Джеймс С. – Пробудження Левіафана (страница 58)
– То ходімо швидше. І якщо ти застрелиш когось без мого дозволу, то на мій корабель не ступиш. Зрозумів?
– Вір мені, – озвався нарешті Міллер, – смерть – це найкраще, що може статися з цим хлопцем сьогодні. Ти не робиш йому послуги.
– Не тобі це вирішувати, – відповів Джим голосом по-справжньому злим.
Міллер почав відповідати, та Голден підняв руку і обірвав його:
– Хочеш на «Росі»? Тоді я бос. Без питань і без лайна.
Міллерова осмішка повернулась на посмішку:
– Так, сер. Де поділися наші найманці? – він подивився на коридор.
Міллер махнув головою і рушив своєю рівномірною, схожою на машину, ходою. Голден не глянув назад, але міг чути, що чоловік, якого Міллер майже застрелив, ще довго плакав. Аби заглушити цей звук, який, ймовірно, існував лише в його уяві, бо вони з того часу зробили декілька поворотів, він почав мугикати тему з «Міско і Маріско» знову.
Мама Еліс, яка залишалася з ним удома, коли він був ще маленьким, завжди приносила йому щось перекусити, поки він дивився. Потім сідала поряд, клала йому на голову руку і куйовдила волосся. З динозаврового фіґлярства вона реготала чи не гучніше за нього. Якось на Ґеловін вона зробила йому великого рожевого капелюха, аби він міг стати злим графом Мунго. Чому той хлопець завжди намагався захопити динозаврів у будь-який спосіб? Цього він ніколи не міг зрозуміти. Можливо, йому просто подобалися динозаври. Одного разу він використав зменшувальний промінь і…
Голден врізався в Міллерову спину. Детектив раптом зупинився, а тоді швидко рвонув до стіни коридору і присів, аби триматися в тіні. Голден повторив за ним. Метрів за тридцять попереду значно зросла в кількості група найманців розбилась на дві частини.
– Еге, – сказав Міллер, – справді кепський день випав сьогодні значно більшій кількості людей.
Джим кивнув і витер щось вологе з обличчя. Це була кров. Навряд чи він вдарився об Міллерову спину настільки сильно, аби розквасити носа, але щось йому здавалося, що кров сама не перестане. Слизові оболонки стали дуже вразливими. Хіба це не симптоми радіаційного опіку? Поки вони спостерігали за подіями в коридорі, він відірвав дві пасмужки зі своєї сорочки, скрутив тряпчані тампони і засунув їх в ніздрі.
Там було дві групи, і схоже, що вони гаряче сперечалися. Зазвичай все могло закінчитися мирно. Голдена не турбувало соціальне життя найманців, але саме цих була майже сотня, з важким озброєнням, і вони блокували коридор, який вів до корабля. Варто було подивитися.
– Я вважаю, що нікого з «Протоґену» не залишилось, – Міллер тихцем вказав на одну групу, – хлопці праворуч не схожі на домашню команду.
Голден подивився і кивнув. Ці виглядали професійними вояками. Броня прилаштована правильно. Іншу, більшу групу складали псевдокопи у поліцейському спорядженні, і лише декілька бандитів у бойових обладунках.
– Хочеш вгадати, про що вони сперечаються? – запитав Джо.
–
Міллер посміхнувся у відповідь, а тоді коридор вибухнув чергами пострілів. Обидві сторони дискусії стріляли з автоматів на короткій дистанції. Шум стояв оглушливий. Люди кричали і розліталися на шматки, зрошуючи коридор та одне одного кров’ю і частинами тіл. Голден припав до підлоги, але спостереження не полишив.
По тому вцілілі з обох груп відстрілюючись почали розбігатися у протилежних напрямках. Коридори і перехрестя були вкриті тілами. Міллер прикинув, що в перші секунди бою загинуло більше двадцяти чоловік. Групи віддалялися, і постріли стихали разом з тим.
Посередині перехрестя одне тіло раптом ворухнулось і підняло голову. Ще до того як поранений зміг звестися на рівні, на його лицьовому щитку утворилася дірка від кулі і він повільно і вже безповоротно осів на підлогу.
– Де твій корабель? – запитав детектив.
– Ліфт в кінці цього коридору.
Міллер сплюнув щось, що нагадувало кров:
– І на перетині цього коридору тепер зона бойових дій, яку прострілюють наскрізь обидві сторони. Можна спробувати просто перебігти через нього.
– А інший варіант є?
Міллер подивився на свій термінал:
– Дедлайн, встановлений Наомі, минув 53 хвилини тому. Скільки ще часу ти хочеш розтринькати?
– Ну слухай, в мене зажди з математикою було не все гаразд, – відповів Голден, – але клянуся, там не менш 40 чоловіків з обох боків коридору, в якому добрих три з половиною метри ширини. А це означає, що ми даємо вісьмом десяткам стрільців триметровий шанс всадити в нас кулю. Навіть сліпа удача означає, в нас поцілять дуже багато разів, і потім ми помремо. Давай подумаємо про план Б.
І як знак оклику, на перехресті прозвучав ще один залп, що виривав шматки з гумової ізоляції стін і з тіл на підлозі.
– Вони далі відходять, – продовжив Міллер, – це стріляли з чималої дистанції. Їй-бо, ми можемо просто перечекати. Ну, якщо можемо.
Шмаття, що Голден напхав собі в носа, не зупинило кровотечу, лише притримало кров. Він відчував, як вона повільно стікає по горлу, його нудило. Міллер був правий, вони дійшли межі.
