Джейсон Рекулик – Приховані малюнки (страница 48)
— Там побудовано підводний тунель, — запевняє він. — Із супертовстими стінами для захисту від морських чудовиськ.
— Ти просто поводишся по-дурному зараз.
— Запитай мого тата, Меллорі! Це правда!
А потім я чую, як на опалубці басейну дзвонить мій телефон. Я увімкнула його на повну гучність, щоб не пропустити дзвінок від Адріана.
— Я зараз повернусь, — кажу до Тедді.
Перекидаюсь із плота у воду й пливу до стінки басейну, але не встигаю. Коли я дотягаюсь до телефону, виклик переходить у голосову пошту.
Я бачу, що Адріан надіслав мені фотографію. Це літня темношкіра жінка в тонкому червоному кардигані, яка сидить в інвалідному візку. Вона дивиться порожнім поглядом, але волосся в неї акуратно підстрижене. Вигляд має непоганий, схоже, за нею добре доглядають.
Потім надходить наступне фото — та сама жінка позує разом із темношкірим чоловіком років п’ятдесяти. Він обіймає жінку й спрямовує її увагу на камеру, щоб вона дивилася в об’єктив.
Адріан знову телефонує.
— Ти отримала мої фотографії?
— Хто ці люди?
— Це Долорес Джин Кемпбел і її син Кертіс. Дочка і внук Енні Барретт. Я оце провів із ними дві години. Кертіс щонеділі приїжджає провідати маму. А ми все неправильно зрозуміли.
Цього не може бути.
— Енні Барретт була темношкірою?
— Ні, але вона точно не угорка. Жінка народилась в Англії.
— Вона англійка?
— Її внук стоїть біля мене. Я дам слухавку Кертісу, і він сам тобі все розкаже, гаразд?
Тедді дивиться на мене з басейну, йому нудно, він хоче щоб я швидше повернулась і погралась із ним. Я самими губами вимовляю слова «п’ять хвилин», він вилазить на пліт і починає молотити по воді маленькими ніжками, пересуваючись разом із плотом по басейну.
— Привіт. Меллорі, це Кертіс. Ви справді живете в котеджі бабусі Енні?
— М-м-м… думаю, так.
— Спрінґ-Брук, Нью-Джерсі. За Гайденс-Ґлен, еге ж? Ваш друг Адріан показав мені кілька малюнків. Але вам не треба боятися, моя бабуся не переслідує вас.
Я зовсім розгубилась.
— Звідки ви знаєте?
— Ось що сталося. Вона переїхала в Спрінґ-Брук після Другої світової війни, так? Щоб жити у свого двоюрідного брата Джорджа. Вони мешкали на східному боці Гайденс-Ґлен, який тоді був дуже білим і заможним. А мій дідусь Віллі жив на західному боці Гайденс-Ґлен, у районі під назвою Корріган. У секторі для кольорових. Він качав газ у
— Думаю, так. — Кидаю погляд на басейн, щоб подивитися, як там Тедді. Він і досі дрейфує колами на плоту, і я почуваюсь винною, що залишаю його без уваги в цей останній день, але маю дослухати до кінця. — І що сталося?
— Так от, одного дня Енні приходить до двоюрідного брата Джорджа й каже, що вагітна. Тільки тоді вона не вживала такого слова. Імовірно, сказала, що «носить дитину під серцем». Розповідає Джорджеві, що батько дитини — Віллі і що вона збирається втекти з ним. Вони хотіли переїхати на Захід, в Огайо, й жити на сімейній фермі Віллі, де б ніхто їх не турбував. І Енні дуже вперта, так що Джордж розуміє, що не зможе її зупинити.
— То що ж сталося?
— Ну, Джордж, видно, розлютився. Він каже, що її дитина буде гріховною. Лякає її, що в очах Бога їхній зв’язок не вважатиметься шлюбом. Заявляє, що Енні для нього померла, а сім’я відмовиться визнавати її існування. Ну й чудово — відповідає вона, їй до них завжди було байдуже. Потім дівчина збирає свої речі й зникає. Через що Джордж опиняється в дуже скрутному становищі. Він-бо опора громади. Диякон у церкві. Тож не може сказати людям, що його двоюрідна сестра дременула з кольоровим чоловіком. Він радше помре, ніж дозволить правді вийти назовні. І тоді Джордж придумує історію. Він іде в м’ясний магазин і купує два відра свинячої крові. Тоді ще судова експертиза була не настільки розвинена, і кров була просто кров’ю. Розбризкує її по всій хатині, перекидає меблі, створюючи враження, що хтось пограбував будинок. Потім викликає поліцію. У місті провели облаву, протягли сіті через увесь струмок, але тіла так і не знайшли, бо тіла ніколи й не було. Бабуся називала це Великою втечею. Наступні шістдесят років вона провела на фермі біля Акрона. У 1949 році народила мою матір, Долорес, а в 1950-му — мого дядька, Тайлера. На момент смерті мала чотирьох онуків і трьох правнуків. Вона дожила до вісімдесяти одного року.
