Джеймс С. – Пробудження Левіафана (страница 94)

– Повтори?

– Ерос щойно зник з радару, – пілот все ще вимовляв фразу, а Джим уже вивів на свій екран панель сенсорів, аби перевірити самому.

Телескопи показували планетоїд на його новому шляху до сонця. Термальне зображення демонструвало температуру, ледь теплішу за оточуючий вакуум. Дивна трансляція з голосами і безумством, що надходила зі станції, теж була присутня. Але радар казав, що там нічого немає.

Магія, мовив тихий голос у його голові.

Ні, не магія. У людей теж є кораблі-стелс. Це просто питання поглинання енергії радару, а не відбивання її. Ерос продемонстрував, що він здатен швидко рухатися і оперативно маневрувати, а тепер став невидимий для радару. Цілком можливо, що мутант завбільшки зі скелю повністю зникне.

«Росінант » почав наздоганяти Ерос і, як результат, гравітація різко зросла.

– Наомі?

Вона оглянулась. В її очах все ще був страх, але вона тримала себе в руках. Поки що.

– Джиме?

– Зв’язок? Чи не могла б ти…

Розчаруваня на її обличчі було найзаспокійливішою річчю за останні години. Вона перевела зв’язок на його пост, і капітан відкрив запит на з’єднання.

– Корвет ООН, це «Росінант», будь ласка, відповідайте.

– Так, «Росінант», – відповіли з іншого борту через хвилинну паузу.

– Викликаю, аби перевірити наші сенсорні дані, – мовив Голден, потім передав дані, пов’язані з рухом Ероса.

– Ви, хлопці, бачите те саме?

Ще одна пауза, на цей раз довша.

– Прийнято, «Росінант».

– Я знаю, ми щойно ледь не постріляли одне одного і таке інше, але давайте облишимо це, – сказав Голден. – У будь-якому випадку, ми переслідуємо скелю. Якщо ми втратимо її слід, то ніколи не знайдемо її знову. Не бажаєте приєднатися? Було б непогано мати підтримку, якщо воно в нас вистрілить абощо.

Ще одна затримка, цього разу майже на дві хвилини; потім інший голос. Старший, жіночий і цілком позбавлений зухвальства та злості, як молодий чоловічий голос, з яким вони нещодавно мали справу.

– «Росінант», говорить капітан екскортного судна ООН «Раві» Макбрайд.

Ой, подумав Джим, я весь час розмовлялв з першим офіцером. І от лише тепер говорить капітан. Це добрий знак.

– Я надіслала запит командуванню флота, але затримка наразі складає двадцять три хвилини, а скеля набирає швидкість. У вас є план?

– Насправді немає, «Раві». Лише слідувати і збирати інформацію, допоки не побачимо можливість зробити щось інше. Але якщо ви підете слідом, сподіваюсь, ніхто з ваших людей не вистрілить в нас випадково, поки ми там розбиратимемось.

Довга пауза. Голден розумів, що капітан «Раві» зважує правдивість його слів щодо погроз, які він робив у бік наукового судна. А якщо він в курсі того, що відбувається? На її місці він би міркував так само.

– Слухайте, – сказав він, – я назвав вам своє ім’я. Джеймс Голден. Я служив лейтенантом в ООН. Моя особиста справа має бути в файлах. Там вказано звільнення з позбавленням прав і привілев, але також вказано, що моя родина живе в Монтані. Я хочу, аби скеля вдарила по Землі, не більше вашого.

Тиша на тому боці продовжувалась декілька хвилин.

– Капітане, – мовила Макбрайд, – я вірю, що моє командування бажало, аби я не спускала з вас очей. Ми слідуватимемо разом, поки там розбираються.

Голден видихнув довго і гучно.

– Дякую за це, капітане Макбрайд. Тримайте зв’язок з вашими людьми. Мені також потрібно де з ким переговорити. Два корвети не залагодять проблему.

– Прийнято, – відповів «Раві» і розірвав зв’язок.

– Є зв’язок з Тихо, – сказала Наомі.

Голден відкинувся в кріслі, тримаючись під тиском гравітації прискорення, що навалилась на них. У животі почала збиратися водяниста куля, цей слабкий вузол означав, що він не знає, що робити, що всі найкращі плани зазнали невдачі, і що кінець близько. Прозора надія, що він її відчував вже, майже вислизнула.

Як ти можеш бути таким спокійним?

Я вважаю, що спостерігаю за кінцем людської раси, міркував Джим, я подзвоню Фреду і скажу, що це не моя провина, що ніхто не знає, як це зупинити. Звісно, що я не спокійний.

