Джеймс С. – Пробудження Левіафана (страница 93)

Достатньо швидко. Це все, що варт було знати. Достатньо швидко.

Онде в центрі вогняної квітки стало помітно чорну цятку завбільшки з грифель олівця.

Власне, корабель. Набрав повні груди повітря. Коли стулив очі, світло продавило червонястість крізь повіки. Коли він їх розплющив знову, «Нову» набув довжину. Форму. Це була голка, стріла, ракета. Кулак піднімався з глибини. Вперше на своїй пам’яті Міллер відчув страх божий.

Ерос заволав.

– НЕ ЧІПАЙ, БЛЯДЬ, МЕНЕ!

Повільно полум’яна квітка двигунів змінила форму з кола на овал, на пір’ястий плюмаж. «Нову» власною персоною явив сріблястий грубий профіль. Міллер закляк з відкритим ротом.

«Нову» не влучив. Він відвернув. Це відбулося прямо зараз, прямо зараз він пройшов повз Ерос, а не зіткнувся з ним.

Але нічого схожого на вогонь з маневрових двигунів не було помітно. Та й як це можливо – повернути щось настільки велике, що рухалося так швидко, так різко, що ухилення сталося за час одного подиху і без розриву корабля на шматки. Одне лиш прискорення…

Міллер перевів погляд на зірки, наче там можна було побачити відповідь. І на його подив, вона там була. Вигин Чумацького шляху, безкінечний розсип зірок був на місці. Але кути змінилися. Обертання Ероса змістилося. Відносно площини екліптики.

Для «Нову» змінити курс в останню хвилину без того, аби не розломитися на частини, було неможливим. Але цього і не сталося. Ерос мав приблизно шістсот кубічних кілометрів. Перед «Протоґеном» на ньому базувався другий за активністю порт у Поясі.

Навіть не похитнувши кріплень магнітних чобіт детектива, станція Ерос ухилилася.

РОЗДІЛ 49. Голден

– От лайно, – пласким голосом мовив Амос.

– Джиме, – звернулася Наомі до Голденової спини, але він рухом руки відігнав її геть і відкрив канал до Алекса в кокпіт:

– Алексе, чи ж ми зараз бачили те, що мої сенсори сказали, що вони бачили?

– Ага, кеп, – відповів пілот, – радар і телескоп – обидва кажуть, що Ерос стрибнув на схід від галактичної осі на 200 кілометрів менш ніж за хвилину.

– От лайно, – повторив Амос тим самим беземоційним тоном.

Амос наближався у супроводі металевого грюкоту міжпалубних люків, що відкривалися і закривалися за ним. Голден відкинув роздратування тим, що Амос полишив пост. З цим він розбереться згодом. Зараз треба переконатись, що «Росінант» і його команда не стали жертвами групової галюцинації.

– Наомі, зв'язок, – сказав він.

Зблідла Наомі повернулася на своєму кріслі і запитала:

– Як ти можеш бути таким спокійним?

– Паніка не допоможе. Ми маємо зрозуміти, що відбувається, перш ніж скласти гідний план. Будь ласка, переведи зв’язок на мене.

– От лайно, – сказав Амос, піднявшись на місток. Люк за ним зачинився з різким звуком.

– Я не пам’ятаю, щоб віддавав вам наказ залишити пост, моряк, – мовив Голден.

– Гідний план, – вимовила Наомі так, наче це були слова іноземною мовою, які вона ледь зрозуміла, – гідний план.

Амос гепнувся в крісло з такою силою, що гель ледь спромігся утримати його від відскоку.

– Ерос же ж, курва, таки чималий, – мовив він.

– Гідний план, – тихо, на цей раз собі під ніс, промовила Наомі.

– Нє, типу справді, курва, чималий, – перефразував Амос. – Ви знаєте, скільки було потрібно енергії, аби закрутити цю скелю? Тобто це зайняло роки.

Голден надів гарнітуру, щоб притишити голоси Амоса і Наомі, та знову викликав пілота:

– Алекс, чи Ерос знову змінює швидкість?

– Ні, кеп. Сидить на місці, мов кам’яний.

– Добре. Бо тут у Наомі і Амоса трохи баки забило. Як у тебе справи?

– Не спущу рук з керування, поки цей виродок десь поряд у моєму космосі, це вже точнісінько.

