Джейсон Рекулик – Приховані малюнки (страница 45)
— Що ж, не буду вас затримувати. І чи не важко вам буде покликати сюди Максвеллів? Тед і Керолайн? Я хочу поговорити з усіма сусідами.
Пояснюю, що вони на цілий день поїхали на узбережжя, але даю номери їхніх телефонів.
— Тед і Керолайн не дуже добре знали Міці, але я впевнена, що вони допоможуть, якщо зможуть.
Вона повертається, збираючись іти, але потім передумує і зупиняється.
— І останнє запитання — трохи не по темі, але я маю знати. Хто той привид, з яким ви намагались зв’язатися?
— Її звали Енні Барретт. Вона, ймовірно, жила в моєму котеджі. Ще в 1940-х роках. Кажуть…
Бріґґс починає кивати.
— О, я знаю все про цю Енні Барретт. Я ж місцева, виросла в Коррігані, по той бік лісу. Тільки мій батько завжди казав, що вся ця історія висмоктана з пальця. Це він так висловлювався про щось сфабриковане, про якусь нахабну брехню.
— Енні Барретт була реальною особою. У мене є книжка з її малюнками. У Спрінґ-Бруці всі про неї знають.
Детектив Бріґґс збирається щось заперечити, однак притримує язика за зубами.
— Не хочу псувати гарної історії. Тим паче зараз, коли в тутешньому лісі вимальовується ще більша таємниця. — Вона простягає візитівку. — Якщо згадаєте ще щось, зателефонуйте мені.
Потім десь із годину ми з Адріаном сидимо біля басейну, спостерігаючи за веремією на задньому дворі Міці й чекаючи подальшого розвитку подій. Очевидно, що для Спрінґ-Брука це величезна сенсація, бо задній двір аж кишить полісменами, пожежниками, медиками швидкої допомоги, ще й видніється чоловік, у якому Адріан упізнає мера. Загалом ніхто нічого не робить, це просто натовп людей, які перемовляються і стоять без діла. Та нарешті з лісу виходять четверо набурмосених медиків, несучи на ношах полівініловий пакет, застебнутий на «блискавку», і невдовзі натовп починає рідшати.
Із узбережжя телефонує Керолайн, щоб дізнатися, як у мене справи. Вона каже, що вже отримала повідомлення від детектива Бріґґс і просто «вбита» цією новиною.
— Ну, тобто, мені не дуже подобалась ця жінка. Але я б нікому не побажала такої смерті. Уже з’ясували, що сталося?
— Вони вважають, що це неправильне поводження з ліками.
— А ти знаєш, що найдивніше? Ми справді чули, як Міці кричала того вечора, в четвер. Ми з Тедом сиділи біля басейну. У нас виникла суперечка, про яку, я думаю, ти вже знаєш. І раптом почули, як Міці репетує на когось у будинку. Наказує комусь забиратися геть, каже, що бачити не хоче ту людину. Ми чули кожне її слово.
— І що ви зробили?
— Я вже зібралась викликати поліцію. Насправді набрала 911 — і виклик пішов. Аж тут Міці вийшла надвір. Жінка була в нічній сорочці, і її голос зовсім змінився. Вона гукала ту людину, просила зачекати її. «Я хочу піти з тобою», — сказала вона. Мені здалося, що все знову налагодилось, тож я поклала слухавку й забула про це.
— А ви бачили ту людину?
— Ні, я просто подумала, що то був клієнт.
Мені це здалось малоймовірним. Не думаю, що Міці пускала клієнтів додому після настання темряви. Коли я вперше прийшла до неї, була лише сьома година вечора, і вона запитала, чого я так пізно стукаю у її двері.
— Послухай, Меллорі, може, ти хочеш, щоб ми приїхали раніше? Я хвилююся, що ти там сама і маєш самостійно давати собі з цим раду.
Я вирішую не казати їй, що поряд зі мною біля басейну сидить Адріан і вивчає записи, які ми знайшли в будинку Міці, все ще налаштований розшифрувати їх.
— Я в порядку, — заспокоюю її.
— Ти впевнена?
— Залишайтесь там стільки, скільки схочете. Тедді весело проводить час?
