Я просто виконую інструкції і роблю те, що наказано. Притискаю долоні до цегляної стіни, опускаю голову й дивлюся на траву, поки полісмен плескає мене руками по талії. Адріан неохоче стає поруч зі мною і кладе долоні на стіну.

— Повна дурня.

— Заткнись, — наказує йому полісмен.

І якби я не боялась розтулити рота, то сказала б Адріанові, що насправді цей коп ще дуже люб’язний — я знавала копів у Філадельфії, котрі з такою спритністю могли тебе скрутити, надіти кайданки й тицьнути писком у землю, що ти б і оком не встиг змигнути. Адріан, схоже, думає, що не зобов’язаний їх слухати, що він якимось чином вище закону.

Потім із-за рогу будинку виходять чоловік і жінка. Чоловік високий і білий, а жінка низенька й темношкіра, вони обоє повнуваті і якісь безформні. Чимось нагадують моїх шкільних психологів-консультантів. У діловому вбранні, немов просто з вішалок універмагів Marshalls чи TJMaxx, і в кожного з них на шиї висить значок детектива.

— Гей, Дарновскі, облиш, — гукає чоловік. — Що ти робиш з тією дівчиною?

— Вона була в будинку! Ви казали, що жертва жила сама.

— Жертва? — перепитує Адріан. — Із Міці все гаразд?

Замість відповіді вони нас розділяють. Чоловік веде Адріана через двір, тимчасом як жінка пропонує мені сісти за іржавий садовий стіл із кованого заліза. Вона розстібає поясну сумку, дістає бляшанку льодяників Altoids і вкидає один собі до рота. Потім пропонує мені, але я відмовляюсь.

— Я детектив Бріґґс, а мій партнер — детектив Кор. Наш молодий колега з суцільним тату — це офіцер Дарновскі. Прошу вибачення за його ревність. У нас уже давненько не було трупів, тому всі так метушаться.

— Міці мертва?

— Боюсь, що так. Годину тому її знайшли діти. Отам, серед дерев. — Вона показує в бік лісу. — Ви б її звідси побачили, якби не заважали оці дерева.

— Що сталося?

— Почнімо з вашого імені. Хто ви, де живете, звідки знаєте Міці?

Я чітко вимовляю своє ім’я і показую водійські права, а потім вказую через двір на свій котедж. Пояснюю, що працюю на сім’ю, яка живе по сусідству.

— Тед і Керолайн Максвелли. Я їхня няня і живу там у гостьовому котеджі.

— Ви спали в котеджі минулої ночі?

— Я сплю там щоночі.

— Ви не чули чогось незвичайного? Якогось шуму?

— Ні, але я рано лягла спати. До того ж був сильний дощ — і це все, що я пам’ятаю. Через вітер і грозу я нічого не могла почути. А коли, на вашу думку, Міці…

Я не можу змусити себе сказати слово «померла». І досі не можу повірити, що Міці справді мертва.

— Ми тільки починаємо тут працювати, — каже Бріґґс. — Коли ви бачили її востаннє?

— Не вчора, а за день до того. У вівторок уранці. Вона приходила до мене в котедж приблизно об одинадцятій тридцять.

— Навіщо?

Мені ніяково говорити це вголос, але я принаймні кажу правду.

— Міці була медіумом. Мала теорію, що в моєму котеджі живуть привиди. Тому вона принесла свою спіритичну дошку — таку, як дошка Уїджі, — і ми спробували встановити контакт.

Схоже, Бріґґс здивована.

— І це спрацювало?

— Не впевнена. Ми отримали кілька літер, але вони не мають якогось сенсу.

— Вона взяла з вас гроші?

— Ні, вона запропонувала допомогти безплатно.

— О котрій годині ви закінчили?

— О першій. Я в цьому впевнена, бо Адріан теж був тут. Під час обідньої перерви. Він мав піти, щоб повернутися на роботу. І саме тоді я бачила її востаннє.

— Ви пам’ятаєте, у що вона була вдягнена?

— Сірі штани, лілова блузка. З довгими рукавами. Усе дуже вільне й летюче. І багато прикрас — персні, намиста, браслети. Міці завжди носить багато прикрас.

— Це цікаво.

— Чому?

Бріґґс знизує плечима.

— Бо зараз на ній нічого цього немає. На ній навіть немає взуття. Тільки нічна сорочка. Чи була Міці з тих жінок, які виходять надвір у нічній сорочці?

— Ні, зовсім навпаки. Вона докладала чималих зусиль до своєї зовнішності. Це був химерний вигляд, але це був її вигляд, якщо ви розумієте, що я маю на увазі.

— А в неї не могло бути деменції?

— Ні. Міці турбувалась про багато різних речей, але її розум був гострим.

— То чому ви опинились у її будинку саме зараз?

— Ну, можливо, це прозвучить по-дурному, але в мене виникло запитання стосовно сеансу. Ми припустили, що, можливо, дух користувався якоюсь іншою мовою і саме тому ті літери нам нічого не сказали. Ми хотіли запитати в Міці, чи могло таке статися. Задні двері були відчинені, тож я знала, що вона має бути вдома. Адріан подумав, що їй могло стати погано, тому ми зайшли в будинок, щоб перевірити, чи з нею все гаразд.

— Ви нічого не займали? Ви не користувались чимось із її речей?

— Я відчинила двері спальні. Щоб подивитись, чи вона не спить. А ще я, здається, приглушила телевізор. Він так репетував, що перекривав усі інші звуки.

Бріґґс дивиться на мою талію, і я здогадуюсь, що вона придивляється до моїх кишень.

— Ви нічого не брали з будинку?

— Ні, звісно, ні.

— Тоді чи не будете ви проти витягти все зі своїх кишень? Я вірю, що ви кажете правду, але для всіх буде краще, якщо перевірю.

Я рада, що Адріан забрав ті записи із сеансу, так що тепер мені не треба про них брехати.

— Поки що це всі мої запитання, — каже вона. — Чи маєте ви якусь інформацію, яка могла б мені допомогти?

— На жаль, ні. А ви не знаєте, що сталося?

Детектив знизує плечима.

— Немає жодних ознак насильницьких дій. Я не думаю, що хтось завдав їй шкоди. А коли ви знаходите тіло літньої людини надворі? Одягненої в нічну сорочку? Зазвичай це якісь проблеми з ліками. Вони переплутують пігулки або вживають подвійну дозу. Жінка ніколи не згадувала про якісь призначення?

— Ні, — кажу я, і це правдива відповідь. Мені кортить розповісти про ковпачки від голок, про джгут і про запах шмаленої мотузки, який шлейфом супроводжував Міці. Але Бріґґс і сама все це обов’язково знайде після невеличкої екскурсії будинком.