Джеймс С. – І прокинеться Левіафан (страница 5)
— Що розкопали? — поцікавилася Шаддид, проте її погляд блукав стіною поза ним.
Це була не раптова перевірка з її боку — вона просто зав’язувала розмову.
— Із «Золотою вітою» коїться те саме, що й із бандою Сохіро та «Локою ґреґою». Досі на Церері, але… зайняті чимось іншим. Не мстять за дрібнички. На місцях менше бандитів, менше розбірок. Із пів десятка ватажків середнього рівня просто зникли.
Останні слова пробудили в ній цікавість.
— Убили? — перепитала Шаддид. — Наступ ОПА?
Можливий наступ «Об’єднаного поясу астероїдів» був популярною страшилкою серед поліційних кіл Церери. Рух ОПА діяв у найкращих традиціях Аль Капоне й «Хамасу», ІРА та «Червоних синів Марса» — його обожнювали люди, яким він допоміг, і до смерті боялися ті, хто стояв у нього на шляху. Це був політичний рух, із одного боку, держава у процесі творення — з другого і терористична мережа — з третього; з якого боку не подивись, їх не обтяжували обмеження моралі. Капітанка Шаддид недолюблювала Гевлока, бо той був із грав-колодязя, але вона з ним працювала; члени ОПА кинули б його в атмосферний шлюз. Люди на кшталт Міллера заслуговували хіба що на кулю в лоба — але неодмінно пластикову. Мікрочасточки свинцю можуть пошкодити обшивку вентиляції.
— Не схоже, — похитав головою Міллер. — Не пахне тут війною… Тут… Щиро кажучи, капітанко, бісової гадки не маю, що тут таке. Показники чудові. Рекету менше, підпільних казино менше. Купер і Харірі накрили на шостому бордель, що торгував дітьми, і, наскільки всім відомо, він більше ніде не сплив. Нічийні трохи активізувалися, та якщо на це не зважати — все супер. Просто щось підозріло.
Вона кивнула, але її погляд знову вперся у стіну. Цікавість згасла так само швидко, як і прокинулася.
— Ну гаразд, тоді про інше, — сказала Шаддид. — У мене дещо є. Новий контракт. Тільки для вас одного. Без Гевлока.
Міллер схрестив руки на грудях.
— Новий контракт… — вимовив повільно. — Тобто?
— Тобто служба безпеки «Зоряна спіраль» отримала контракт на послуги окремо від основного контракту на Церері, тож я, як начальниця філії нашої корпорації на Церері, доручаю вам його виконувати.
— Мене звільнено?
Капітанка Шаддид болісно скривилася.
— Це додаткове навантаження. Ніхто не відбирає у вас ваші завдання на Церері. Це доручення, повторюю, додаткове… Послухайте, Міллере, мені то все смердить так само, як і вам. Я не виганяю вас зі станції. Не розриваю основний контракт. Це просто послуга, яку дехто на Землі пообіцяв одному з наших акціонерів.
— Ага, ми вже виконуємо забаганки акціонерів?
— Ви виконуєте, так, — відрізала Шаддид. Її голос позбувся лагідності й примирливості. А очі були кольору мокрого каменю.
— Ясно. Виконую.
Капітанка Шаддид узяла планшетний термінал. Міллер покопирсався під полою плаща, дістав свій планшет і прийняв вузькоспрямовану передачу. Що б там не містилося, Шаддид не хотіла пускати це у спільну мережу. На планшеті Міллера з’явився новий каталог, підписаний «джмао».
— Справа загубленої донечки, — почала Шаддид. — Аріадна і Джулс-П’єр Мао.
Ім’я було знайоме. Міллер поводив пальцями по екрану свого термінала.
— Торгова компанія «Мао-Квіковскі»?
— Вона.
Міллер стиха присвиснув.
Якщо «Маоквік» і не належала до десятка найбільших корпорацій Поясу, то до найбільших п’ятдесяти потрапляла достеменно. Напочатку це була юридична контора, яка займалася справою епічного краху міст-дирижаблів на Венері. Гроші, зароблені на цьому позові десятки років тому, вони вкладали в розширення і диверсифікацію — найбільше в міжпланетні перевезення. Тепер корпорація могла собі дозволити не залежати ні від кого — її штаб-квартира дрейфувала космосом між Поясом та внутрішніми планетами із величчю круїзного лайнера стародавніх океанів. Сам факт того, що Міллер знав про них так багато, означав, що вони мали достатньо коштів, аби відкрито купувати і продавати людей на кшталт його самого.
Міллера щойно купили.
— База на Місяці, — вела далі Шаддид. — Усі права і привілеї громадянства Землі. Але тут мають багато складів.
— І вони загубили доньку?
— Паршива овечка. В університеті зв’язалася з організацією, відомою як «Фундація нових горизонтів». Студенти-активісти.
— Ширма ОПА, — кивнув Міллер.
— Пов’язані з ними, — виправила його Шаддид.
Міллер не став заглиблюватись у питання, але всередині зажеврів вогник цікавості. На чиєму боці опиниться капітанка Шаддид, якщо нападе ОПА?