— Він засмутився, що ти їдеш, але океан — хороший відворотний засіб. — Я чую Тедді трохи здалеку, він дуже збуджений, щось кричить про те, що знайшов у відерці з піском. — Зачекай, любий, я розмовляю з Меллорі…
Я бажаю їй чудово розважитися й не турбуватися про мене — і кладу слухавку. Потім переповідаю розмову Адріанові, особливо частину про таємничого нічного відвідувача Міці. З його реакції я розумію, що ми дійшли однакового висновку, але надто нервуємось, щоб сказати це вголос.
— Ти думаєш, що це була Аня?
— Міці б ніколи не приймала клієнта в нічній сорочці. Без прикрас. Вона дуже чванилась своєю зовнішністю.
Адріан дивиться на всіх тих полісменів і медиків, котрі все ще метушаться в лісі.
— То що сталося, як ти вважаєш?
— Поняття не маю. Я завжди запевняла себе, що Аня сумирна — такий собі доброзичливий дух, — але це лише припущення. Усе, що я знаю, — це те, що її жорстоко вбили. Хтось тяг її тіло через ліс і вкинув у яму. Може, вона розізлилась і хоче мститися всім жителям Спрінґ-Брука. І Міці перша трапилась їй під руку.
— Гаразд, але чому зараз? Міці прожила тут сімдесят років. Чому Аня чекала стільки часу, щоб розлютитися?
Це справедливе запитання. І в мене немає жодної відповіді. Адріан покусує кінчик олівця і знову повертається до мішанини літер, наче вони мають відповіді на всі наші запитання. Метушня в сусідньому будинку потроху вщухає. Пожежники поїхали, сусіди розійшлись. Залишилось кілька полісменів. І наостанок вони заклеюють задні двері двома довгими смугами жовтої обмежувальної стрічки. Вони перетинаються посередині, утворюючи гігантський Х, немов бар’єр між будинком і зовнішнім світом.
Потім мій погляд падає на нотатки Міці, і раптом рішення стає очевидним.
— Ікси, — кажу я Адріану. — Вони не ікси.
— Про що ти говориш?
— Аня знала, що ми не володіємо її мовою. Тому вона ставила хрестики між словами. Як бар’єри. Це — пробіли, а не літери.
— Де?
Я беру в нього олівець і переписую літери, розташовуючи кожне слово на окремому рядку.
— Тепер
Адріан відкриває телефон і вводить перше слово в перекладач
— Допомогти квітці? — запитує Адріан. — Що це значить?
— Не знаю. — Я пригадую малюнки, які витягла зі сміттєвого кошика, чи не було там часом сторінки з якимись квітами. — Але це достеменно пояснює, чому вона використовує малюнки. Її рідна мова — угорська.
Адріан відкриває телефон і робить знімок.
— Ти маєш переслати цей текст Керолайн. Це — доказ того, що ти нічого не вигадуєш.
Заздрю його впевненості.
— Це нічого не доводить. Це купа літер, які будь-хто міг написати на папері. Вона звинуватить мене в тому, що я купила угорський словник.
Але Адріана це не зупиняє. Він раз за разом перечитує ці слова, наче сподівається знайти в них якийсь глибший, прихований сенс.
— Будь обережний, бережись злодія. Але хто цей злодій? Що він украв?
У цій головоломці так багато частинок, що в мене починає боліти голова. Здається, що ми намагаємось вставити квадратний кілочок у круглий отвір або шукаємо дуже просте рішення для дуже складної проблеми. Я так сильно намагаюся зосередитись і думати, що дуже дратуюсь, коли починає дзвонити телефон, збиваючи мене.
Але потім бачу ім’я на визначнику номера.
Будинок для літніх людей «Притулок для спочинку», місто Акрон, штат Огайо.
24
— Це Меллорі?
— Так.
— Привіт. Це Джелісса Белл із «Притулку для спочинку», Акрон. Ви телефонували вчора стосовно місіс Кемпбел.
— Так, справді. Я можу з нею поговорити?
— Знаєте, це складно зробити. Я можу передати слухавку місіс Кемпбел, але розмова у вас навряд чи вийде. У неї остання стадія деменції. Я п’ять років була її опікуном, і майже щоранку вона мене не впізнавала. Дуже сумніваюсь, що ця жінка зможе відповісти на ваші запитання.
— Мені потрібна лише загальна інформація. Ви часом не знаєте імені її матері?
— Вибачте, люба, не знаю. Але якби й знала, то не могла б вам цього сказати.