Джеймс С. – Пробудження Левіафана (страница 95)
– Ага, ну, звучить як гарна ідея. Я відправлю коди, – детективів голос більше не був відстороненим, але стримував сміх. Як людина, що от-от вріже сіль справді смішного жарту, – але я справді не можу тобі допомогти з технарями.
– Дядько, Міллере, ти що – і тих людей дістав вже?
Ось тепер Джо розреготався вільним м’яким сміхом людини, яку не давить купа g. Якщо це була сіль жарту, то Голден її не второпав.
– Ага, – відповів детектив, – можливо. Але зараз я не можу їх зібрати для тебе. Я не на кораблі з ними.
– Що?
– Я лишився на Еросі.
РОЗДІЛ 50. Міллер
– Що значить – ти на Еросі? – запитав Джим.
– Власне, це і значить, – Міллер намагався приховати несподіваний сором за буденним тоном. – Волочуся догори дриґом ззовні третинних доків, де один з кораблів пристав. Відчуваю себе схибленою летючою мишею.
– Але…
– Знаєш, справді кумедно. Я не відчув, коли вона рушила. Ти вважаєш, що прискорення типу цього мало або струсити мене геть, або розчавити на листок паперу. Але нічого не сталося.
– Добре, тримайся. Ми йдемо тебе підібрати.
– Голдене, – відповів Міллер, – просто зупинись, окей?
Тиша не протрималась і тузені секунд, але містила безліч сенсів.
– Ага. Я просто… – мовив Голден. І тоді: – Добре. Дозволь мені… дозволь мені координувати з техніками. Я… Боже. Я перекажу тобі нашу бесіду.
– Ну тоді ще дещо. Ти міркуєш про те, як збити з курсу цього сучого сина? Просто май на увазі, що це більше не скеля. Це корабель.
– Вірно, – відповів Голден. І за секунду додав: – Окей.
Клацнуло – Міллер скинув з’єднання. Перевірив запас кисню в балонах. Три години в скафі, але він може повернутися на судно і поповнити його. Тож Ерос заворушився, чи не так? Він все ще нічого не відчував, але спостерігаючи за кривизною поверхні станції, помітив мікроастероїди, що надходили з одного напрямку і відскакували. Якщо скеля пришвидшиться, камінці почастішають та битимуть сильніше. Ліпше залишатися в кораблі.
Він знову увімкнув трансляцію з Ероса. В ефірі цвірінчало і щебетало, довгі та повільні звуки були схожі на записи голосів китів. Після злослів’я і статики передача звучала більш мирно. Детективу стало цікаво, яку музику можуть створити на цій основі друзі Діоґо. Повільні танці, схоже, не їхній стиль. Зачухався поперек, і Джо заворушився у скафандрі, намагаючись зарадити. І разом з цим сам не помітив, як почав посміхатися. А потім засміявся. Хвиля ейфорії пройшла крізь нього.
У всесвіті існувало позаземне життя, і він їхав на ньому, мов кліщ на собаці. Станція Ерос заворушилась, завдячуючи своїй волі та механізмам, які він не міг уявити. Міллер не знати скільки років не був таким приголомшеним – аж до трепету. Він забув це відчуття. Він підняв і випростав руки, начебто волів обійняти безкінечний чорний вакуум перед ним.
Потім зітхнув і повернувся на корабель.
У своїй захисній шкаралупі зняв скафандр і підімкнув повітряну систему до рециклера. Лише з одним клієнтом дешевенька система життєзабезпечення приготує скаф до нового виходу десь за годину. Корабельні батареї залишались майже повністю зарядженими. Ручний термінал двічі продзвонив, нагадуючи, що час прийняти протиракові препарати. Ті, які він заробив останнього візиту на Ерос. Ті, що будуть з ним до кінця життя. Гарний жарт.
Термоядерні заряди знаходились у трюмі: сірі квадратні ящики, удвічі довші, аніж ширші, схожі на цеглу, скріплену липкою рожевою піною. Міллерові знадобилося двадцять хвилин, аби відшукати у шафі бляшанку, в якій ще був спеціальний розчинник. Його тонка хмарка пахкотіла озоном та мастилом, і повітряна піна під ним танула. Джо розмістився біля бомб, пережовуючи поживний батончик, що переконливо скидався за смаком на яблуко.
Жулі сиділа поряд з ним, її невагома голова розмістилась на його плечі.
Декілька разів Міллер загравав з вірою. Більшість випадків припала на час, коли він був молодим і пробував усе підряд. Згодом він зробився старшим, мудрішим, обачнішим, і спроби повторилися, коли біль від розлучення припікав до кісток. Він розумів тугу за вищою істотою, величезним і співчуваючим розумом, який має змогу дивитися з перспективи, котра розмиває дріб’язковість, злобу і все робить так, як треба. Він все ще відчував тую тугу. Просто не міг переконати себе, що це правда.
Але чекай, може, тут все ще є якийсь план. Можливо, всесвіт поставив його на правильне місце у правильний час, аби вчинити так, як більше ніхто не здатен. Можливо, увесь біль і страждання, через які він пройшов, усі розчарування і роки, які викручували душу навиворіт, якими він борсався у найгіршому, що може запропонувати людство, мали на меті відрядити його сюди, у цей момент, коли він готовий був загинути, аби дати людству трошки більше часу.
