Джеймс С. – І прокинеться Левіафан (страница 6)
За годину, добряче розігнавши кров питвом, він нагрів собі миску справжнього рису та ерзац-бобів — із дріжджів та грибів можна зліпити що завгодно, і ти повіриш, варто лише перед тим випити достатньо віскі, — а тоді розчахнув двері своєї нори й сів вечеряти, спостерігаючи ніжні вигини людського потоку. Друга зміна заполонила станції метро, відтак звільнила їх. Діти, які жили через одну нору, — восьмирічна дівчинка та її чотирирічний братик — зустріли батька обіймами, вереском, обопільними обзиваннями і плачем. Блакитне склепіння сяяло відбитим світлом — постійне, незмінне, надійне. Тунелем пролетів горобець, а тоді завис у повітрі — Гевлок божився, що на Землі вони так не роблять. Міллер кинув йому штучний біб.
Намагався думати про те дівчисько Мао, але, зізнатися, йому було байдуже. Щось відбувалося поміж бандами на Церері, й через це він збіса нервувався.
А та штука з Джулі Мао? Халтурка.
Розділ третій. Голден
Після двох майже повних днів під високою гравітацією у Голдена боліли коліна, спина й шия. І голова. І також, чорт їх забирай, ноги. Коли він увійшов до «Лицаря» через основний шлюз, Наомі саме піднімалася трапом з вантажного відсіку. Вона всміхнулась і показала великий палець.
— Брухтозбирач закріпила. Реактор поставила прогріватися. Ми готові летіти.
— Чудово.
— Хто наш пілот?
Сьогодні на вахті Алекс Камаль, тому летимо з ним. Хотілося б Валку. Валка не такий досвідчений, як Алекс, але хоча б тихіший — а голова болить нестерпно.
— Алекс хороший, — усміхнулася Наомі. — Просто лепетливий.
— Не знаю, що означає це твоє
Голден піднявся трапом на верхню палубу, де розміщувалися командна станція та крісло пілота. Відображення Наомі на блискучій чорній поверхні вимкненого настінного екрана підсміхнулося йому в спину. Він не міг зрозуміти, як тоненькі й довготелесі, ніби олівці, поясани так швидко відновлювалися після високих перевантажень. Напевно, розмірковував, десятиліття практики і природний добір.
На верхній палубі Голден пристібнувся перед командним терміналом — матеріал амортизаційного крісла-колиски м’яко охопив його тіло. На останній відрізок шляху Аде виставила прискорення — в половину g, і він був радий нарешті влягтися на пінкову спинку. Голден навіть дозволив собі тихенько застогнати. Клацнули перемикачі — метал та пластик, створені, аби витримати десятки g перевантаження і сотні років служби. «Лицар» озвався гірляндою вогників-індикаторів і майже інфразвуковим гудінням.
За кілька хвилин Голден озирнувся і побачив чорну чуприну Алекса Камаля, котрої вже торкнулось облисіння; услід за нею виринуло його кругле життєрадісне обличчя насиченого брунатного кольору — роки на космічних кораблях не зробили його блідішим. Алекс виріс на Марсі й мав статуру міцнішу, ніж у поясан, але був тендітніший за Голдена. Попри це, матеріал комбінезона обтиснув його чималеньке черево — хоч Алекс і служив раніше на марсіянському флоті, тепер він точно не підтримував фізичну форму за військовими стандартами.
— Салют, офіцере! — протягнув Камаль.
Показні нотки «дикого Заходу» у вимові вихідців з Долини Маринера дратували Голдена. На Землі уже сотні років не було ковбоїв; на Марсі ж траву можна було знайти тільки під куполом, а мустанга — хіба в зоопарку. Долину Маринера заселяли колоністи з Індії та Китаю, і лише дрібка людей там була з Техасу. Очевидно, акцент виявився заразним. Тепер так говорили усі марсіяни.
— Як наша конячка?
— Поки все добре. Нам потрібен план польоту. Аде синхронізує нас через… — Голден звірився з моніторами, — …сорок хвилин, тож до праці. Я хочу вилетіти, зробити справу і повернути «Кент» на курс до Церери раніше, ніж ця бляшанка заіржавіє.
— Слухаю! — кивнув Алекс, залазячи у крісло пілота.
У навушниках Голдена клацнуло, і голос Наомі повідомив:
— Еймос і Шед на борту. Нижня палуба готова.
— Прийнято, дякую. Чекаємо на розрахунки від Алекса і будемо готові до вильоту.
Екіпаж був мінімальним: Голден як командувач, Алекс — аби довезти їх туди і назад, Шед — на випадок, якщо вцілілим знадобиться допомога, Наомі з Еймосом — зібрати все цінне, якщо вцілілих не виявиться.
Минуло небагато часу, коли Алекс відрапортував:
— То, офіцере, чотири години лету на чайниках. Витрат на тридцять відсотків тіла, та баки в нас повні. Загальний час на операцію: одинадцять годин.
— Прийнято. Дякую, Алексе, — відповів Голден.
На флотському жаргоні «чайниками» називали маневрові реактивні двигуни, робочим тілом яких слугувала перегріта пара. Використовувати термоядерний двигунець «Лицаря» так близько до «Кентербері» було не надто безпечно — та й не надто економно задля такої короткої мандрівки. Двигун «Лицаря» — із доепштейнівських, тож не відзначався ефективністю.