Кертіс розповідає цю історію впевнено й переконливо, але я й досі не можу в неї повірити.
— І ніхто так і не дізнався правди? Люди в Спрінґ-Бруці досі думають, що її вбили. Вона — місцеве страховисько. Діти кажуть, що вона бродить у лісі.
— Я думаю, що Спрінґ-Брук мало змінився з 1940-х років. Тоді він був заможним, а тепер, б’юсь об заклад, ви просто називаєте його «успішним». Різні слова про одне й те ж. Але якщо ви поїдете в Корріган, то знайдете чимало людей, які знають правду.
Пригадую розмову з детективом Бріґґс.
— Здається, я вже одну зустріла. Але я їй просто не повірила.
— Що ж, сподіваюсь, це вас заспокоїть, — каже Кертіс. — Мене чекає дружина в машині, тож мушу повернути вам вашого друга.
Я дякую Кертісу за витрачений час, і він передає слухавку Адріанові.
— Неймовірно, правда ж?
— То ми помилялись у всьому?
— Енні Барретт ніхто не вбивав. Вона — не наш привид, Меллорі. Усі ці малюнки надходили від когось іншого.
— Тедді! — Я піднімаю голову й бачу Керолайн Максвелл, яка стоїть на краю басейну й гукає сина. — Уже пізно, любий. Пора митися.
— Ще п’ять хвилинок! — просить він.
Я махаю Керолайн, показуючи, що потурбуюсь про нього.
— Мені треба йти, — кажу Адріанові. — Ти не хочеш зайти, коли повернешся додому? Це ж моя остання ніч.
— Якщо ти не проти почекати допізна. GPS каже, що я не повернусь до півночі.
— Я чекатиму. Їдь обережно.
Голова йде обертом. Таке враження, що я з розгону врізалась у цегляну стіну. Розумію, що провела останній тиждень, ідучи хибним шляхом, і тепер маю зібрати докупи й переосмислити все, що знаю про Аню.
Але спочатку слід витягти Тедді з басейну.
— Ну ж бо, Ведмежатку. Треба помитися.
Ми беремо рушники й ідемо до кабінки літнього душу. Біля кабінки є маленька лавочка, і Керолайн уже поклала там піжамку Тедді в пожежних машинках і чисту білизну. Я простягаю руку в кабінку, вмикаю воду й регулюю кранами її температуру, щоб була тепла. Потім Тедді заходить усередину й замикає двері, а я стою назовні, тримаючи його рушник. Мокрі купальні плавки Тедді ляскають об бетонну підлогу, а потім його маленькі ніжки виштовхують їх до мене. Я скручую поліефірну тканину в руках, витискаючи з неї всю воду. Потім кидаю погляд на подвір’я будинку Міці. На кухні горить світло — детектив Бріґґс повернулась на місце злочину. Вона ходить по двору з якоюсь металевою палицею, тикає нею в землю, щось вимірює. Я вітально махаю їй рукою, і жінка підходить.
— Меллорі Квінн, — каже вона. — Я чула, що ви завтра залишаєте Спрінґ-Брук.
— Якось не склалося.
— Так само каже й Керолайн. Хоча мене трохи здивувало, що ви про це не згадували.
— Просто не прийшлось до слова.
Детектив чекає, чи не скажу я ще чогось, але що вона хоче від мене почути? Пишатися звільненням наче не випадає. Намагаюся змінити тему.
— Я щойно розмовляла з онуком Енні Барретт. Чоловіком на ім’я Кертіс Кемпбел, який живе в Акроні, штат Огайо. То він стверджує, що його бабуся Енні прожила аж до вісімдесяти одного року.
Бріґґс усміхається.
— Я ж вам казала, що вся та історія шита білими нитками. Мій дід виріс із Віллі. Вони часто разом рибалили.
Нас перебиває Тедді, гукаючи з кабінки душу:
— Гей, Меллорі!
— Я тут, дружочку.
У його голосі чується паніка.
— На милі сидить жук.
— Який жук?
— Великий. Тисячоніжка.
— Бризни на нього водичкою.
— Я не можу, треба, щоб ти це зробила.