Джеймс С. – Пробудження Левіафана (страница 59)
Голден заздрив йому, але він мав побачити двері шлюзу перед тим, як ляже теж. Він навіть дещо розлютився на ліфт за те, що той повз так повільно.
Зупинка. Двері прочинилися з приємним дзвоном.
У шлюзі стояв Амос із двома штурмовими гвинтівками, і два пояси магазинів до них звисали з його плечей.
Він огледів Голдена з голови до ніг, потім перевів погляд на Міллера, потім знову на Джима.
– Йсусе, кеп. Ви виглядаєте як лайно.
РОЗДІЛ 32. Міллер
Міллерова свідомість перескладалась повільно і з декількома фальстартами. У снах він збирав пазл, фрагменти змінювали форму, і щоразу коли залишалося допасувати останню деталь – сон починався спочатку. Перші усвідомлені почуття: легка ломота в спині, важкість в руках і ногах, потім нудота. Чим ближче він підходив до свідомості, тим більше він це відтягував. Уявний палець намагався вставити пазл – і за мить до повного завершення його очі розплющилися.
Він не міг поворухнути головою. Щось було в його шиї: товстий пук чорних трубочок, які виходили з нього і зникали за межами зору. Намагався підняти руки, аби відштовхнути вампіричну мару, що в нього вторглася, але не зміг.
Жінка виникла зліва. На подив, це була не Жулі. Темно-коричнева шкіра, темні очі з натяками на епікантус. Вона посміхалася до нього. Чорне волосся звисало донизу довкруж обличчя.
Донизу. Тут був
– Привіт, детективе, – привіталася Наомі, – з поверненням.
– Не намагайся вставати, говорити абощо. Ви були у відключці тридцять шість годин. Добрі новини полягають у тому, що в нас лазарет з експертною системою військового класу і аптекою на п’ятнадцять марсіанських вояків. На тебе й капітана ми перевели з половину припасів.
Капітана. Голдена. Це правильно. Вони були в бою. Там був коридор і люди, які стріляли. І хтось там хворів. Він пам’ятає жінку, вкриту брунатним блювотинням, з бездумними очима, але він не був впевнений, чи не було це частиною нічних жахіть.
Наомі продовжувала говорити. Щось про повну заміну плазми і ураження клітин. Він спробував підняти руку і доторкнутися до неї, але прив’язь не дозволила. Ломота в спині виявилась нирками, і йому стало цікаво, що саме відфільтрувалось з його крові. Міллер закрив очі і заснув ще до того, як вирішив, що треба відпочити.
Цього разу сни його не турбували. Він проснувся від того, що щось глибоко в горлі ворухнулось, торкнулося гортані і відступило. Не відкриваючи очей, він повернувся на бік, кашлянув, виблював і повернувся назад.
Наступного разу при пробудженні він вже дихав сам. Горло лишалося подразненим і боліло, але руки вже не були прив’язаними. Дренажні трубки виходили з його живота та з боку, а з пенісу стирчав катетер затовшки з олівець. Особливо нічого не турбувало, тож він вирішив, що все ще під дією наркотиків. Одяг зник, його добропристойність прикривали лише тоненький бавовняний халат і гіпс на лівій руці, що робив її твердою і неповороткою. Хтось поклав його капелюха на сусідню койку.
Лазарет, як він тепер міг бачити, виглядав, мов лікарняна палата в дорожезному телесеріалі. Це не був госпіталь: це була матово-чорно-срібляста ідея того, яким госпіталь мав би бути. Монітори звисали, підтримувані в повітрі складною арматурою, доповідаючи про його кров’яний тиск, концентрацію нуклеїнової кислоти, насиченість крові киснем, водяний обмін. Крім того, було дві окремі цифри відліку. Одна – скільки залишилось до наступного раунду аутофагії, інша – скільки до введення наступних знеболювальних. Через прохід на сусідніх моніторах світилася Голденова статистика, більш-менш така сама.
Голден виглядав мов привид. Його шкіра була блідою, а склера червоною, з сотнями маленьких крововиливів. Обличчя припухло від стероїдів.
– Агов, – звернувся до нього Міллер.
Голден підняв руку і обережно помахав.
– Нам вдалося, – детективів голос звучав так, мов його протягнули алеєю за щиколотки.
– Ага, – погодився Джим.
– Це було жестяково.
– Так.