Я просто ділюся провиною.

***

– Як швидко? – скептично запитав Фред Джонсон.

– Чотири g і прискорюється, – відповів Джим здавленим від перевантаження голосом, – а, і він тепер невидимий для радарів.

– Чотири g. Ти знаєш, наскільки Ерос важкий?

– Ага. Ми тут обговорювали це, – лише прискорення утримало його голос від демонстрації нетерплячості, – питання в тому, що тепер? «Нову» схибив. Наші плани можна змити в унітаз.

Сталося ще одне помітне зростання прискорення – Алекс поспішав триматися Ероса. Ще трошки – і не можна буде розмовляти.

– Він точно йде до Землі? – запитав Фред.

– Алекс з Наомі дають щось близько дев’яноста відсотків вірогідності. Важко бути абсолютно точним, оперуючи лише візуальними даними. Але я їм вірю. Я б на його місті теж би рвонув туди, де на мене чекали тридцять мільйонів нових хазяїв.

Тридцять мільйонів нових хазяїв. Восьмеро з яких були його батьками. Він уявив батька Тома у вигляді жмута трубок, що виливали брунатну жижу. Матір Елізу у вигляді реберної клітини, що штовхала себе однією рукою скелету. І з такою біомасою що він робитиме далі? Зрушить Землю? Вимкне Сонце?

– Маю їх попередити, – сказав Джим, намагаючись не вдавитися власним язиком, поки говорив.

– Ти не вважаєш, що вони знають?

– Вони бачать загрози. Вони можуть не бачити кінця усього живого, що зародилося у Сонячній системі, – відповів капітан. – Ти шукав причину сісти з ними за круглий стіл? Як тобі така: зібратися разом або померти.

Фред мовчав хвилину. Фонове випромінювання зверталося до Голдена містичним шепотом, повним жахливих прикмет, поки він чекав. Новенький, казало воно, погуляй у просторі мільярдів чотирнадцять років. Побач те, що бачу я. І тоді зрозумієш, що все це є неважливим.

– Побачимо, що я можу зробити, – нарешті сказав Фред, перериваючи лекцію всесвіту про швидкоплинність. – Тим часом сам що збираєшся робити?

Спробую втекти від скелі, а потім дивитимусь, як гине людство.

– Я відкритий для пропозицій, – відповів Джим.

– Можливо, ти зможеш здетонувати деякі з поверхневих зарядів, які встановлені нашою командою руйнівників. Змінити Еросів курс. Виграти трохи часу.

– У них детонатори розраховані на наближення. Я не можу їх відімкнути, – в останньому слові Голден перейшов на сичання, тому що його крісло увігнало голки в десяток різних місць, накачуючи його вогнем. Алекс додав їм «соку», а це означало, Ерос продовжує прискорюватись, і пілот турбувався, аби вони всі не втратили свідомість від перевантаження. Як же швидко він розженеться? Навіть під «соком» вони не здатні витримувати 8 чи 9 g без серйозного ризику. Якщо Ерос прискорюватиметься в такому самому темпі, то зможе відірватися від них.

– Ти можеш віддалено детонувати, – мовив Фред, – у Міллера є коди. Наразі команда руйнівників вираховує, який заряд дасть максимальний ефект.

– Прийнято, – сказав капітан, – я викличу Міллера.

– Я працюю з внутрішняками, – закінчив бесіду Джонсон, використавши слово з белтерського сленгу без найменших сумнівів, – побачимо, що вдасться зробити.

Голден обірвав сеанс і з’єднався з кораблем Міллера.

– Йоу, – відповів тий, хто відповідав за радіо.

– Це Голден з «Росінанта». Дайте мені Міллера.

– Гм… окей, – сказав голос.

Почувся клік, потім потріскувала статика, тоді привітався Міллер з ледь чутною луною. Значить, ще у шоломі.

– Міллере, це Голден. Нам треба переговорити про те, що щойно сталося.

– Ерос рухається.

Голос детектива звучав дивно, відсторонено, так, наче увагу розмові він майже не приділяв. Це збурило приступ роздратування у Джима, але він швидко вгамувався. Міллер йому потрібен прямо зараз, незалежно, бажав він цього чи ні.

– Слухай-но. Я переговорив з Фредом, і він хоче скоординувати твоїх хлопців. У тебе є коди віддаленого керування. Якщо ми відключимо заряди на одному боці, ми можемо відхилити його з курсу. Збирай своїх технарів, і ми це вирішимо.