–
– Атож, – погодився Джо і знову зітхнув. Під звуки його власного голосу її образ розмився; просто ще одна мрія.
Заряди важили більше, аніж він пам’ятав. При повному тяжінні він би не зміг їх поворухнути. Під третиною це вимагало чималих зусиль, але було можливим. Агонізуючи по сантиметру за раз, Міллер затягнув один з них у возик і повіз до шлюзу. Ерос над ним співав сам собі.
Перед тим як ухопитися за важку роботу, варто відпочити. Шлюз був вузьким, туди тільки одна бомба пролазила за раз. Він заліз на заряд, аби відчинити зовнішній люк шлюзу, потім підняти його на перев’язі, переробленої з вантажних сіток. Зовні його було потрібно прикріпити до судна магнітними кріпленнями, аби обертання Ероса не скинуло його у безмір. Витягнувши вибуховий пристрій назовні і прив’язавши до возика, він відпочивав пів години.
Тепер зіткнень стало більше – груба ознака того, що станція однозначно прискорюється. Кожен з таких ось пострілів здатен при рикошеті прошити наскрізь його самого чи корабель, якщо кепська удача поверне його в потрібному напрямку.
Але вірогідність нещастя, при якому вбивча траєкторія випадкової каменюки перетнеться з мурахоподібною фігуркою, що повзе поверхнею скелі, досить низька. Коли Ерос вийде за межі Поясу, каменюки все одно зникнуть. Та чи покине Ерос Пояс? До нього дійшло, що він не уявляє, куди мчить станція. Є підозра, що до Землі. Дотепер і Голден вже мав дізнатися це достеменно.
Після такої роботи заболіли плечі, але не дуже. Джо турбувався лишень, чи він не перевантажив возика. Возикові колеса сильніші за його магнітні черевики, але і їх можна перевантажити. Астероїд над ним смикнувся – неочікуваний рух, що не повторився. Його ручний термінал обірвав трансляцію з Ероса, попереджуючи, що він має вхідне з’єднання. Він подивився на екран, знизав плечима і дозволив з’єднання.
– Наомі, – випередив він дівчину, – як твої справи?
– Привіт, – сказала вона.
Тиша затягнулася.
– Ти поговорила з Голденом, значить?
– Так, поговорила. Він розглядає різні варіанти, як тебе витягнути звідти.
– Він гарна людина, – сказав Міллер, – передай йому, що нічого не потрібно, окей?
Тиша продовжилася настільки, що Міллерові стало некомфортно.
– Що ти там робиш? – запитала вона так, наче існувала відповідь на це питання. Так, наче однією простою відповіддю можна було підсумувати все його життя. Він кумекав, що ж вона мала на увазі, і вирішив відповісти лиш на те, що вона промовила.
– Ну, в мене тут заряди прив’язані у трюмі. Я витягаю їх назовні і хочу запхати в станцію.
– Міллере…
– Питання в тому, що ми ставимося до станції як до скелі. Тепер усі розуміють, ще це дещо спрощено, але це дасть людям час підлаштуватися. Флотські все одно розглядатимуть її як більярдну кулю, хоча насправді це пацюк.
Він говорив дуже швидко. Слова виходили потоком. Якщо він не дасть їй чергу, вона мовчатиме. Він не почує, що вона має сказати. Йому б не довелося утримувати її від розмови з ним.
– Воно виробляє структуру. Двигуни чи контрольні центри. Що завгодно. Якщо я запру вибухівку всередину, до чогось, що там керує, я можу вивести це з ладу. Перетворити його знову на більярдну кулю. Навіть якщо це станеться трохи пізніше, це дасть всім вам шанс.
– Я зрозуміла, – нарешті відповіла Наомі, – ти маєш рацію. Це варто зробити.
Міллер посміхнувся. Щось тверде влучило в судно прямо під ним, що аж кістки задрижали. Через нову дірку почав виходити газ. Станція знову пришвидшилась.
– Ага, – сказав він, – отже...
– Я поговорила з Амосом. Тобі потрібна «рука мерця». Тож якщо щось станеться, бомба все одно вибухне. Якщо в тебе є коди доступу…
– Є.
– Добре. В мене є зручна програма, яку ти можеш завантажити на термінал. Тобі просто потрібно буде тримати пальця на кнопці вибору. Відійдеш на п’ять секунд – і термінал відправить сигнал детонатору. Якщо хочеш, я тобі її заллю.
– Тож я мушу ходити по станції з пальцем на кнопці?
В голосі Наґати почулося вибачення.
– Там тобі можуть вистрілити в голову. Або збороти тебе. Чим довша пауза, тим більше шансів, що протомолекула зможе вимкнути бомбу. Якщо тобі треба більше часу, я її перепрограмую.
Міллер поглянув на бомбу, що лежала просто зовні корабельного шлюзу. Її шкали і прилади всі світились зеленим та золотим. Від його зітхання скло шолома на мить затуманилось.
– Та ні, не треба. П’ять досить. Завантажуй софт. Мені потрібно буде її доробити чи там є зручне місце для запобіжника?