— Ну що, пора випускати нас із гніздечка, — промовив Голден, а тоді перемкнувся з внутрішнього зв’язку на місток «Кентербері»: — Говорить Голден. «Лицар» готовий до вильоту.
— Гаразд, Джиме, уперед! — озвався Мак-Давелл. — Аде саме зупиняє корабель. Бережіться там, малеча. Човник коштує грошей, та й Наомі — зграбна дівуля.
— Слухаюся, капітане! — відповів Голден. Тоді перемкнувся на внутрішній зв’язок і викликав Алекса: — Алексе, розпочинайте. Полетіли.
Голден відкинувся на спинку крісла і став прислухатись, як скрипить корпус «Кентербері» від останнього перед зупинкою маневру — сталь і кераміка звучали голосно та зловісно, не згірше дерев’яних дощок стародавнього вітрильника. Або суглобів землянина при перевантаженнях. Голден відчув укол співчуття до корабля.
Вони, звісно, не по-справжньому зупинялись. У космосі нічого ніколи не зупинялось — якийсь об’єкт міг лише синхронізувати орбіту з іншим. Тепер вони супроводжували CA-2216862 у його веселенькій тисячолітній каруселі навколо Сонця.
Аде дала зелене світло. Голден викачав повітря з ангарного шлюзу і розчахнув стулки воріт. Алекс вивів їх із доків на тязі білих струменів перегрітої пари.
Вони попрямували на пошуки «Скопулі».
Астероїд CA-2216862 виявився каменюкою з півкілометровим діаметром — колись давно відбився він од Поясу, а неймовірна сила тяжіння Юпітера поганяла його туди-сюди. Зрештою астероїд знайшов собі повільну орбіту довкола Сонця у широчезній порожнечі між Юпітером та Поясом — території, що була справжньою пусткою навіть за космічними мірками.
Від вигляду «Скопулі», що ніжно притулився до поверхні астероїда і тримався там завдяки його крихітній гравітації, Голдена пробрали сироти. Навіть якщо летіти наосліп, вимкнувши усі прилади, шанси вдаритись об такий об’єкт наближались до нульових. Астероїд — півкілометрова загорода на шосе завширшки мільйони кілометрів. «Скопулі» не занесло сюди випадково. Голден почухав волоски, що дибки стояли на потилиці.
— Алексе, тримайтеся за два кеме, — наказав Голден. — Наомі, що по цьому кораблю?
— Конфігурація корпусу збігається з інформацією із реєстру. Це «Скопулі», без варіантів. Нуль електромагнітного чи інфрачервоного випромінювання. Тільки аварійний маячок. Реактор, схоже, заглушили вручну, а не через пошкодження — не бачу слідів витоку радіації.
Голден заходився вивчати фотографії, зняті оптикою «Лицаря», а також об’ємне зображення, створене лазерним променем, що його «Лицар» відбивав від обшивки «Скопулі».
— А що там виглядає, наче пробоїна в корпусі?
— Гм, — озвалася Наомі. — Ладар каже, що це пробоїна в корпусі.
Голден спохмурнів.
— Гаразд, лишімося тут ще на трохи і перевіримо все навколо. Щось видно, Наомі?
— Нічогісінько. А велика антена на «Кенті» може засікти навіть дітлахів, які кидаються камінцями на Місяці. Бекка передає, що навколо порожньо на двадцять мільйонів кілометрів.
Голден вистукав химерний ритм на бильці й посунувся трохи вище, пристебнутий у своєму кріслі-колисці. Було спекотно; він простягнув руку, аби схопити найближчу вентиляційну трубку і спрямувати потік холодного повітря собі в обличчя. Шкіра голови засвербіла, коли піт почав випаровуватися.
— Ну що ж, — нарешті мовив він. — Алексе, на чверть кеме, і стоїмо там. На поверхню висадимося на збирачі. І прогрійте двигунець, нехай буде готовий. Якщо на тому кораблі причаїлась якась халепа, я хочу втекти якомога швидше, а заодно й розплавити там усе. Прийнято?
— Слухаю, командире. «Лицар» готовий чкурнути, мов сполоханий кролик, поки не дасте іншого наказу.
Голден іще раз оглянув командний термінал, сподіваючись побачити там червоний попереджувальний вогник, який дасть йому привід повернутися на «Кент». Але усе заспокійливо миготіло зеленим. Він відстібнувся і вистрибнув із крісла-колиски. Відштовхнувшись однією ногою від стіни, полетів у бік трапа, а тоді спустився головою вниз, коригуючи траєкторію легенькими доторками до щаблів.
Наомі, Еймос і Шед у загальному відсіку були все ще пристебнуті у колисках. Голден схопився за трап і перевернувся в повітрі, щоб не дивитися на команду вниз головою. Вони заходилися відстібатися, коли Голден почав:
— Отже, справи такі. У корпусі «Скопулі» з’явилася пробоїна, і корабель кинули біля тієї каменюки. На оптиці нікого, схоже, це сталося давненько і вони залишили це місце. Наомі поведе брухтозбирач, ми троє до нього причепимося на буксирах і всі разом полетимо до місця трощі. Шед залишиться коло збирача — покличемо, якщо там будуть поранені, але це навряд чи. Я та Еймос увійдемо в корабель через ту пробоїну і все там обстежимо. Коли знайдемо щось, хоча б на крихту схоже на пастку, — повернемося до збирача, Наомі відвезе нас усіх назад до «Лицаря», і ми звалимо звідси. Запитання?