Джеймс С. – Пробудження Левіафана (страница 56)

Інший Міллер був інакшим. Тихішим. Можливо, сумним, але цільним. Багато років тому він читав поему «Само-смерть», і дотепер він не розумів цього терміну. Вузол в його психіці було неможливо розв’язати. Вся енергія, яку він направив на утримання всього в купі – Церери, його шлюбу, його кар’єри, його самого – тепер вивільнилась. Цього дня він застрелив більше людей, аніж за всю кар’єру копа. Він почав, лише почав усвідомлювати, що закохався в об’єкт своїх пошуків після того, як впевнився, що її втрачено. Він недвозначно бачив, що хаос, утриманню якого він присвятив усе життя, був сильніший, ширший і значно потужніший, ніж він сам колись був. Жодних компромісів, на які варт було піти, не досить. Його само-смерть розкрилася в ньому, і її чорне цвітіння не потребувало підтримки. Це було полегшення, розслаблення, довгий і повільний видих після затримки вдиху, що тривав десятиліттями.

Він зруйнований, але це не проблема, тому що він помирає.

– Агов, – почулося від Голдена, гучніше, аніж очікував Міллер.

– Га?

– Ти колись у дитинстві дивився «Міско і Маріско»?

Міллер посміхнувся:

– Дитяче шоу?

– Там ще було п’ятеро динозаврів і злий хлопець у великому рожевому капелюсі, – пояснив Джим і замугикав легку мелодію, під яку неважко було рухатись. Міллер прикрив очі і почав підспівувати. Колись у музики були слова, але тепер залишились серії високих і низьких звуків, які піднімалися і опускалися, а кожен дисонанс вирішувався наступною нотою.

– Клянуся, щось таке було, – здивувався Міллер, коли вони дійшли до кінця.

– Я любив це шоу. Останній раз, коли його дивився, то мені було вісім чи дев’ять, – вів своєї Голден, – прикольно, як такі штуки залишаються з тобою.

– Ага, – погодився детектив. Відвернувся, кашлянув і виплюнув щось червоне. – Ти як там, тримаєшся?

– Думаю, я в нормі, – відповів капітан і за мить додав: – Поки не встаю.

– Нудить?

– Щось на кшталт, ага.

– Мене теж.

– Що ж воно таке? – запитав Голден. – Тобто на біса це все потрібно? Чому вони це роблять?

Питання в лоба. Винищити Ерос, власне, винищити будь-яку станцію в Поясі було дуже просто. Будь-хто з одним роком вивчення небесної механіки за плечима міг розігнати досить велику скелю до досить високої швидкості, аби розколоти станцію навпіл.

З тими зусиллями, які прикладав «Протоґен», вони могли знищити систему постачання повітря, отруїти її або зробити все, що захотіли б. Це не було вбивство. Це не був навіть геноцид.

І потім, тут було все це обладнання для нагляду. Камери, зв’язок, датчики для повітря і води. Для цього лайна могло бути лише два пояснення. Або протоґенські виродки, які з’їхали з глузду, хочуть спостерігати за смертю людей, або…

– Вони не в курсі, – відповів Міллер.

– Що?

Він повернувся, аби глянути на Голдена. Зараз у стерна стояв перший Міллер, детектив, оптиміст, той, що хотів розібратися. Його само-смерть не боролася, бо вона, звісно, не боролася взагалі. Міллер підняв руку, мов читав лекцію новачку:

– Вони не знають, що воно таке, або не розуміють, до чого це призведе. Воно несхоже навіть на камеру тортур. За усім наглядають, еге ж? Датчики для води і повітря. Це чашка Петрі. Вони не знають, що робить ця хрінь, яка вбила Жулі. Але таким робом хочуть дізнатися.

Голден насупився:

– В них що, лабораторії нема? Місця, де ти можеш капнути цим лайном на якихось тварин абощо? Тому що в ході цього експерименту явно були допущені помилки.

– Можливо, їм потрібен справді великий зразок, – міркував Міллер, – чи це не над людьми дослід. Можливо, їм цікаво, що станеться зі станцією.

– Яка життєрадісна думка,– в’їдливо прокоментував Голден.