– Бляха-муха, як же хочеться мати можливість подзвонити і хоча б дізнатися, чи Наомі ще на місці, – пробурчав Голден, дивлячись на мигтіння напису «Мережа недоступна» на ручному терміналі.
– Ш-ш-ш… – прошепотів Міллер, приклавши пальця до губ. Він вказав назад, у той коридор, звідки вони прийшли, і тепер Голден почув важкі кроки.
– Гості запізнились на вечірку, – прокоментував детектив, і Джим кивнув у відповідь. Обидва розвернулися і націлили зброю в напрямку кроків.
Група з чотирьох осіб у поліцейських обладунках підійшла до рогу. Зброю вони так і не дістали, а двоє ще й шоломи зняли.
Мабуть, про бойові сутички вони не чули. Голден чекав, що Міллер стрілятиме, а коли цього не сталося, глянув на нього. Міллер теж подивився на Голдена.
– Щось я легко вдягнувся, – майже вибачаючись, сказав детектив. Голдену знадобилося пів секунди, аби зрозуміти, що він мав на увазі. Капітан дозволив першим відкрити вогонь. Він прицілився в одного з тих, хто був без шолома, і вистрілив йому в обличчя. Переніс вогонь на всю групу і натискав на гачок, допоки затвор не відкинувся, демонструючи пустий магазин. Міллер почав через секунду після Джима і теж вистріляв усі патрони.
Коли все закінчилося, усі четверо бандитів лежали донизу обличчям. Голден нарешті зробив довгий видих і сів на підлогу.
Міллер підійшов до вбитих і побуцав кожного ногою, перезаряджаючи магазин. Голден свій перезаряджати не став. Зі стріляниною він покінчив. Сунув порожнього пістоля в кишеню і приєднався до копа у відставці. Нахилився і почав розстібати найменш пошкоджену броню. Міллер здивовано підняв брови, але допомагати не став.
– Ми проскочимо, – пояснив дії Голден, ковтаючи блювотно-кров’яний присмак в горлі. Вивільнив передню і задню частини броні. – Але якщо вдягнемо ці штуки, то вони можуть знадобитися.
– Може бути, – кивком погодився Міллер, опустився поряд і став розстібати наступні обладунки.
Джим вдягнув броню мерця, що є сил намагаючись вірити, буцімто рожевий патьок на спинній пластині абсолютно не схожий на мізки. Копирсатися в застібках було важко. Пальці оніміли і були мов чужі. Він узяв було захист для стегон, але випустив з рук. Краще вже бігти швидше. Міллер вже справився зі своїм і тепер припасовував непошкоджений шолом. Джо узяв і собі, цілий, лише з однією вм’ятиною; начепив на голову. На дотик він був жирним всередині, і землянин зрадів, що наразі не відчував запахи. Попередній власник, на його думку, не часто приймав душ.
Міллер мацав збоку шолому, поки не увімкнув радіо. Із вбудованих динаміків пролунали його слова:
– Агов, ми виходимо в коридор! Не стріляйте. Ми йдемо на підсилення.
Затуливши пальцем мікрофон, він повернувся до капітана і сказав:
– Ну, мо, хоч одна зі сторін не стрілятиме.
Вони відійшли метрів на десять від перехрестя. Голден дорахував до трьох і тоді рвонув що є сил. Це вийшло до огидного повільно, ноги – мов залиті свинцем. Наче він біг у басейні з водою. Наче це був нічний кошмар. Міллер тупотів підошвами по бетону прямо за ним, дихаючи рвано, з задишкою.
Далі він чув тільки постріли. Він не міг сказати, чи спрацював Міллерів план. Не міг сказати, з якого боку летіли кулі. Гриміло безупину, оглушливо, варт було йому вискочити на перехрестя. За три метри від мети він зіщулився і стрибнув уперед. У легкій гравітації Ероса він практично летів. Наприкінці траєкторії його наздогнав рій куль, влучив над ребрами і швиргонув його об стіну коридору, ледь не зламавши спину. Він проповз решту шляху під кулями, що продовжували молотити по ногах; одна з них поцілила в литку.
Міллер пролетів над ним і гепнувся лантухом на півметра далі. Голден підповз збоку:
– Ще живий?
– Спіймав кулю. Рука зламана. Продовжуємо рухатися, – Міллер кивнув з видихом.
Голден здерся на ноги, хоча права була мов у вогні – м’язи у литці стислися, зупиняючи кров. Він підняв Міллера, навалився на нього, і вдвох вони почовгали до ліфта. Міллерова ліва рука метелялась вільно, наче в ній не було кістки, по зап’ятку стікала кров.
Голден вдарив по кнопці виклику ліфта, і вони з Міллером оперлись один на одного, поки той наближався. Він почав мугикати мелодію з «Міско і Маріско» собі під носа, і за пару секунд її підхопив і Міллер. У ліфті він натис кнопку причалу «Росінанта», очікуючи, що ліфт зупиниться навпроти сірих дверей повітряного шлюзу, за яким не буде корабля. Такий фінальний дозвіл лягти на підлогу і померти. Він чекав тієї миті, коли його зусилля закінчаться. Це буде дивний сюрприз, якщо він ще буде здатен дивуватись. Міллер відлип від нього і з’їхав мішком на підлогу, залишаючи на сяючому металі кривавий слід. Заплющив очі. Він міг просто заснути. Голден спостерігав, як груди детектива піднімалися і опускалися у рваному, болісному диханні, що ставало більш плавним і рівним.