Джеймс С. – Пробудження Левіафана (страница 57)

– Чому б просто не домішати це лайно до повітря?

– Анаеробне воно, пам’ятаєш? Забагато кисню його вбиває.

Покритий блювотинням медик намагався поводитись із шаркаючими зомбі, мов з пацієнтами. Наче вони все ще були людьми. Патьоки брунатної жижи були на одязі людей, на стінах. Двері метро відкрились знову, і чоловік шість прошмигнули в облитий блювотинням вагон метро. Натовп захвилювався, невпевнений, що робити: такі задачі колективний розум вирішити вже не міг.

Псевдокоп вибіг наперед і почав поливати зомбі кулями. Через вхідні та вихідні отвори вихлюпувалися серйозні шматки чорної матерії, зомбі падали. Міллер посміхнувся ще до того, як зрозумів, що в цьому смішного. Голден подивився на детектива.

– Вони не в курсі, – пояснив той, – шістки у поліцейських обладунках. Їх ніхто не рятуватиме. М’ясо для машини, як і решта нас.

Голден гмикнув, погоджуючись. Міллер кивнув, але в його голові свербіла якась думка. Церерських бойовиків у краденому спорядженні віддано на заклання. Але це не значить, що так буде з усіма. Він потягнувся вперед.

Арка, яка вела до порту, залишалася контрольованою. Найманці у строю, зброя приготована до бою. У будь-якому разі зараз вони виглядали більш зібраними, аніж попередньо. Міллер помітив чоловіка з додатковими розпізнавальними знаками на броні, він говорив у мікрофон.

Екскоп вважав, що надія вмерла. Він думав, що всі шанси вже втрачено, аж раптом ця суча надія витягла себе з могили.

– Вставай, – покликав детектив.

– Що?

– Вони відходитимуть.

– Хто?

Міллер кивнув на найманців.

– Вони в курсі. Поглянь на них. Вони не злякалися, вони не розгубилися. Вони чекали на це.

– Ти вважаєш, це означає, що вони відійдуть?

– Вони не збираються тут тусуватися. Підводься.

Неначе виконуючи власний наказ, Міллер застогнав і став на рівні. Коліна і хребет дуже боліли. Хлюпання в легенях стало серйознішим. У животі постійно і по-різному бурчало, що в інший час викликало б занепокоєння. Лише розпочавши рухатись, він зрозумів, наскільки постраждав. Шкіра його хоча ще й не боліла, але вже починала: момент між сильним опіком і пухирем, що з’явиться на попеченій шкірі. Біль буде рости, якщо він житиме.

Якщо виживе, то болітиме скрізь.

Само-смерть тягнула його назад. Почуття відпущення, полегшення, покою бриніли, як найцінніші дари, що він їх от-от втратить. Навіть коли тряский, зайнятий, машиноподібний розум продовжував скрипіти, тертися, скреготати, але рухатися вперед, м’яка, потовчена серцевина Міллерової душі підштовхувала його зупинитись, сісти і чекати, аби проблеми самі розв’язалися.

– Що ми шукаємо? – перепитав, піднявшись, Голден. Кров’яні судини в правому оці не витримали, і біла склера перетворилася на м’ясну, яскраво-червону.

Що ми шукаємо, луною повторила само-смерть.

– Вони мають відступити, – відповів Міллер на перше питання, – а ми за ними. Лиш триматимемо дистанцію, аби замикаючим не свербіло нас підстрелити.

– А всі не вирішать зробити те саме? Тобто якщо солдати відступлять, то чи не весь люд звідси побіжить до порту?

– Я думаю, так, – погодився детектив, – то ж давай спробуємо прослизнути попереду натовпу. Он поглянь.

Особливо не було на що дивитися. Майже непомітна зміна у поставі найманців, зміщення їх колективного центру маси. Міллер кашлянув. Це було болючішим, аніж мало би.

Що ми шукаємо? його само-смерть запитала знову, з завзяттям. Відповіді? Справедливості? Ще однин шанс всесвіту копнути нас у міжніжжя? Що за цією аркою такого, що може бути швидшою, чистішою, менш болісною версією цівки нашого власного пістоля?

Капітан найманців зробив звичайний крок назад і попрямував геть з поля зору. Там, де він щойно був, стояла Жулі Мао, проводжаючи його поглядом. Вона глянула на Міллера. Вона йому помахала.

– Ще рано, – відповів той.

– А коли? – голос Голдена заскочив детектива зненацька. Жулі в його голові зникла, і він повернувся в реальність.

– Вони відходять.

Він має попередити хлопця. Це просто чесність. Ти йдеш у погане місце, і найменше, що варт зробити, це розповісти йому. Міллер прочистив горло. Теж болісна процедура.

Я можу почати галюцинувати або захочу покінчити з собою. Можливо, ти муситимеш мене добити.

Голден оглянув його. Машини пачінко підсвічували зеленим і синім, шуміли у штучному захваті.

