Джеймс С. – Пробудження Левіафана (страница 72)
– Як на землянина, він молоток, – мовив Міллер і щось заворушилось у нього в думках. За хвилину він додав: – Боже! Можливо, в мене щось є.
* * *
Гейвлок зустрівся з ним на закриптованому сайті в хмарних серверах Ґанімеда.
Затримка позбавляла їх того, що навіть віддалено можна назвати спілкуванням у справжньому часі. Це більше походило на залишення нотаток, але це працювало. Очікування турбувало Міллера. Він всівся зі своїм терміналом і виставив на ньому оновлення кожні три секунди.
– Ви бажаєте ще чогось? – запитала жінка. – Ще бурбону?
– Було б чудово, – відповів детектив і перевірив, чи не відповів Гейвлок. Він не відповів.
Так само як і на обсерваційній палубі, з бару можна було бачити «Нову», але під дещо іншим кутом. Величезне судно виглядало в перспективі, на його корпус падали відблиски енергетичних дуг, що наплавляли на обшивку шар кераміки. Купка релігійних зілотів, фанатиків, планують завантажити себе в це масивне судно, всередину самодостатнього світу, і запустити себе ж у міжзіркову пітьму. На його борту народяться і помруть цілі покоління, і навіть якщо вони матимуть карколомне щастя відшукати наприкінці шляху планету, варту життя на ній, люди, що зійдуть на поверхню, ніколи не знатимуть, що таке Земля, Марс або Пояс. Вони будуть готовими інопланетянами. Якщо що-небудь, створене протомолекулою, вітатиме їх там, що тоді?
Чи всі вони помруть, як Жулі?
Десь там є життя. Тепер вони мають докази цього. І докази надійшли у вигляді зброї, тож що тут зробиш? Хіба що мормони заслуговують на невелике попередження про те, на що вони підписують власних праправнуків.
Він просміхнувся до себе, коли зрозумів, що в точності те саме міг сказати і Голден.
Бурбон принесли в той самий момент, коли теленькнув термінал. Відеофайл мав такий рівень захисту, що розкриптування зайняло хвилину. Само по собі це було доброю ознакою.
Файл відкрився, і з екрану посміхнувся Гейвлок. Він був у кращій формі, аніж на Церері, про це казав увесь його вигляд. Шкіра була темнішою, але Міллер не знав, чи це від косметики, чи його колишній напарник приймав ванни ерзацсонця просто заради втіхи. Це не грало жодної ролі. У будь-якому випадку землянин був у формі і з копійкою в кишені.
– Агов, приятелю, – заговорив Гейвлок, – радий тебе чути. Після того, що сталося з Шаддід і АЗП, я боявся, що ми тепер по різні боки. Я радий, що ти забрався звідти до того, як лайно потрапило на вентилятор. Так, я залишаюсь в «Протоґені», але маю сказати, що ці люди мене дещо лякають. Тобто я ж працював у контрактній службі безпеки до того, і крутих я точно відрізняю. Ці хлопці не копи. Вони військові. Розумієш, про що я? Офіційно я ні біса не знаю про станцію в Поясі, але ти знаєш, як це буває. Я з Землі. А тут багато хлопців капають мені на мізки щодо Церери, мовляв, працював з вакуумноголовими. Але справи такі, що ліпше триматися кращого боку гірших хлопців. Просто така от робота.
В його словах проглядало вибачення. Міллер зрозумів. Праця на деякі корпорації була схожа на сидіння за ґратами. Ти приймаєш погляди людей навколо тебе. Астероїдян наймають, але вони не стають своїми. Як на Церері, але достоту навпаки. Якщо Гейвлок потоваришує з купкою найманців-внутрішньопланетників, які після зміни лупцюють по барах белтерів, то так воно вже й буде.
Товаришувати не означати стати такими, як вони.
– Тож, не для запису. Так, існує спецстанція в Поясі. Не чув, аби її називали «Тот», але це можливо. Лабораторія для якихось лякаюче-глибоких досліджень і розробок. Серйозна наукова група, та місце невеличке. Вірніше назвати його непомітним. Чимало автоматичних систем оборони, команда невелика. Не варто навіть казати, що за витік координат мене тут вб’ють. Тож видали файл, коли скінчиш, і давай не будемо довго-довго спілкуватись.
Файл з даними був невеличким. Три рядки простого тексту орбітальних записів. Міллер завантажив його на свій термінал і видалив файл з Ґанімедської хмари. Бурбон все ще стояв біля його руки і він ковтнув його за раз. Тепло розлилося в грудях – чи то від алкоголю, чи від перемоги.
Він увімкнув камеру терміналу.
– Дякую. Я тобі винен. А ось і відплата. Що сталося на Еросі? «Протоґен» є частиною цього, і частиною значною. Якщо є варіант розірвати контракт з ними, розривай. І якщо вони заганятимуть тебе на ту станцію, не погоджуйся.
Міллер знизав плечима. Гірка правда була в тому, що Гейвлок був, можливо, останнім його справжнім напарником. Єдиним, хто дивився на нього як на рівного. Такого детектива, яким себе уявляв Міллер.