Жулі Мао в Міллеровій голові відкинула волосся від очей. Вона була суворою, у погляді читалися вдумливість, зацікавленість, стурбованість. Це все мало сенс. Це було схоже на одну з тих проблем небесної механіки, в якій кожен рух і поштовх здаються випадковими, аж поки не вкладаються в красиве рішення. Що було нез’ясованим – стало неминучим. Жулі йому посміхалась. Жулі була як Жулі. Якою він уявляв, такою вона й була. Міллер, що підписався під власною смертю, посміхнувся у відповідь. Вона зникла, а його розум перемкнувся на шум від машин пачінко і низького, демонічного плачу натовпу.

Ще одна група з двадцяти чоловіків, пригинаючись, мов півзахисники в американському футболі, рвонули до найманців, котрі перегороджували перехід до порту. Кулеметник поклав усіх.

Коли звуки черг затихли, Голден промовив:

– Якби в нас було достатньо людей, ми б це зробили. Всіх не переб’ють.

– А для цього в них є патрулі, – відповів детектив, – забезпечують неможливість організації достатньо масової атаки. Продовжують мішати в горщику.

– Але якби це був натовп. Тобто справді великий натовп, він би міг…

– Можливо, – погодився Міллер. Щось у його грудях хлипнуло, хоча за хвилину перед тим нічого подібно не відчувалося. Він вдихнув повільно, глибоко, і хлип стався знову. Він його відчував у глибині лівої легені.

– Ну, хоча б Наомі втекла, – не заспокоювався Голден.

– Це добре.

– Вона неймовірна. Вона ніколи не наразить на небезпеку Алекса і Амоса. Я хочу сказати, що вона серйозна. Професійна. Сильна, знаєш? Тобто вона справді-справді…

– …симпатична на додачу, – підхопив Міллер, – чудове волосся. Очі.

– Ні, це не те, що я мав на увазі, – відповів Джим.

– Ти не вважаєш її привабливою жінкою?

– Вона мій старпом. Вона… ти в курсі…

– Не обговорюється.

Голден кивнув.

– Вона ж забралася звідси?

– Майже впевнений.

Запала тиша. Один з «півзахисників» кашлянув, підвівся і покульгав назад в казино, відмічаючи свій шлях кров’ю з кульового отвору десь під ребрами. Бхангра поступилася місцем афропопу, низький, палкий голос виспівував тугу невідомою Міллерові мовою.

– Вона чекає на нас, – не вгавав Голден, – чи не думаєш ти, що вона чекає на нас?

– Майже впевнений, – відповів само-мертвий Міллер, майже не турбуючись, що це брехня.

Він довго думав, потім знову повернув обличчя до Голдена:

– Знаєш, щось мені зараз не дуже добре.

– Ага.

– Угу.

Сяючий помаранчевим знак локдауну над входом до підземки змінив колір на зелений. Міллер подався вперед, зацікавившись. Його спина стала липкою, але це, скоріш за все, був просто піт. Інші люди теж помітили зміну. Мов потоки води в цистерні, найближчі гурти перенесли увагу з найманців, що блокували дорогу до порту, на двері з полірованої сталі, що вели до підземки

Двері відкрилися, і з’явились перші зомбі. Жінки і чоловіки зі скляними очами та в’ялими м’язами шаркали з дверей.

Під час тренування на Церері Міллер бачив документалку про геморрагічну лихоманку. Їхні рухи були дуже схожі: апатичні, гнані, несамостійні. Мов скажені собаки, мозок яких вже був вражений хворобою.

– Гей, – поклав Міллер руку на Голденове плече, – гей, це сталося.

Старіший чоловік у формі медика швидкої наблизився до шаркаючих новоприбулих. Він виставив перед собою руки так, наче міг загнати їх силою волі.

Перший зомбі в гурті повернув до нього пусті очі і обблював знайомою брунатною рідиною.

– Дивись, – тепер вже Голден торсав Міллера.

– Я бачив.

– Ні, ти подивись!

Вздовж входу в казино всі знаки над виходами з метро загорілись зеленим. Двері відчинялись. Люди, рухомі надією на спасіння, рушили до них, але відсахнулись геть від мертвих чоловіків і жінок, що вийшли з дверей.

– Блюючі зомбі, – прокоментував Міллер.

– З протирадіаційних укриттів, – продовжив його думку капітан. – Ця річ, ці організми. Вони швидше ростуть при опроміненні, еге ж? Це ж тому як-її-там-звали була схиблена на освітленні і скафандрі.

– Її звали Жулі. І так. Інкубатори були потрібні саме для цього. Прямо тут, – Міллер зітхнув. Він подумав про те, що варт було б встати. – Що ж, можливо, ми й не помремо від дози радіації.