Джейсон Рекулик – Приховані малюнки (страница 42)
Адріан мовчить, аж поки ми не всідаємось у його автівку. Він запускає двигун і вмикає кондиціонер, але не рушає.
— Послухай, коли я вчора пішов з твого дому, то був дуже розлючений. Не тому, що ти збрехала мені — це ще пів біди. Але ти збрехала моїм батькам і всім їхнім друзям. Це просто неподобство, Меллорі. Не знаю, як їм тепер усе пояснюватиму.
— Я розумію, Адріане. Мені дуже шкода.
— Але справа ось у чому: після того як учора пішов од тебе, я не міг повернутися додому. Мої батьки знали про наше побачення, і я не хотів зустрічатися з ними, не хотів розповідати, що це був провал. Тому пішов у кіно. Там показували отой новий марвелівський фільм, і це був непоганий спосіб убити час. Я просидів там і двічі його подивився, тож зміг прийти додому після півночі. І коли нарешті піднявся нагору, у свою спальню, то там на столі мене чекало ось це.
Він простяг руку через переднє сидіння, відчинив бардачок і дістав аркуш паперу, замальований темним олівцем.
— Мабуть, тепер моя черга отримувати звинувачення в божевіллі? Припускаю, що ти цілком могла прокрастися в мій будинок, знайти мою спальню і покласти цей малюнок на стіл при тому, що мої батьки були вдома весь вечір. Можу також припустити, що то п’ятирічний Тедді пробрався в мій дім. Або його батьки. Але я думаю, що все не так, Меллорі, — хитає головою Адріан. — Найімовірніше пояснення полягає в тому, що ти весь цей час мала рацію. Це
22
Ми повертаємось у Спрінґ-Брук і негайно беремося до справи. Я беру всі малюнки, які знаходжу в котеджі, плюс три картинки, які взяла в спальні Тедді. В Адріана є один малюнок, який опинився в нього на столі, плюс усі фотографії, які він зробив у барлозі Максвеллів. Він уже роздрукував усі зображення на струменевому принтері, щоб можна було долучити їх до створення послідовності. До того, як Рассел має приїхати й забрати мене, залишилось менше сорока восьми годин, і, перш ніж це відбудеться, я рішуче налаштована переконати Максвеллів у тому, що ми говоримо правду.
Розкладаємо всі малюнки на майданчику біля басейну, придавлюючи їх камінцями або купками сипкого гравію. Потім з пів години перекладаємо їх, намагаючись створити певну логічну послідовність, яка б мала якийсь сенс.
Після багатьох спроб і помилок ми отримуємо таке:
— Перший малюнок — це повітряна куля, — починаю я. — Ми в якомусь парку чи на полі. Якесь місце, де дуже багато відкритого простору. Багато неба.
— Тоді це точно не Спрінґ-Брук, — каже Адріан. — Тут дуже великий рух повітряного транспорту з Філадельфії.
— Ми бачимо жінку, яка малює зображення повітряної кулі. Припустімо поки що, ніби це Аня. Судячи з її легкої сукні без рукавів, я думаю, що це літо, або ж ми перебуваємо в якомусь місці з теплим кліматом.
— Поряд дівчинка грається цяцьками. Можливо, донька Ані. Тедді якось казав, що в Ані є донька. Не схоже, щоб вона дуже добре за нею наглядала.
— Аж тут з’являється білий кролик.
— Дівчинка заінтригована. Вона грається іграшковим кроликом, а тут з’являється справжній.
— Отож вона йде за кроликом у долину…
— …але Аня не помічає, що дівчинка кудись іде. Вона дуже занурена в роботу. А ми вже бачимо, що дитина десь на обрії. Вона покинула свої іграшки. Це ще має сенс?
— Думаю, так, — каже Адріан.
— Добре, бо саме тут і починається плутанина. Щось іде не так. Кролик утік, а дівчинка заблукала. Можливо, вона травмувалась. Або навіть померла. Бо на наступному малюнку…
— До неї підходить ангел.
— І цей ангел веде дівчинку до світла.
— Але хтось хоче їх зупинити. Хтось женеться за ними.
— Це Аня, — каже Адріан. — Це та сама біла сукня.
— Точно. Вона біжить рятувати свою дівчинку, щоб її не забрали.
— Але Аня запізнюється. Ангел не хоче віддавати її.
— Або не може її віддати, — каже Адріан.
— Точно. А тепер якийсь провал.
— Ангел пішов разом із дівчинкою. Більше ми їх не бачимо. І тепер хтось душить Аню. Тут і досі не вистачає якоїсь частини головоломки.
— Минає час. Настає ніч. Мольберт Ані покинутий.
— У ліс приходить якийсь чоловік, несе інструменти. Схоже, це кирка й лопата.
— Цей чоловік тягне тіло Ані через ліс…
— Він бере лопату й копає яму.
— А потім закопує тіло.
— Отже, Аню задушив цей чоловік, — припускає Адріан.
— Не обов’язково.
— Він тягне її тіло. Він її закопує.
— Але історія починається вдень. А чоловік з’являється пізніше, коли вже стає темно.
Адріан знову починає переставляти малюнки, розкладає їх в іншій послідовності. Але я вже перепробувала всі можливі варіанти, і тільки в цьому прослідковується якась логіка.
Або ж іще чогось не вистачає. Так буває, коли складаєш пазл: уся картинка готова, але не вистачає трьох-чотирьох шматочків, якраз посередині, і в коробці їх теж немає.
Адріан розводить руками.
— Чому вона просто не пояснить нам усе? Кинь ти ті дурні малюнки, користуйся словами. «Так і так, мене звуть Румпельштільцхен. Мене вбив ерцгерцог». Чи хто там. Навіщо така таємничість?
Він просто дратується, але ж і в мене самої постійно крутилося в голові це запитання: чому Аня така таємнича? Замість того щоб використовувати Тедді для малювання картинок, чому не скористатися словами? Чому не написати листа? Хіба що… я пригадую всі оті односторонні розмови, які підслуховувала в спальні Тедді, всі оті перепитування й угадування, в які він грався впродовж тихої години.
— Тедді казав, що Аня смішно говорить. Він казав, що її важко зрозуміти. А що як вона не розмовляє англійською?
Адріан уже готовий відкинути цю ідею, однак дістає бібліотечну книжку «Вибрані твори Енн К. Барретт».