Джеймс С. – Пробудження Левіафана (страница 71)
– Та ж так, – під металевий грюкт, з яким «Росі» швартувалась, Голден почав відв’язувати ремені. – Але Фред – це не
* * *
Фред сидів позаду свого чималого дерев’яного столу, читаючи нотатки Голдена щодо Ероса, пошуків Жулі і знахідки корабля-стелс. Міллер розмістився навпроти нього, споглядаючи Джонсона, як ентомолог розглядає новий вид жуків – чи не може той укусити. Джим сидів дещо правіше, намагаючись не дивитися на годинник свого терміналу. На величезному екрані позаду столу, мов металевий скелет якогось мертвого і гниючого левіафана, висів «Нову». Капітан міг бачити малесенькі точки діамантово-синіх спалахів там, де робітники зварювали обшивку й остов. Аби зайняти себе, він почав їх рахувати.
Він дійшов до сорока трьох, коли в його полі зору з’явився невеличкий шаттл, навантажений сталевими балками, затиснутими парою важких маніпуляторів, і поплив до наполовину збудованого корабля поколінь. Перед тим як зупинитися, шаттл зменшився до розміру кінчика олівця. У Джимовій уяві «Нову» змістився з великого судна поблизу до гігантського судна вдалині. Це викликало короткий напад млості. Його ручний термінал біпнув майже одночасно з Міллеровим. Не дивлячись на екран, Джим вимкнув сигнал. Він вже знав свій розклад: дістав маленьку пляшечку, дістав дві сині таблетки і ковтнув їх не запиваючи. Почув, як Міллер дістає таблетки також.
Кожного тижня корабельна експертна медсистема видавала їм таку пляшечку з попередженням, що відмова від приймання їх за розкладом призведе до жахливої смерті. Він їх брав. Він мав їх брати до кінця життя. Якщо ж пару разів пропустить – то це означатиме, що довго воно не протягнеться.
Фред дочитав до кінця, кинув термінал на стіл, потім довго, декілька секунд, тер очі долонями. Голденові здалося, що з їхньої останньої зустрічі той постарів.
– Хочу сказати, Джиме, що не маю уявлення, що з цим усім робити, – нарешті мовив Джонсон.
Міллер подивився на Голдена і беззвучно вимовив «Джим», але той проігнорував.
– Ви читали додаток Наомі в кінці? – запитав Голден.
– Шматок про нановірус, який утворює мережеві зв’язки для підвищення обчислювальної потужності?
– Так, цей шматок, – сказав Джим, – він має сенс, Фреде.
Фред сумно розсміявся і ткнув пальцем в термінал:
– Це має сенс лише для психопатів. Ніхто при здоровому глузді не буде робити такого. Не важливо, що вони при цьому можуть отримати.
Міллер прочистив горло.
– Маєте щось додати, пане Маллере?
– Міллер, – сказав детектив, – так. По-перше – і з усією повагою – не обманюйте себе. Це класичний геноцид. По-друге, факти не викликають жодних запитань. «Протоґен» заразив станцію Ерос летальною інопланетною хворобою і занотовує результати. Причина неважлива. Ми маємо їх зупинити.
– І, – додав Голден, – ми вважаємо, що можемо відслідкувати їхню спостережну станцію.
Фред відкинувся у фотелі, під його вагою метал і псевдошкіра скрипіли навіть при тяжінні у третину земного.
– Як їх зупинити? – запитав він. Відповідь була йому відома. Він просто бажав почути її вголос.
Міллер підіграв:
– Я б сказав, ми б полетіли до тієї станції і знищили її.
– Хто це «ми»?
– В АЗП забагато гарячих голів, які бажають погратися у війну з Землею і Марсом, – вів далі Голден, – а ми натомість вкажемо їм на справді поганих хлопців.
Фред кивав так, що це означало його незгоду.
– А ваш зразок? Капітанів сейф?
– Він мій, – відповів Джим, – і це не обговорюється.