Міллер кивнув. Це забрало всі сили, які в нього були. Він знову ліг і лежав якщо не уві сні, то щонайменше без тями. Перш ніж провалитися в забуття, він посміхнувся. У нього вийшло. Він був на Голденовому судні. І вони йшли на пошуки того, що залишила для них по собі Жулі.
Його розбудили голоси.
– Ну тоді може не варто.
Це казала жінка. Наомі. Частково Міллер сердився на неї за те, що потурбувала, але в її голосі було щось, не злість і не страх, але щось подібне. Йому стало цікаво. Він не поворухнувся, не відключився. Він слухав.
– Мені треба, – мовив капітан. Голос звучав хрипко, мов у того, кому треба прокашлятись, – те, що сталося на Еросі… Це змусило мене переглянути багато речей. Я дещо стримував.
– Капітане…
– Ні, вислухай мене. Коли я був там і думав, що мені залишилось півгодини під звуки автоматів пачінко, а потім смерть, це й сталося, я зрозумів, про що жалкую. Розумієш? Я відчував, що мені не ставало духу на багацько речей, які хотів зробити. Тепер я знаю. Я не можу просто ігнорувати це. Я не можу робити вигляд, що цього не було.
– Капітане, – повторила Наомі, і попередження в її голосі зробилося сильнішим.
– Я закохався в тебе, Наомі, – зізнався Голден.
Пауза була не довшою, аніж удар серця.
– Ні, сер, ви ні.
– Я так. Я знаю, що ти думаєш. Я пройшов крізь травматичний досвід і все, що я роблю, треба для підтвердження життя, створення зв’язків або щось типу цього. Але ти маєш повірити в те, що я відчув. Коли я був там, то розумів, що найбільше у світі я хочу повернутися до тебе.
– Капітане, скільки ми разом служимо?
– Що? Я точно не впевнений.
– Ну приблизно?
– Вісім з половиною рейсів, це майже п’ять років, – зам’явся Джим.
– Хай будеʹ. І за цей час зі скількома ви ділили койку?
– Це важливо?
– Трохи є.
– З декількома.
– Більш ніж тузень?
– Ні, – відповів капітан непевним голосом.
– Хай буде десяток.
– Добре, але це не інше. Я кажу не про невеличкий роман на борту, аби згаяти час. З тих пір...
Міллер уявив як жінка підняла руку або взяла Голденову, або просто подивилася на нього. Щось мало зупинити потік слів.
– А ви знаєте, коли я в вас закохалася, сер?
Туга. Ось що таке було в її голосі. Туга, розчарування, жалість.
– Коли… коли ти…
– Я скажу з точністю до дня, – мовила жінка, – був сьомий тиждень першого рейсу. Мені все ще припікало від того, що якийсь землянин узявся десь з екліптики і перехопив мою посаду. Ми ще тоді в покер грали в машинному. Ви, я, тих двоє хлопців-інженерів з Місяця і Камала Траск. Пам’ятаєте Траск?
– Вона була техніком-зв’язкіцем, тою що…
– Статурою мов холодильник? Обличчя як у щеняти бульдога?
– Я її пам’ятаю.
– Вона закохалася в вас найсильніше. Увесь рейс по ночам плакала. Вона тоді не грала, бо покером не цікавилась. Вона хотіла дихати вашим повітрям, і всі ці знали. Навіть ви. Я всю ніч спостерігала за вами і ви ніяк на неї не велися. Ви ніколи не давали їй навіть натяку на те, що вона може бути з вами. Та ви ставилися до неї з повагою. Це вперше тоді я подумала, що ви можете бути пристойним старпомом, і вперше я захотіла стати дівчиною у вашій койці після зміни.
– Це через Траск?
– Так, і через те, що у вас чудова дупа, сер. Я хотіла сказати, що ми літали разом більше чотирьох років, і я б пішла з вами у будь-який день, вам просто треба було запропонувати.
– Я не знав, – придушеним голосом відповів Джим.
– А ви й не питали. Ваші очі зажди були деінде. З усією повагою, я вважала, що белтерські жінки вам неприємні. Аж поки «Кент»… поки нас п’ятеро не залишилось. Я помічала, що ви і на мене поглядаєте. Я чітко розуміла, що ці погляди означають, тому що я була з іншого боку таких поглядів останні чотири роки. Вашу увагу я привернула лише тоді, коли залишилась єдиною жінкою на борту. А цього мені не досить.
– Я не знав…