Джеймс С. – І прокинеться Левіафан (страница 8)
Радіо клацнуло, приймаючи зовнішню передачу, і шолом заполонив голос капітана Мак-Давелла:
— Джиме? Здається, ми влипли.
Розділ четвертий. Міллер
Міллер наполовину доїв вечерю, коли в норі прощебетала система зв’язку. Він кинув оком на код відправника. «Синя ропуха». Портовий бар, що орієнтувався на той додатковий мільйон непостійного населення Церери, рекламуючи себе як майже точну копію славнозвісного земного бару в Мумбаї — тільки з легальними повіями і наркотиками. Міллер зачерпнув виделкою іще грибних бобів та гідропонного рису й замислився, чи варто приймати виклик.
— Слухаю, — сказав він.
Вигулькнув екран. Гасіні, помічник директора, був темношкірим чоловіком із очима кольору криги. Майже-посмішка на його обличчі була наслідком пошкодженого нерва. Міллер якось йому допоміг, коли Гасіні необачно пожалів неліцензовану повію; відтоді детектив служби безпеки та припортовий бармен обмінювалися послугами. Неофіційна, тіньова економіка людської цивілізації.
— Твій напарничок знову тут, — Гасіні перекрикував ламаний ритм і завивання музики бганґра. — Схоже, у препаскудному гуморі. Мені його й далі обслуговувати?
— Так, — відповів Міллер. — Задовольняйте його, поки… дай мені двадцять хвилин.
— Він не хоче задовольнятися. Дуже навіть навпаки, він шукає приводу побути незадоволеним.
— Нехай шукає, але не знаходить. Скоро буду.
Гасіні кивнув, скривив дефектну посмішку і перервав зв’язок. Міллер поглянув на недоїдену вечерю, зітхнув та відправив її у смітник. Одягнув свіжу сорочку, а тоді завагався. У «Ропусі» завжди спекотніше, ніж йому хотілося б, а ще він дуже ненавидів піджаки. Відтак дістав компактний пластиковий пістолет і заховав у кобуру на литці. Швидко не вихопиш — але якщо вже до того дійде, то йому все одно гаплик.
Церера вночі не відрізнялася від Церери вдень. Коли станція тільки запрацювала, влада спробувала імітувати обертання Землі, упровадивши традиційний цикл приглушення та посилення освітлення — двадцять чотири години. Це неподобство тривало чотири місяці, а потім Рада його припинила.
Якби була його зміна, Міллер узяв би автокар і спустився б широкими тунелями до портових рівнів. Він майже піддався спокусі зробити це навіть не у свою зміну, але відступив перед глибоко вкоріненим упередженням. На автокарі він приїхав би туди як коп — а метро також туди їздило. Міллер дійшов до найближчої станції, перевірив розклад і присів на низеньку кам’яну лавку. Чоловік приблизно Міллерового віку разом з дівчинкою, не старшою трьох років, підійшли за хвилину й сіли навпроти. Дівчинка жебоніла швидко і невблаганно, як несправний клапан вентиляції, а батько лише кивав і угукав у більш-менш підходящі моменти.
Міллер та інший чоловік кивнули один одному. Дівчинка заходилася смикати батька за рукав, вимагаючи його уваги. Міллер подивився на неї — темні очі, бліде волосся, гладенька шкіра. Через високий зріст її вже неможливо переплутати із земною дитиною, її кінцівки були довшими і тоншими.
Шкіра світилася рожевим полиском дітей-поясан — він з’являвся через химерний коктейль препаратів, що мали зміцнити їм м’язи та кістки. Батько перехопив Міллерів погляд. Детектив усміхнувся і кивнув на маля:
— Скільки їй?
— Два з половиною.
— Хороший вік.
Батько розвів руками, але Міллер продовжував усміхатися.
— У вас теж діти?
— Ні, однак моєму розлученню стільки ж.
Вони синхронно хихотнули, ніби жарт був смішним. Кендис в уяві Міллера склала на грудях руки й відвернулася. Легенький протяг, насичений мастилом і озоном, сповістив про прибуття поїзда. Міллер пропустив батька з дитиною вперед, а тоді сів у інший вагон.
Вагони метро були круглими — їх конструювали так, щоб вони помістилися в тунелі, з яких викачували повітря. Вікон не було — та й замість краєвиду пасажири бачили б лише кам’яні стіни за три сантиметри від стінок вагона. Натомість широкі екрани рекламували розважальні потоки, пліткували про політичні скандали на внутрішніх планетах чи надили витратити тижневу платню в розкішних казино, навіть досвід перебування в яких збагатить життя. Міллер помічав лише зміну яскравих, пустих кольорів і не зважав на зміст. Він саме крутив свою проблему в голові, розвертав її одним чи іншим боком, не шукаючи відповіді.
Це була проста ментальна вправа. Самі факти, без суджень: Гевлок — землянин. Гевлок знову подався у припортовий бар і шукав бійки. Гевлок — його напарник. Твердження за твердженням, факт за фактом, грань за гранню. Міллер не намагався вибудувати порядок між ними чи спорудити з них послідовну оповідь — усе це прийде потім. Зараз мав викинути з голови справи, якими був сповнений день, і підготуватися до того, що буде безпосередньо зараз. Коли потяг доїхав до його станції, він почувався зосередженим. Як ніби він ставав на всю ступню — саме так пояснював це відчуття, коли ще було кому пояснювати.