Фред знову реготнув, немовби почув щось смішне. Міллер кліпнув, не розуміючи нічого, потім і на його обличчі з’явилася усмішка. Фред запитав:
– Чому я мав би на це пристати?
Джим підняв підборіддя і посміхнувся:
– А що як я скажу, що заховав сейф на планетоїді з ядерним зарядом, достатнім, аби розкласти на атоми будь-кого, хто сейф відшукає.
Джонсон витріщався на нього хвилину, потім промовив:
– Але ви цього не зробили.
– Авжеж, ні, – погодився капітан, – але я можу сказати, що зробив.
– Ви занадто чесний для цього, – сказав Фред.
– А ви нікому таку серозну справу не довірите. Ви вже в курсі, що я хочу з цим зробити. Тож саме тому допоки ми не домовимось, воно залишиться в мене.
Фред кивнув:
– Їй-бо, так і є.
РОЗДІЛ 38. Міллер
Оглядова палуба дозволяла спостерігати за збиранням докупи «Нову», величезного, як біблійне чудисько. Міллер сидів скраєчку м’якої кушетки, тримаючи пальці на коліні, а погляд на величному видовищі. Після перебування на кораблі Голдена, а до того на Еросі з його замкненою архітектурою, такий широкий вид здавався штучним. Палуба, прикрашена м’якою папороттю, ліпним плющем, була більшою за «Росінанта».
Повітряні рециклери працювали на диво тихо і, незважаючи на майже однакову з церерською гравітацію, сила Коріоліса відчувалася дещо неправильною.
Він прожив у Поясі все своє життя і ніколи не бував у місці, де б демонстрація сили і потужності була продумана настільки акуратно. Вона була приємною, якщо довго про неї не думати.
Не лише його приваблювали відкриті простори Тихо. Декілька тузнів станційних робітників сиділи разом або прогулювались. За годину до цього Амос з Алексом, заглиблені в бесіду, пройшли повз. Тож детектив не здивувався, коли помітив самотню Наомі; миска з їжею холола на таці поряд. Поглядом вона заглибилася в ручний термінал.
– Привіт, – сказав він.
Наомі обернулась, впізнала його і байдуже посміхнулася:
– Привіт, – відповіла старпом.
Міллер кивнув на термінал і запитально знизав плечима.
– Дані зв’язку з
Це завжди був
– Вони всі передані вузьким променем, тож, на мою думку, буде неважко провести тріангуляцію. Але…
– Не складається?
Наомі підняла брови і зітхнула:
– Я проклала орбіти, але нічого не підходить. Тож там може бути ретрансляційний дрон.
Рухливий об’єкт, на який налаштовано корабельний зв’язок для передачі повідомлень на справжню станцію. Або на інший дрон і тоді вже на станцію, або… хтозна?
– Якісь новини з Ероса?
– Думаю, так, – сказала Наомі, – але я не знаю, як це допоможе нам знайти сенс у логах.
– Твої друзі з АЗП не можуть допомогти? – запитав Міллер. – У них обчислювальні потужності значно серйозніші за твої. Вірогідно, у них до того ж краща мапа активності в Поясі?
– Можливо.
Він не міг сказати, чи довіряє вона цьому Фреду, якому їх віддав Голден, або просто хоче відчувати, що розслідування все ще в її руках. Він вирішив був сказати їй, що варто трошки відійти, дозволити іншим тягнути ношу, але не знаходив у себе морального авторитету, аби висловити це вголос.
– Що? – запитала Наомі з посмішкою.
Міллер кліпнув.
– Ти трошки засміявся, – сказала вона, – я взагалі не бачила, аби ти сміявся раніше. Ну, тобто без того, аби щось було кумедним.
– Я просто подумав про слова свого колишнього напарника щодо того, як покинути справу, якщо тебе від неї відсторонюють.
– Що він казав?
– Це як наполовину висратися.
– А він вправно обходиться зі словами.