Джейсон Рекулик – Приховані малюнки (страница 47)
— Може, Аня каже нам, що вона закінчила. Більше малюнків немає. У нас уже є все, що потрібно.
Але цього не може бути. Чогось іще не вистачає, я в цьому впевнена.
— Мені приснилось, що я на дні ями. Якийсь чоловік сипав на мене землю лопатою. Можливо, це малюнок тієї землі.
— Можливо, але яка нам з того користь? Про що ми можемо дізнатися з малюнка землі?
Встаю, щоб дістати решту малюнків. Я хочу розкласти їх на підлозі й подивитися, як оці чорні густі карлючки впишуться в послідовність. Адріан благає мене трохи поспати.
— Тобі треба відпочити, Меллорі. Завтра наш останній шанс усе це з’ясувати. Просто лягай спати.
Адріан знову жмакає свою футболку й формує з неї найсумнішу подушку у світі, а потім вкладається спати на тверду дерев’яну підлогу. Він заплющує очі, а я перестаю думати про Аню, уздрівши його торс. Юнак засмаглий і підтягнутий — природний результат фізичної праці на свіжому повітрі впродовж усього літа. Мабуть, об його пружний живіт дуже зручно було б кидати монетки, граючи в пристінок. Адріан добрий і співчутливий, а таку статуру, як у нього, рідко побачиш у сучасних чоловіків. І я, як остання дурепа, змушую його спати на підлозі.
Адріан розплющує очі й бачить, що я досі на нього дивлюся.
— Ти б не могла вимкнути світло?
Простягаю руку, легенько проводжу пальцями по його грудях і беру за руку.
— Авжеж, — відповідаю. — Але спочатку я хочу, щоб ти піднявся сюди.
25
Я прокидаюсь від запаху масла й кориці. Адріан, уже одягнений, метушиться на кухні. Він знайшов у моїй комірчині зелені яблука і тепер стоїть над плитою, перевертаючи лопаткою щось схоже на млинець. Дивлюсь на годинник: зараз лише сьома тридцять ранку.
— Чому ти не спиш?
— Я їду в Акрон. Зустрітися з Долорес Кемпбел. Якщо вирушу зараз, то ґуґл каже, що буду там десь о другій.
— Це марнування часу. Ти збираєшся подолати чотириста миль, щоб зустрітись із жінкою, яка не впізнає власну медсестру.
— Це наша остання зачіпка. Можна, я візьму малюнки й книжку з бібліотеки? Я їй покажу їх, подивимось, чи викличуть вони якусь реакцію.
— Не викличуть.
— Можливо, ти маєш рацію. Але я все одно спробую.
Він так рішуче налаштований, аж я відчуваю, що зобов’язана поїхати разом із ним, але ж маю провести день із Тедді.
— Я мушу залишитися тут. Вони організовують для мене вечірку.
— Сам упораюсь. Я саме завантажив нову аудіокнижку, «Спадкоємець джедаїв». Мені її якраз вистачить до Акрона й назад.
Він приносить кухоль чаю і тарілку яблучних млинців із корицею та заохочує мене сісти в ліжку.
— А тепер подивимось, що ти про них скажеш. Це рецепт мого батька.
Я сідаю і відкушую шматочок: так, вони справді чудові — солодкі, терпкі, маслянисті й дуже смачні, навіть кращі за чуррос.
— Вони неймовірні.
Він нахиляється й цілує мене.
— Там на плиті є ще. Я зателефоную тобі з дороги й розповім, про що дізнаюся.
Мені трохи сумно, що він їде. Муситиму вбити цілий день до початку вечірки о третій. Але відчуваю, що Адріана неможливо відмовити від поїздки, що він зубами вхопиться за будь-яку зачіпку, щоб мені не довелось їхати зі Спрінґ-Брука.
Проводжу ранок, пакуючи свої речі. Це не займає багато часу. Шість тижнів тому я приїхала в Спрінґ-Брук із секондхендівською валізою і купкою одягу. Тепер, завдяки щедрості Керолайн, мій гардероб значно побільшав, але обновки скласти нікуди. Тому я дуже ретельно згортаю сукні по п’ятсот доларів кожна й кладу їх у сорокалітровий пластиковий мішок для сміття — те, що мої подруги в «Тихій гавані» охрестили «валізою тверезого способу життя».
Потім взуваю кросівки й виходжу на останню пробіжку околицями. Намагаюсь не думати про те, як сильно я сумуватиму за Спрінґ-Бруком — за всіма цими маленькими магазинчиками й ресторанчиками, розкішно прикрашеними будинками, чудовими газонами й садами. Я була в квартирі Рассела в Норрістауні — його район і близько не нагадує цей. Рассел живе на десятому поверсі багатоповерхового будинку поряд з офісним парком і центром виконання замовлень
Мабуть, вечірка біля басейну — це такий красивий жест. Керолайн розвішує кілька гірлянд навколо заднього дворика, а потів вони з Тедді напинають саморобний банер із написом: «Дякуємо, Меллорі». Тед і Керолайн чудово вдають, що мене не звільняли. Ми всі поводимось так, ніби я йду за власним бажанням, і це трохи знижує рівень ніяковості. Керолайн хазяйнує на кухні, готуючи їжу, а я плаваю в басейні разом із Тедом і Тедді. Ми втрьох влаштовуємо жартівливі перегони, в яких Тедді постійно примудряється перемагати. Я цікавлюсь вголос, чи не потрібна Керолайн якась допомога — може б, їй хотілося трохи поплавати, — і раптом розумію, що ніколи не бачила її в басейні.