– Бережи себе, напарнику, – сказав він, зберіг, закриптував і надіслав файл. Його наздогнало
глибоке відчуття, що він ніколи не говоритиме з Дмитром знову.
Він відправив запит на прямий зв’язок з Голденом. На екрані відобразилося його відкрите, сповнене шарму і трохи наївне обличчя.
– Міллере, – запитав він, – все в порядку?
– Так, все чудово. Але мені треба переговорити з тим хлопцем, Фредом. Можеш це організувати?
Голден наморщив чоло і одночасно кивнув.
– Звісно. А що відбувається?
– Я дізнався, де станція Тот.
– Ти що дізнався??
Міллер кивнув.
– Та звідки ти це відкопав?
– Міллер посміхнувся.
– Якщо я тобі розповім і це розійдеться, то гарну людину вб’ють. Бач, як це працює?
* * *
Поки Міллер, Голден і Наомі очікували на Фреда, детективу дійшло, що він знає чимало внутрішньопланетників, котрі воюють проти внутрішніх планет. Ну принаймні не за них. Фред наче член АЗП високого рангу. Гейвлок. Три чверті команди «Росінанта», Жульетта Мао.
Це не те, що він очікував. Та може, це через власну обмеженість. Він дивився на речі очима Шаддід і «Протоґену». Тут точно билися дві сторони, але це не була битва внутрішніх планет проти Поясу. Там билися люди, які вважали непоганою ідеєю вбивати людей, що виглядали або діяли не так, як вони, – проти людей, котрі так не робили.
Або й цей аналіз був кепським. Тому що отримай Міллер шанс вкинути до шлюзу науковців з «Протоґену», раду директорів, і ким би не був той шматок лайна Дрезден, то мучився би з півсекунди перед тим, як викинути їх у вакуум. Це не ставило його на бік янголів.
– Пане Міллере, що я можу для вас зробити?
Фред. Землянин з АЗП. Вдягнений у блакитну сорочку з ґудзиками і достойну пару слаксів. Він міг бути архітектором або адміністратором середнього рівня у будь-якій пристойній, поважній корпорації. Міллер намагався уявити, як він координує бій.
– Ви мусите запевнити мене, що маєте все необхідне, аби знищити станцію «Протоґену», – сказав Міллер. – Тоді я вам повідомлю, де вона знаходиться.
Брови Фреда піднялися на міліметр.
– Заходьте до мене в офіс.
Міллер зайшов. Голден з Наомі зайшли слідом. Коли двері за ними зачинилися, першим порушив тишу Фред:
– Я не впевнений, що ви від мене хочете. Я не маю звички робити плани моїх битв публічною інформацією.
– Ми говоримо про штурм станції, – пояснив Міллер, – чогось з добрячим захистом і, можливо, з кораблями того типу, що знищили «Кентербері». Нічого особистого, але це зависока ціль для купки дилетантів на зразок АЗП.
– Гм, Міллере? – сказав Голден, але детектив підняв руку, обірвавши його.
– Я можу вказати вам напрям на станцію «Тот», – вів він далі, – але якщо я це зроблю, а виявиться, що вашого удару не досить, щоб пробити їхній захист – багато людей загине і нічого не буде досягнуто. Під цим я не підпишусь.
Фред підвів голову, мов пес, що почув незнайомі звуки. Наомі з Голденом обмінялись поглядами, сенс яких Міллер не зрозумів.
– Це війна, – продовжив Міллер розходившись. – Я працював з АЗП раніше, і якщо чесно, то ви люди, вправні в маленькому партизанському лайні, аніж в чомусь чималому, справді скоординованому. Половина людей, що говорила з вашого голосу, були несповна розуму, коли їм до рук потрапило радіо. Я бачу, що у вас багато грошей. Я бачу, що у вас гарний офіс. Чого я не бачу, але мені це потрібно бачити, – що у вас є засоби винести цих виродків. Винести станцію – це вам не іграшки. Мені все одно, скільки симуляцій вами проведено. Тепер все по-справжньому. Якщо я вам допомогатиму, то бажаю знати, що ви розрулите це.
Тиша запала надовго.
– Міллере, – порушила її Наомі, – ти ж знаєш, хто такий Фред, еге?
– Смотрящий від АЗП на Тихо, – сказав Міллер. – Його крутість мені не важлива.
– Він Фред
Фредові брови піднялися ще на міліметр. Міллер насупився і схрестив руки.
– Полковник Фредерік Люций Джонсон, – пояснюючи, проіменувала Наомі хазяїна кабінету.
Міллер кліпнув.
– Різник станції Андерсон? – запитав він.
– Він самий, – сказав Фред. – Я переговорив з центральною радою АЗП. В мене є вантажний борт з достатньою кількістю штиків на ньому, аби взяти станцію. Повітряну підтримку забезпечить витвір мистецтва – марсіянський торпедоносець.
– «Росі»? – перепитав Джо.
– «Росінант», – погодився Джонсон. – І хоча ви в це й не вірите, та я знаю, що роблю.
Міллер подивився собі під ноги, потім підвів погляд на Голдена.
–
– Я думав, ти знаєш, – відповів капітан.
– Отже, я мав вигляд затятого ідіота, – сказав детектив.
– Це минеться, – відповів Фред. – Ви ще чогось вимагатимете?