Дякувати Богу за військовий вишкіл, подумав Джим, а вголос сказав:

– Добре, тримай нас на постіній дистанції у п’ять тисяч кілометрів, поки я не віддам іншого наказу. Дай знати, якщо він ще хоч на дюйм зрушить.

– Прийнято, капітане.

Голден зняв гарнітуру і повернувся обличчям до решти команди. Амос дивився в стелю незрячим поглядом, відраховуючи щось на пальцях.

– Насправді не тримав у голові масу Ероса, – мовив він, не звертаючись ні до кого.

– Хоч-не-хоч, а десь сім тисяч трильйонів кіл, – відповіла Наґата, – і теплова сигнатура виросла на два градуси.

– Боже милий, – відповів механік, – я такі розрахунки в голові не зроблю. Наскільки повинна збільшитися маса від двох градусів?

– На багато, – вклинився Голден, – давайте рухатись…

– Приблизно десять екзаджоулей, – назвала цифру старпом, – але це навскидку. І я не рахувала – просто прикинула порядок магнітуди і інше.

Амос свиснув.

– Десять екзаджоулів, це що, типу, двогігатонний термоядерний заряд?

– Це щось біля ста кілограм, перетворених безпосередньо в енергію, – вела далі жінка. Її голос став спокійнішим, – що, звісно, ми зробити не можемо. Але що б вони не зробили, магією це точно не було.

Голденів розум буквально фізично вчепився в її слова. Фактично, Наомі була найрозумнішою людиною, яку він знав. І вона щойно промовляла з погано прихованим страхом, під дією якого перебувала з самого Еросового стрибка: то була б магія, якщо протомолекула не змушена дотримуватися законів фізики. Бо якщо це правда, то у людства нема шансів.

– Поясни, – попросив він.

– Отже, – відповіла вона, натискаючи щось на клавіатурі, – нагрівання Ероса не пересуне його. Тож я можу зробити висновок, що тепло – це наслідок якоїсь виконаної ними роботи.

– І що це означає?

– Що ентропія існує. Що вони не можуть конвертувати масу в енергію з ідеальною ефективністю. Що їхні машини чи процеси, чи чим би вони не пересунули сім тисяч трильйонів тон скелі, витрачає задарма трохи енергії. Якої приблизно вистачило б на двогігатонну бомбу.

– Еге.

– Але неможливо пересунути Ерос на двісті кілометрів за допомогою двогігатонної бомби, – чмихнув Амос.

– Так, неможливо, – погодилась Наомі, – це просто залишки. Тепло – побічий продукт. Їхня ефективність вражає, але вона не ідеальна. Це означає, що закони фізики все ще працюють, що в свою чергу, вказує на те, що це не магія.

– Цілком імовірно, – додав Амос.

Наґата подивилася на Голдена.

– Тож ми, – почав було капітан, але Алекс по гучному зв’язку перебив його:

– Кеп, Ерос знову рухається.

– Слідкуй за ним, дай мені курс і мчи за ним так швидко, як можеш, – скомандував Джим, повернувшись до свого пульту. – Амосе, повертайся в інженерний. Якщо ти ще раз полишиш пост без прямого наказу, я попрошу старпома забити тебе до смерті розвідним ключем.

Замість відповіді було чути лише, як люк зашипів, відкриваючись, і бахнув, закрившись.

– Алексе, – звернувся до пілота Голден, вдивляючись у потік даних, який «Росінант» приймав з Ероса, – скажи мені щось.

– У бік Сонця – це єдине, в чому можна бути певним, – відповів марсіянин спокійним професійним тоном. Коли Джим служив на флоті, він одразу став офіцером. Він ніколи не відвідував школу військових пілотів, але знав, що роки тренувань розділили мозок Алекса на дві частини: проблеми пілотування, а все інше вторинне. Слідування за Еросом і пошук його курсу було первинним. Інопланетяни з-поза меж Сонячної системи, які намагаються знищити людство, не були проблемами пілотування і могли зачекати, поки він не вийде з кокпіту. Потім він міг отримати нервовий зрив, але доти Алекс продовжував виконувати обов’язки.

– Повернись на п’ятдесят тисяч кілометрів і тримай постійну дистанцію, – наказав капітан.

– Гм, – зреагував пілот, – тримати постійну дистанцію може бути проблематичним, кепе. Ерос щойно зник з радарів.

Джиму заціпило в горлі.