– Що? – запитав Голден.

– Нічого. Просто прихожу до тями.

Позаду закричала жива жінка. Міллер дивився, як вона намагається відштовхнути від себе зомбі, хоча вже була вкрита блювотинням. У проході головорізи тихцем відступили по коридору.

– Ходімо, – мовив Міллер і надів капелюха.

Вони рушили до проходу. Гучні голоси, зойки, низький вологий звук серйозно хворих людей. Очищувачі повітря зламалися, повіяло сильним, гострим смородом, схожим на яловичий бульйон та кислоту. Міллер відчув якийсь камінчик у взутті, але був упевнений: якщо перевірить, то побачить лише почервоніння там, де тріснула шкіра.

Ніхто в них не стріляв. Ніхто не наказував зупинитись.

У проході Міллер притулив Голдена до стіни, потім висунув голову за ріг. Чверті секунди вистачило, аби зрозуміти, що довгий широкий коридор був пустим. Найманці скінчили роботу і полишили Ерос сам на себе. Вікно відкрилося. Дорога була чиста.

Останній шанс, подумав він, маючи на увазі останній шанс на втечу та останній шанс на смерть.

– Міллере?

– Ага. Все наче чисто. Ходімо, поки до цього не додумались всі.

РОЗДІЛ 31. Голден

У Джимових кишках щось ворушилось. Він це ігнорував і не втрачав з поля зору Міллерову спину. Цибатий детектив прямував коридором до порту, зупиняючись на перехрестях, аби зазирнути за ріг у пошуках пригод. Міллер став машиною. Все, що капітан міг зробити, – це намагатися встигати.

Майже на такій самі відстані попереду йшли найманці, які охороняли вихід з казино. Коли вони рухалися – рухався і Міллер. Коли вони пригальмовували – пригальмовував і він. Вони зачищали прохід до порту, і якщо, на їхню думку, громадянин підходив занадто близько, то могли відкрити вогонь. Вони точно забили б кожного на своєму шляху. Двох, що бігли до них, вже встрелено. Обидва блювали брунатним лайном. Звідки ці бісові зомбі так раптом узялися?

– Звідки ці бісові зомбі так раптом узялися? – запитав він детектива в спину. Той знизав лівою рукою, затиснувши в правій пістоля.

– Я не думаю, що з Жулі вийшло досить цього лайна, аби заразити всю станцію, – не гальмуючи відповів колишній коп. – Як на мене, то саме вони і є ті перші зразки. Яких виростили, аби отримати досить жижи для зараження укриттів.

Виглядало ймовірним. А коли контрольована частина експерименту пішла не так, то їх просто виштовхнули до населення. Коли люди оговтаються, половина вже буде заражена. Тож це просто питання часу.

Вони зробили хвилинну зупинку, поки капітан головорізів за сотню метрів попереду щось казав у тангенту. Голден хапав ротом повітря і намагався віддихатися, та Міллер знову почав рухатися. Джим простягнув руку і вхопив детектива за пояс, дозволивши тягнути себе далі. Звідки у худого белтера такі запаси енергії?

Детектив зупинився. Його обличчя нічого не виражало.

– Вони сперечаються, – поділився він спостереженнями.

– Що?

– Керівник групи і один з рядових. Сперечаються про щось, – деталізував Джо.

– І що? – запитав Голден, виплюнувши щось вогке на долоню. Витер руку об задню частину штанів, не перевіривши навіть, чи часом то була не кров. Будь-ласка, аби тільки не кров.

Міллер знову знизав рукою.

– Я думаю, там не всі в одній команді.

Головорізи повернули в інший коридор, а за ними і Міллер, продовжуючи волочити за собою Голдена. Це вже були зовнішні рівні зі складами, судоремонтними майстернями та сховищами припасів. Ці стіни і в кращі часи не бачили багато пішоходів, але тепер кроки відлунювали, мов у мавзолеї. Попереду солдати знову повернули, і перш ніж Міллер з Голденом досягли потрібного перехрестя, побачили самотню фігуру за п’ятнадцять метрів попереду.

Не схоже було, що та людина озброєна, тож Міллер пішов уперед обережно, нетерпляче відчепивши руку Голдена від свого пояса. Звільнившись, Міллер підняв ліву руку в типовому для поліцейських жесті:

– Сер, це небезпечне місце для прогулянок.

Чоловік похитуючись почав рухатись до них. Він був зодягнутий для вечірки – дешевий смокінг, сорочка з рюшами і червоний, з іскрами, метелик. Взутий був лише в одну блискучу чорну туфлю, на іншій нозі, крім червоної шкарпетки, нічого не було. З кутика рота стікала брунатна рідина і капала на білу сорочку.

– Холєра, – мовив Міллер і підняв пістоля.

Голден схопив його за руку і опустив її:

– У цьому немає його провини, – вид постраждалого і зараженого чоловіка пік йому очі, – він невинний.

– Він наближається.