«Синя ропуха» виявилася переповненою — люди тулилися одне до одного, немов кури в курнику, і тепло такої кількості тіл додавало градусів до й без того штучно завищених, «як у Мумбаї», температури й задимленості повітря. Переливи та блимкотіння стробоскопів могли запросто спричинити епілептичний напад. Столики вишикувалися хвилястою лінією і на контрасті з фоновою підсвіткою здавалися темнішими за звичайну пітьму. Повітря просякло музикою, ніби то була якась фізична сутність — кожен такт віддавався мініструсом у мозку. Гасіні, довкола якого купчилися розбухлі від стероїдів викидайла та заледве вдягнуті офіціантки, впіймав погляд Міллера і кивнув углиб. Міллер ніяк не відреагував на кивок — просто розвернувся і заходився торувати собі шлях крізь натовп.
Припортові бари завжди були вибухонебезпечним місцем. Міллер ішов обачно, намагаючись не зачепити нікого, наскільки це було можливо. Якщо доводилося вибирати, він радше врізався б у поясанина, ніж у когось із внутрішніх планет; у жінку, ніж у чоловіка. На його обличчі застигло обережне «перепрошую».
Гевлок сидів один, обхопивши грубою рукою гранчасту склянку. Щойно Міллер присів поруч, обернувся, готовий до сварки — очі широко розплющені, ніздрі обурено розширені. Трохи згодом на обличчі Гевлока проступило здивування. А за ним — щось на кшталт придушеного сорому.
— Міллере… — якби вони були в тунелях зовні, Гевлок репетував би. Тут його голос заледве долітав на відстань витягнутої руки. — Ти що тут забув?
— Не знав, чим зайняти себе в норі. Дай, думаю, прийду і встрягну в якусь бійку.
— Чудовий вечір для такого.
Це була правда. Навіть у барах, що орієнтувалися на мешканців внутрішніх планет, співвідношення землян і марсіян із поясанами рідко перевищувало одного до десяти. Змірюючи поглядом натовп тут, Міллер бачив, що низьких і кремезних чоловіків та жінок не менше третини. Він запитав:
— Корабель причалив?
— Угу.
— ФКЗМ?
Флот Коаліції Землі та Марса часто прокладав маршрути через Цереру до Сатурна, Юпітера й інших станцій у поясі, але Міллер не стежив за відносним розташуванням планет і не знав, з якого боку орбіти ті були. Гевлок похитав головою.
— У корпоративної СБ ротація з Церери. Здається, «Протоген».
Коло Міллера вигулькнула офіціантка — татуювання ковзали по її шкірі, зуби світилися ультрафіолетом. Міллер узяв напій, який не замовляв. Газованка.
— Знаєш, — мовив Міллер до Гевлока, нахиляючись так близько, щоб навіть спокійний голос долинув до землянина, — Шаддид байдуже, скільком ти тут розіб’єш пики. Ти їй просто не подобаєшся, і все.
Гевлок смикнувся і втупився у Міллера поглядом, сповненим злості, крізь яку сочилися сором і образа.
— Чесно, — докинув Міллер.
Гевлок звівся на ноги і рвонув до виходу. Він намагався загрозливо тупотіти, але не врахував фальшиву гравітацію Церери та свій сп’янілий стан. Здавалося, ніби Гевлок підстрибує. Зі склянкою в руці Міллер продирався крізь натовп услід за Гевлоком, усміхаючись та знизуючи плечима до всіх спантеличених облич, які напарник лишав у себе за спиною.
Шар жиру та кіптяви, що вкривав стіни загальних тунелів коло порту, було практично неможливо зчистити ані стисненим повітрям, ані в’яжучими реагентами. Гевлок вийшов з бару, опустивши голову, підібгавши плечі до шиї, стиснувши губи і випромінюючи лють. Але двері «Синьої ропухи» зачинилися за його спиною, і музика раптово урвалася, ніби хтось заглушив її кнопкою на пульті. Найбільша небезпека минулася.
— Я не п’яний, — озвався Гевлок голосніше, ніж було потрібно.
— Я не казав, що ти п’яний.
— А ти, — Гевлок розвернувся і тицьнув пальцем у груди Міллера, — не моя нянька.
— Теж правда.
Вони пройшли разом десь із кілометр. Довкола блимали яскраві світлодіодні вивіски. Бордель, тир, кав’ярня, клуб поезії, казино, боксерський ринг… Повітря пропахло сечею і застояною їжею. Гевлок нарешті став пригальмовувати та опустив плечі, що майже були приліпилися до вух.
— Я служив на вбивствах у Террітауні… Відпрацював три роки на проституції в Лагранж-5… Ти хоч уявляєш, на що це було схоже? Вони вивозили звідти дітей, а я був одним із тих трьох, які це зупинили. Я хороший коп.
— Так, це правда.
— Я збіса хороший коп.
— Це правда.
Вони пройшли повз раменну. Капсульний готель. Вуличний термінал, що безкоштовно давав стрічку новин: проблеми зв’язку продовж. на наук. станції феба… нова гра андреаса к принесла 6 млрд дол. за 4 години… угода постач. титану між марсом і поясом зірвалася… Екрани миготіли перед очима Гевлока, але він дивився кудись повз них.