Джеймс С. – Пробудження Левіафана (страница 73)
– Ні, – відповів той. – Так. Я хотів би бути серед штурмовиків. Коли ми захопимо команду, я волів би бути там.
– Ви впевнені? Бо ж «винести станцію – це вам не іграшки». Що вас примушує вважати, що підходите для такої справи?
Міллер знизав плечима і продовжив:
– Нам потрібне ще одне. Координати станції. Я їх маю.
Фред засміявся:
– Пане Міллере, якщо ви бажаєте увірватися на станцію і отримати кулю, як ми усі, то я вам не заважатиму.
– Дякую, – відповів той, дістав термінал і надіслав Джонсону простий текст координат.
– Ось вони. Моє джерело надійне, але воно отримало інформацію через когось. Ви маєте підтвердити їх, перед тим як виступати.
– Я не аматор, – сказав Фред Джонсон, полковник, переглядаючи файл.
Міллер кивнув, поправив капелюха і пішов на вихід. Наомі з Голденом вервечкою за ним. Коли вони дійшли до широкого громадського коридору, Міллер подивився праворуч, шукаючи поглядом Голдена.
– Ні, справді, – сказав той, – я думав, ти в курсі.
* * *
Вісім днів по тому прийшло повідомлення. Прибув вантажник «Ґай Молінарі», повний бійців АЗП. Гейвлокові координати були підтверджені. Там щось точно було, і це щось активно приймало з Ероса передачі по вузькому променю. Якщо Міллер хотів стати частиною цього, то влучний час настав.
У своєму кубрику на «Росінанті» він присів, схоже, що востаннє. З декотрим сумом він зрозумів, що відчуває одночасно жаль і подив від того, що сумуватиме за цим місцем.
Голден, попри всі свої негаразди та Міллерові претензії, був пристойним хлопцем. Він укусив шмат, який не може проковтнути, але й розуміє це лиш наполовину, проте Джо знав таких людей. Він сумуватиме за дивною протяжною говіркою Алекса і Амосовими звичними матюками. Йому було б цікаво, як Наомі розрулить ситуацію зі своїм капітаном.
Відбуття нагадало йому давно відомі речі: що він не знає, що буде далі, що в нього недосить грошей, і чи впевнений він у можливості повернення з Тота; коли і як він повертатиметься – стане чистою імпровізацією. Мо, там буде інше судно, на яке він зможе вписатися. Мо, йому варто підписати контракт і збирати гроші для покриття його нових медичних витрат.
Він перевірив набої в пістолі. Спакував запасний одяг в маленьку, побиту життям сумку, яку прихопив на транспорт з Церери. Туди влізло все, що він мав.
Вимкнув світло і пішов коротким коридором до трап-ліфту. Голден був на камбузі, нервово смикаючи ногою. Страх майбутнього бою сидів у кутиках його очей.
– Ну, – озвався Міллер, – ось я й пішов, еге ж?
– Ага, – відповів капітан.
– Пекельна була поїздочка. Не можу сказати, що геть усе було приємним, але…
– Ага.
– Скажи іншим, що я попрощався.
– Скажу, – погодився капітан, і коли Міллер пройшов повз нього до ліфту, додав: – Тож будемо вважати, що якщо ми всі через це пройдемо, то де нам зустрітися?
Міллер обернувся:
– Я не розумію.
– Ага, це ясно. Дивись сюди: я довіряю Фреду, або ж я б сюди не прийшов. Я вважаю його шляхетним, і він робить для нас правильні речі. Це не означає, що я в цілому довіряю АЗП. Коли ми покінчимо з цим, я хочу, аби вся команда була вкупі. Чисто на випадок, якщо нам доведеться швидко звідти забиратися.
Детективові щось заболіло в грудях. Не гострий біль, просто раптове щось прихопило. В горлі пересохло. Він кашлянув, аби почистити його.
– Як тільки ми зачистимо те місце, я маякну, – відповів Міллер.
– Але не дрочи вола. Якщо бордель на станції Тот вціліє, мені знадобиться допомога, аби витягнути звідти Амоса.
Міллер відкрив рота, закрив і спробував знову:
– Так точно, капітане, – він намагався полегшити голос.
– Будь обережним, – сказав Голден.
Міллер пішов, затримавшись у переході між станцією настільки, аби впевнитись, що він перестав рюмсати, а потім попрямував на вантажник до штурмовиків.
РОЗДІЛ 39. Голден
«Росінанта» несло через простір як металеву болванку, яка оберталася по усім трьом вісям. З заглушеним реактором і викачаним повітрям, він не випромінював ані тепла, ані електромагнітного шуму. Якби він не мчав у напрямку станції Тот швидше за кулю, судно було б не відрізнити від скелі в Поясі. Приблизно півмільйона кілометрів позаду «Гай Молінарі» волав про повну невинність «Росі» кожному, хто міг почути, і коптив двигунами, довго, повільно гальмуючи.
Із вимкненим радіо «Голден» не міг чути, що вони промовляють, але він сам допомагав писати текст попередження, і воно звучало в його голові.