— У неї від води сверблячка, — каже Тедді.
— Хлор, — пояснює Тед. — Я пробував відрегулювати баланс
О четвертій я все ще не отримую звісток від Адріана. Уже збираюсь відправити йому повідомлення, коли з дворика гукає Керолайн, що вечеря готова. Вона поставила на стіл глеки з крижаною водою і свіжовичавленим лимонадом, а ще цілу гору здорової їжі — смажені на грилі креветки на шпажках, салат із цитрусових з морепродуктами і тарілки зі свіжоприготованими на пару кабачками, шпинатом і кукурудзою в качанах. Очевидно, що вона доклала чимало турботи й зусиль до всього цього, і я відчуваю, що Керолайн почувається винною за те, що звільнила мене. Починаю роздумувати над тим, чи не перегляне вона моє майбутнє. Можливо, в мене ще є шанс залишитись. Тедді жваво розповідає, як він провів цілий день на пляжі й у парку розваг. Він детально розказує мені про кімнату сміху, про автодром, про краба в океані, який щипав його за маленькі пальчики. Його батьки теж навперебій діляться своїми історіями, і здається, що ми ведемо пречудову сімейну розмову, а все немов знову стало так, як було раніше.
На десерт Керолайн приносить шоколадні лавові вулкани — мініатюрні бісквітні тістечка, наповнені липким теплим ганашем, увінчані кульками ванільного морозива. Вони приготовані настільки досконало, що коли я відкушую перший шматочок, то буквально задихаюсь.
Усі сміються з моєї реакції.
— Вибачте, — кажу я. — Але нічого смачнішого в житті не їла.
— О, це чудово, — промовляє Керолайн. — Я рада, що ми можемо завершити літо на цій високій ноті.
І тут я розумію, що нічого не змінилось.
Я пропоную допомогти з миттям посуду, але Тед і Керолайн наполягають на тому, що візьмуть прибирання на себе. Вони нагадують, що я — почесний гість, і заохочують погратися з Тедді. Тож ми з ним повертаємось до басейну й востаннє граємо в усі наші улюблені ігри: у «Вигнанця», у «Титанік» і в «Чарівника країни Оз». А потім довго лежимо поряд на плоту й просто дрейфуємо по басейну.
— А далеко до Норрістауна?
— Недалеко. Їхати менше години.
— Отож ти й далі зможеш приїжджати на вечірки біля басейну?
— Сподіваюсь, — кажу йому. — Я не впевнена.
Та, щиро кажучи, я сумніваюсь, що колись знову з ним побачуся. Тед і Керолайн без проблем знайдуть нову няню, і вона, звісно, буде гарненькою, розумною і чарівною. А Тедді весело проводитиме з нею час. Мене ж запам’ятають як химерну примітку в їхній сімейній історії — няньку, яка протрималась усього сім тижнів.
Але мене обсідають болючі думки: можу легко уявити, що через багато років, коли Тедді приведе університетську подругу додому на вечерю на День подяки, моє ім’я слугуватиме такою собі перчинкою-посміховиськом для підтримання розмови за столом. Мене згадають як божевільну няньку, яка обмалювала всі стіни й вірила, що уявна подруга Тедді була реальною особою.
Ми лежимо з ним на плоту й милуємось пречудовим заходом сонця. Хмари міняться всіма відтінками рожевого й лілового, і ми дивимось на небо немов на якийсь шедевр світового мистецтва в музеї.
— Але ми точно можемо бути друзями по листуванню, — обіцяю йому. — Ти надсилатимеш мені малюнки, а я писатиму тобі листи.
— Я б дуже цього хотів.
Він показує вгору на літак, який пливе у височіні за обрій, тягнучи за собою довгі смуги білої пари.
— А в Норрістаун можна долетіти літаком?
— Ні, друже, там немає аеропорту.
Він розчарований.
— Колись я полечу на літаку, — говорить він. — Тато каже, що великі літаки за годину пролітають п’ятсот миль.
Я сміюсь і нагадую Тедді, що він уже літав літаком.
— Коли ви прилетіли додому з Барселони.
Він хитає головою.
— Ми приїхали з Барселони машиною.
— Ні, то ви їхали в аеропорт. А потім сіли на літак. Ніхто не їздить машиною з Барселони до Нью-Джерсі.
— А ми зробили це. Ми їхали всю ніч.
— Це інший континент. На шляху — величезний океан.