— Родина списала це на юнацькі вибрики, — вела далі вона. — У них двоє старших дітей із блокувальним пакетом акцій, тож якщо Джулі заманулося ганяти вакуумом і називати себе борчинею за свободу, їх це не обходило.
— А тепер вони хочуть її знайти.
— Саме так.
— Що змінилося?
— Вони не вважали за потрібне ділитися цією інформацією.
— Ясно.
— Згідно із записами, вона мала роботу на станції Тайко, але винаймала помешкання тут. Я знайшла її файлосховище в мережі й заблокувала. Пароль у каталозі, що його я щойно скинула.
— Зрозумів. Яке в мене завдання?
— Знайти Джулі Мао, затримати й доправити додому.
— Тобто викрадення.
— Саме так.
Міллер опустив погляд і втупився у планшетний термінал, відкриваючи, але не читаючи, файли на екрані. Нутрощі скрутило дивним вузлом. Він працював у силах безпеки на Церері вже тридцять років, і навіть на самому початку не мав багато ілюзій. У ходу був жарт про те, що на Церері не потрібні закони — адже тут є поліція. Його руки були не надто чистішими за руки капітанки Шаддид: люди часом випадали з атмосферних шлюзів, докази часом зникали із сейфів. Ішлося не стільки про те, що добре, а що погано — скільки про те, що виправдано. Важко обійтися без у чомусь гнучких моральних принципів, якщо живеш усередині каменюки, куди їжу, воду, навіть
— Проблема, детективе Міллере?
— Жодної, капітанко. Зроблю, як наказано.
— Не витрачайте на це багато часу.
— Так, капітанко. Щось іще?
Погляд Шаддид полагіднішав, наче вона одягла маску. Капітанка всміхнулася.
— Як у вас справи з напарником?
— Усе чудово з Гевлоком. Коли він поруч, люди сприймають мене краще. На контрасті.
Вираз її обличчя змінився хіба тим, що усмішка стала на пів градуса щирішою. Ніщо так не зближує з начальством, як дрібка спільного расизму. Міллер шанобливо кивнув і вийшов.
Його нора була розміщена високо — на восьмому рівні, в окремому житловому тунелі завширшки сотню метрів, п’ятдесят із яких по центру займала ретельно культивована смуга зелених насаджень. Приховані світильники сяяли під склепінням основного тунелю, яке було пофарбовано блакитним, — Гевлок запевняв, що точнісінько такий колір має влітку небо на Землі. Жити на поверхні планети, маса якої тягне кожен м’яз та кістку і лише гравітація не дає повітрю витекти у космос — певний спосіб збожеволіти. Але блакить була приємною.
Дехто наслідував капітанку Шаддид і ароматизував повітря. Звісно, варіанти не обмежувалися запахами кави та кориці. Скажімо, нора Гевлока пахтіла свіжоспеченим хлібом. Хтось обирав квіткові запахи або напівферомони. Кендис, колишня дружина Міллера, надавала перевагу парфумам під назвою «Земна лілія» — йому вони щоразу нагадували про рівні переробки відходів. Але тепер він вирішив залишити запах станції, ледь відчутно в’язкий. Фільтроване повітря, що пройшло крізь мільйони легень. У крані — вода лабораторної чистоти, але дистильована із сечі, крові, калу та сліз і неодмінно знову ними стане. Коло життя на Церері настільки маленьке, що запросто можна розгледіти його вигин. Міллеру саме це й подобалося.
Він налив собі склянку мохового віскі — місцевого напою, що вирощували на Церері з генетично модифікованих дріжджів, — а тоді скинув черевики і влаштувався на пінковому ліжку. Досі міг у всіх подробицях уявити, як Кендис стала б на нього гнівно супитись та зітхати. Він розвів руками в бік спогаду про колишню дружину й узявся до роботи.
Джульєтта Андромеда Мао. Він переглядав історію її робочих і академічних успіхів. Талановина гонщиця. Серед файлів була світлина вісімнадцятилітньої Джулі без шолома в дизайнерському скафандрі: гарненька дівчина з тонким станом мешканки Місяця і довгим чорним волоссям. Вона всміхалася так, ніби сам усесвіт її поцілував. Приєднаний текст пояснював, що вона здобула перший приз на змаганнях, які називалися «Перріш/Дорн 500К». Міллер запустив пошук. Якісь перегони, в котрих тільки справжні багатії можуть дозволити собі ганятися. «Смугач», її гоночний пінас, побив попередній рекорд і утримував його два роки.
Міллер попивав віскі й розмірковував про дівчинку, яка мала достатні владу і багатство, аби ганяти на власному космольоті, — й про те, що сталося з нею аж такого, що вона опинилася тут. Шлях від перемоги в дорогих перегонах до контейнера, в який тебе запакують та відішлють додому, має бути довгий. Або, можливо, й ні.
— Бідолашне зіпсоване дівчисько, — промовив Міллер до екрана. — Несолодко тобі буде.
Він закрив файли і заходився тихо та зосереджено пити, втупившись у білу стелю над головою. Крісло, на якому зазвичай сиділа Кендис та розпитувала про день, стояло порожнє, однак він усе одно бачив її. Тепер, коли не було кому його розговорювати, він краще розумів її імпульсивний вчинок. Вона була самотня. Тепер Міллер це бачив. Уявна Кендис закотила очі.