Обговорювали варіант взагалі нічого не передавати. Оскільки Тот була прихованою станцією, то вона використовувала лише пасивні сенсори. Сканування всіх напрямів радаром чи ладаром засвітило б їх самих, мов різдвяну ялинку. Був шанс, що з вимкненим реактором «Росінант» може підлетіти до станції непоміченим. Та Фред вирішив, що у випадку викриття їхньої підозрілості стане для початку негайної контратаки. Тож аби не грати тихо, вони вирішили грати голосно і вважати, що нахабність їм допоможе.
За певної удачі, системи безпеки станції Тот можуть їх просканувати, побачити, що фактично це шмат металу і рухається він по незмінному вектору без систем життєзабезпечення, тож дозволять йому підлетіти ближче. Здалеку ці системи не по зубах «Росі». Але зблизька маневрене маленьке суденце може кружляти біля станції і шаткувати її, мов капусту. Історія з прикриттям потрібна лишень для того, аби оператори постів безпеки якомога довше розбиралися, що ж відбувається.
Упевненість Фреда в тому, що станція не відкриє вогонь, аж поки не буде впевнена у невідворотності атаки, розділяли всі штурмовики. «Протоґен» пройшов крізь чималий клопіт, ховаючи дослідницьку лабораторію в Поясі, і щойно він вистрелить першу ракету – анонімність буде втрачено назавжди. Через війну монітори вловлять вихлоп термоядерного реактора і відрапортують про це. Вогонь зі зброї буде останнім аргументом станції Тот.
В теорії.
Перебуваючи сам на сам із тонкою бульбашкою повітря у власному шоломі, Голден розумів: якщо вони припустились помилки, то він про це ніколи не дізнається. «Росі» летів наосліп. Алекс мав механічний годинник, що світився в темряві, і пам’ятав розклад посекундно. Ось вам: вони не можуть переграти станцію за високими технологіями, то переграють на низьких. Якщо вони помиляються і станція вистрелить по ним, «Росі» випарується без попередження. Колись Джим зустрічався з однією буддисткою, яка казала, що смерть – це лише інший стан буття, а люди, мовляв, бояться лише невідомості, що лежить за переходом. Смерть без попередження навіть краща: вона стирає увесь страх.
Тепер він відчув, що має контраргумент.
Аби зайняти думки, він знову пробігся по плану дій. Коли вони будуть достатньо близько, аби доплюнути до станції, Алекс запустить реактор і проведе гальмівний маневр при перевантаженні 10 g. «Гай Молінарі» почне випромінювати радіоперешкоди і лазерний шум в бік станції, аби збити з пантелику прицільні пристрої на декілька секунд, поки торпедоносець виходитиме на вектор атаки.
Голден боротиметься зі станційною обороною, подавляючи все, що може пошкодити «Молінарі», поки ваговоз рухатиметься вперед, аби пробити борт Тота і висадити штурмові групи.
У цьому плані були слабкі місця.
Якщо станція вирішить відкрити вогонь раніше, просто про всяк випадок, «Росі» скоріш за все, загине ще до початку бою. Якщо системи наведення станції подолають радіо- та лазерні завади з «Молінарі», то відкриють вогонь ще до того, як «Росінант» ляже на курс атаки. Та якщо навіть все це пройде як по нотам, ще лишається штурмова група, яка проріже собі дорогу і відбиватиме коридор за коридором на шляху до нервового центру, аби перейняти контроль. Навіть найкращі з планетарних морпіхів жахалися операцій з проникнення, і мали на це серйозні підстави. Проходити крізь незнайомі металеві коридори без прикриття, поки ворог влаштовує засідки на кожному перехресті, – легкий спосіб втратити багатьох людей. У тренувальних симуляціях земного флоту Голден ніколи не бачив кращого результату, аніж шістдесят відсотків втрат. На додачу, це були не морпіхи з внутрішніх планет, з роками тренувань і в найсучасніших обладунках. Це були ковбої АЗП з першим-ліпшим обладнанням, яке вдалося нашкребти в останню хвилину.
Але навіть не це турбувало Голдена.
Насправді його турбувала велика ледь-тепліша-ніж-космос територія, розташована метрів за тридцять над станцією. «Молінарі» помітив її і попередив торпедоносець, перед тим як відпустити. Вони вже бачили подібне, тож в існуванні сістершипу не сумнівався ніхто.
Бій зі станцією сама по собі штука непроста навіть на ближніх курсах. Але капітан не був у захваті від перспективи одночасно відбиватися від торпед з ракетного фрегата. Хоча Алекс і запевняв його, що підійшовши якомога ближче до станції, вони уникнуть торпед, бо фрегат боятиметься влучити в станцію. Алекс вірив, що чудова маневреність корабля дозволить йому протистояти на рівних більшому, з потужнішим озброєнням фрегату. Корабель-невидимець був стратегічною зброєю, а не тактичною, казав пілот. Проте Джим не озвучив йому відповідь: