Джеймс С. – Пробудження Левіафана (страница 74)

Голден поворухнувся, аби глянути на зап’ястя, і розчаровано фиркнув в абсолютну темряву містка. Його скафандр був відімкнений від живлення разом з хронометром і освітленням. Єдиною працюючою системою костюму залишався циркулятор повітря, та й той був механічним. Станься щось із ним, жодного попереджувального сигналу не з’явиться; залишиться лише задихнутися і померти.

Він озирнувся в темній кімнаті і запитав:

– Ну досить, скільки там ще?

Немов у відповідь, вогники почали блимати по всій кабіні. Слабкий шурхіт статики в навушниках скафандра; потім голос Алекса з акцентом доповів: «Внутрішні комунікації в нормі».

Джим почав перекидати вмикачі, аби запустити всі системи.

– Реактор, – мовив він.

– Дві хвилини, – відповів Амос з машини.

– Головний комп’ютер.

– Перезавантаження за тридцять секунд, – доповіла Наомі і помахала йому з іншого кінця містка.

Світла стало досить, щоб бачити одне одного.

– Стволи.

Алекс доповів із щирою радістю:

– Озброєння вмикається. Як тільки Наомі поверне мені комп наведення, ми будемо в повній бойовій.

Чути стартову перевірку після довгої і беззвучної темряви їхнього пластування підбадьорювало.

Можливість озирнутися і побачити, як Наомі працює над своїми завданнями, полегшувала страх, про який він навіть не підозрював, що відчуває.

– Наведення наразі має бути в нормі, – доповіла Наомі.

– Підтверджую, – сказав Алекс, – оптика в нормі. Радар в нормі. Ладар в нормі. Дідько, Наомі, ти це бачиш?

– Я це бачу, – відповіла старпом, – капітане, отримуємо сигнатури з корабля-невидимця. Вони розігріваються також.

– Ми очікували на це, – сказав Джим, – всім стояти по місцям.

– Одна хвилина, – доповів механік.

Голден увімкнув консоль і вивів на дисплей тактичне вікно. В оптиці станція Тот перетворилася на примітивне коло, в той же час ледь тепла крапка над нею розігрілася досить, аби продемонструвати абрис борту.

– Алексе, це не схоже на останній фрегат, – сказав Джим. – «Росі» впізнав його?

– Ще ні, капітане, але він над цим працює.

– Тридцять секунд, – доповів Амос.

– Зі станції фіксую ладар. В ефірі з’явились балачки.

Голден бачив на екрані, як Наомі намагається підібрати довжину хвилі станційного ладару, що підсвічував їх, аби залити Тот з наявних лазерних систем зв’язку.

– П’ятнадцять секунд, – доповів Амос.

– Добре, діточки, всім пристебнутися, – сказав Алекс. – Ось і «сік».

Ще до закінчення Алексової фрази Джим відчув тузень шпилькових уколів, крісло накачувало його хімією, аби вберегти життя під час гальмування. Шкіра натяглася і зробилася гарячою, а яйця втяглися в живіт. Алекс почав говорити уповільнено:

– П’ять… чотири… три… два…

Він ніколи не вимовляє один. Замість цього тисячі фунтів вмостились на Голденові груди і гриміли, немовби це реготав гігант, поки двигуни «Росі» вдарили по гальмах при 10 g. Джимові здавалося, що його легені шкреблися всередині грудної клітини, поки ребра що є сил намагалися не зламатися. Натомість крісло прийняло його в м’які обійми гелю, хімія допомагала серцю битися, а мозку думати. Він не втратив свідомості. Якщо маневри з великим перевантаженням вб’ють його, то помре він при тямі, спостерігаючи за подіями.

В його шоломі звучала какофонія з клекоту і важкого дихання, яке було його власним лиш частково. Амос вилаявся, але половина фрази залишилась за міцно стиснутими щелепами. Джим не міг чути, як «Росі» здригається в такт зміни курсу, але відчув, як це передається через сидіння. Він був міцним. Міцнішим за них усіх. Вони всі будуть давно мертвими, аж поки судно набере досить g, аби заподіяти собі шкоду.

Полегшення прийшло настільки несподівано, що капітан ледь не виблював. Хімія в крові запобігла і цьому. Він глибоко вдихнув, хрящі в його грудині стали на місце з болючим клацанням.

– По відсікам огледітися, – пробурмотів він. Щелепи боліли.

– Комунікаційні решітки на прицілі, – негайно відповів Алекс.

Комунікаційні решітки і системи прицілювання станції Тот були першочерговими цілями для ураження.

– Все зелене, – доповів механік.

– Сер, – сказала Наомі з попередженням у голосі.

– Дідько, я це бачу, – сказав Алекс.

Голден продублював на свій пульт картинку старпома, аби бачити те, що бачить вона. На її екрані «Росі» розібрався з тим, чому він не зміг ідентифікувати корабель-стелс.

Там було два кораблі. Не один неповороткий і громіздкий ракетний фрегат, біля якого можна було танцювати, шинкуючи його на шматки. Ні, це було б дуже просто. Там було двоє значно менших суденець, запаркованих одне біля одного, аби обдурити ворожі сенсори. Тож тепер вони прогрівали двигуни і розділялись.

Окей, подумав Голден. Новий план.

– Алексе, приверни їхню увагу, – вимовив він, – не дай їм рвонути до «Молінарі».

– Прийнято, – відповів пілот, – перша пішла.

Голден відчув, як «Росі» трусонуло, коли Алекс випустив торпеду по одному з двох суден. Маленькі суденця швидко змінили швидкість і вектор, тож торпеда була запущена нашвидкуруч і під непідходящим кутом. Влучання не зараховане, але тепер зі штурмовиком марсіянської роботи рахуватимуться. Це було добре.

Обидва суденця порскнули геть на протилежних курсах на повній тязі, випускаючи позаду дипольні відбивачі та лазерні перешкоди. Торпеда хитнулася по траєкторії і пішла в молоко.

– Наомі, Алексе, є варіанти, з чим ми стикнулися? – запитав капітан.

– «Росі» їх не впізнає, сер, – відповіла жінка.

– Новий дизайн обводів, – додав марсіянин, – але літають вони, як швидкі перехоплювачі. Гадаю, одна чи дві торпеди в пузі і вмонтований в кіль рельсотрон. Швидші і маневреніші за наше судно, але стріляти можуть лиш з однієї позиції.

– Алексе, повернись до... – наказ капітана обірвався, коли корабель здригнувся і стрибнув вбік, швиргонувши його на прив’язі з силою, здатною натовкти на ребрах синців.

– В нас влучили! – закричали Амос з Алексом в один голос.

– Станція влучила в нас з якогось виду важкого рейкотрона.

– Пошкодження? – мовив Джим.

– Пройшло навиліт, кеп, – камбуз і майстерня. Є декілька жовтих сенсорів, але нічого такого, що може нас вбити.

Нічого, що може нас вбити – звучить добре, але Джиму заболіло через втрату його кавомашини.

– Алексе, забудь про маленькі кораблі. Вибий ті антени.

– Прийнято, – відповів пілот, і «Росі» вильнув, змінюючи курс для атаки станції.

– Наомі, щойно перший з перехоплювачів піде в атаку, вліпи їм зв’язковим лазером в обличчя на повній потужності і починай скидати фольгу.

– Так, сер, – відповіла старпом. – Лазера може вистачити, аби збити з пантелику їхню систему наведення на декілька секунд.

– Станція вмикає гармати точкового захисту, – доповів Алекс. – Нас трошки потрясе.

Голден перемкнув на своєму екрані картинку старпома на картинку пілота. Екран наповнився тисячами світлових кульок, на задньому плані оберталась станція. Система оцінки небезпеки окреслювала вхідний вогонь точкових гармат захисту яскравим світлом і виводила картинку на нашоломну проекцію Алекса. Вони рухалися неймовірно швидко, але завдяки підсвічуванню пілот міг бачити, звідки і по чому ведеться вогонь. Алекс реагував на ці загрози застосовуючи свої неперевершені навички, маневруючи між директрисами вогню ГТЗ швидкими, майже випадковими рухами, які примушували системи наведення гармат постійно підлаштовуватись.

Джимові це було схоже на гру. Неймовірно швидкі клубки світла летіли від космічної станції вервечками, схожими на довге і тонке намисто з перлів. Корабель шарпався без упину, вишукуючи прогалини між нитками, швидко ухиляючись від зіткнення в нову чисту зону до того, як перлини могли зреагувати і торкнутися його. Але Голден розумів, що кожен клубок світла являє собою шматок вкритої тефлоном вольфрамової сталі з сердечником зі збідненого урану, що долає сотні метрів за секунду. Якщо Алекс програє цю гру, то вони зрозуміють це, коли «Росінанта» напластають на бекон.

Голден ледь зі шкіри не вискочив, коли Амос заговорив:

– Дідько, кепе, десь у нас теча. У трьох прискорювачів портового маневрування падає тиск. Йду латати.

– Прийнято, Амосе. Давай швидше.