Джеймс С. – І прокинеться Левіафан (страница 4)
— Така штука, Джиме, — Мак-Давелл говорив так тихо, що тільки Голден міг почути. — Ми маємо зупинитися, маємо спробувати, але не варто вистрибувати зі штанів… Якщо ти збагнув, про що я.
— Але ж ми все одно зупинимося, — озвався Голден.
Капітан поплескав повітря широкою павучою лапою — ще одна звичка поясанина, набута через потребу бачити жести співрозмовника у скафандрі.
— Із цим уже нічого не вдієш… Але, Джиме, якщо раптом там виявиться якась херня, то не вдавай із себе героя знову. Збирайте іграшки і валіть додому.
— І залишити їх наступному кораблеві, що тут пролітатиме?
— І не лізти в халепу. Це наказ. Допетрав?
Коли система всезагального сповіщення з клацанням прокинулася і капітан Мак-Давелл заходився пояснювати ситуацію всьому екіпажеві, Голдену здалося, ніби навіть тут він може розчути всезагальний стогін, що прокотився всіма палубами. Тим часом Голден підійшов до Ребекки.
— Гаразд. Що в нас тут за поламаний кораблик?
— Легкий вантажник. Марсіянський реєстр. Порт приписки Ерос. Називається «Скопулі»…
Розділ другий. Міллер
Детектив Міллер відкинувся на спинку пінокартонного стільця, лагідно всміхаючись та підбадьорливо киваючи дівчині, плутану розповідь якої саме намагався скласти докупи.
— А тоді раз — і жестяк. Пацанчі понабігали, волають, перами тицяють, — дівчина провела рукою в повітрі. — І то нач’ танцювали, тіки Бомі такий без дупля, ти шо, нині і прісно. Січеш,
Гевлок, який стояв біля дверей, двічі моргнув. Кремезний коротун не міг стримати гримаси нетерпіння. Саме тому Гевлоку ніколи не стати старшим слідчим. І саме тому він відстійно грав у покер.
Міллер грав у покер майстерно.
— Чисто, — кивнув він дівчині. У його голосі прорі́зались інтонації мешканця внутрішніх рівнів. Він описав у повітрі невелике півколо, копіюючи жест дівчини. — Бомі продуплив. Попався на раз-два.
— На раз-два і пиздарики, ага, — докинула дівчина, ніби Міллер зацитував рядок проповіді.
Міллер кивнув, дівчина кивнула у відповідь — наче дві пташки зійшлися у шлюбному танку.
Наймана нора мала три кімнатки з кремовими в чорну крапочку стінами: ванну, кухню та спальню. Стійки висувного спального місця ламані та ремонтовані так часто, що ліжко вже не прибереш. Настільки близько до осі обертання Церери таке навряд чи могло статися завдяки силі тяжіння — тільки завдяки прикладанню імпульса до маси тіла. Повітря пропахло пивним духом білкових дріжджів та грибів — місцева їжа; отже, той, хто прикладав тіло дівчини до ліжка з достатньою силою, аби зламати стійки, не давав їй достатньо грошей на нормальну вечерю. Або давав, а вона натомість витрачала їх на героїн, мальту чи МЦК.
Що б то не було — не клопіт Міллера.
— І чо далі, ке?
— Бомі драпанув, нач’ мав прокол у скафандрі, — загиготіла дівчина. — Махач здувся, кенніс ту?
— Кен, — кивнув Міллер.
— І зара’ пацанчі всі нові. Накладні трати. Я на дні.
— А Бомі?
Дівчина неквапливо зміряла Міллера поглядом знизу догори — черевики, коліна, капелюх із вузькими крисами. Міллер гмикнув, а тоді легенько відштовхнувся від стільця — за такої низької гравітації вистачило одного руху, аби поволі стати на ноги.
— Він засвітиться, кажи, що я питав, ке сі?
—
Зовнішній тунель мав білі стіни — там, де їх не вкривав шар бруду. Десять метрів завширшки, ледь помітно закручується вгору з обох боків. Білі світлодіоди навіть не намагались імітувати денне світло. Десь за пів кілометра від них хтось вгатив у стіну з такою силою, що крізь діру було видно скелясту породу — і пробоїну досі не залатали. Певно, не залатають ніколи. Це були глибинні рівні, попід самим центром обертання. Туристи сюди не забрідали.
Гевлок попрямував до їхнього автокара першим, високо підстрибуючи на кожному кроці. Він рідко бував так високо, де гравітації майже нема, — тож навіть ходив незграбно. Хоча й Міллер мусив зізнатися, проживши все життя на Церері, що ефект Коріоліса на найвищих рівнях міг і його самого часом вибити з рівноваги.
— Ну то як? — запитав Гевлок, набираючи код місця призначення в панель автокара. — Розважився?
— Гадки не маю, про що ти, — відповів Міллер.
Електричні мотори прокинулись і загуділи, спрямовуючи автокар углиб тунелю. Колеса зі спіненої гуми легенько попискували.
— Про те, як ти продемонстрував землянинові вашу позаземну балачку. Я й половини не розібрав.
— Ні, друже, це не поясани виключали з розмови землянина — це біднота виключила з розмови освіченого розумаку. І якщо так на це подивитись, то я й справді розважився.
Гевлок розреготався. Він не ображався, коли з нього кепкували, — завдяки цій рисі майстерно опановував командні види спорту: футбол, баскетбол, політику…
Міллер грав у них відстійно.
Церера, портове місто Поясу та зовнішніх планет, мала в діаметрі двісті п’ятдесят кілометрів, а всередині — нескінченні шари тунелів над тунелями, протяжністю десятки тисяч кілометрів. Ціле покоління найкращих інженерів промислового концерну «Тайко» половину життя ламало голову над тим, як розкрутити цей планетоїд до відцентрової сили у 0,3 g — вони й досі неабияк бундючилися щодо цього. Тепер Церера вміщувала понад шість мільйонів постійних мешканців — а коли якогось дня до неї причалювала тисяча кораблів, то населення зростало до семи.
Платина, залізо і титан із Поясу. Вода зі Сатурна, овочі та м’ясо з нагрітих сонячними дзеркалами теплиць Ганімеда та Європи, інша органіка із Землі та Марса. Фотоелементи з Іо, гелій-3 з очисних заводів на Реї та Япеті. Багатство та влада в незнаних історією людства масштабах текли крізь порти Церери. Але там, де процвітає торгівля, — неминуча і злочинність. А де злочинність, там потрібні сили безпеки й контролю. А тим силам — люди на кшталт Міллера і Гевлока, які їздитимуть в автокарах широкими висхідними тунелями до місць, де фальшива обертова гравітація сходить нанівець, і розпитуватимуть гламурних шльондр у копійчаних халупках про події тієї ночі, коли рекетир Бомі Чаттерджі припинив збирати данину від імені «Товариства золотої віти».
Центральний відділок «Зоряної спіралі» — служби безпеки, яка була і за поліцію, і за військові сили на Церері — розміщувався на третьому рівні від кори астероїда, займав площу два квадратні кілометри і вгризався у породу так глибоко, що Міллер міг піднятись аж на п’ять рівнів від свого робочого місця — і все ще бути всередині будівлі. Гевлок залишився здавати автокар, а Міллер попрямував до своєї робочої чарунки, скинув на комп’ютер запис розмови з дівчиною і почав дивитися. Він переглянув половину запису, коли за його спиною виріс напарник.
— Щось цінне є?
— Поки не надто, — відповів Міллер. — На Бомі налетіла нічийна місцева банда. Іноді бандит невисокого рівня наймає когось, аби розіграти напад на себе і героїчно його відбити. Заробляє собі репутацію. Саме це вона мала на увазі, коли казала, що вони наче танцювали. От і та банда була такого калібру, але Бомі чомусь не став удавати крутого ніндзя — він просто втік і не показувався більше.
— І тепер що?
— А нічого… І це мене бентежить. Хтось прибив збирача «Золотої віти», і йому за це нічого не було. Біс із тим Бомі, він собі борсається на нижніх щаблях харчового ланцюжка, але…
— Але якщо з’їсти всіх хлопців унизу, то хлопцям нагорі перепадатиме менше бабла, — мовив Гевлок. — Тож чому «Золота віта» не взялася за відновлення гангстерської справедливості?
— Якась херня коїться.
Гевлок розреготався.
— Ха, поясани… Не можете розібратися в одній дрібничці, а вже панікуєте, ніби вся екосистема руйнується. Якщо «Золота віта» заслабка і не годна підкріпити свої претензії, то це ж чудово. Вони злочинці, ти про це не забув?
— Еге ж, аякже, — гмикнув Міллер. — Кажи, що хочеш, про організовану злочинність, але вона принаймні організована.
Гевлок присів на пластикову табуретку поруч з Міллером і витягнув шию, вдивляючись в екран.
— Ну гаразд, — знизав плечима він. — Але що в біса означає оце «попався на раз-два»?
— Боксерський термін, — пояснив Міллер. — Перший удар ти бачиш, а другий — ні.
Комп’ютер дзенькнув і озвався з динаміків голосом капітанки Шаддид.
— Міллере? Тут?
— Ну-ну, — похитав головою Гевлок. — Бути халепі.
— Що? — різко перепитала капітанка. Вона так і не позбулася упереджень щодо походження Гевлока з однієї із внутрішніх планет.
Міллер підняв руку, аби стишити напарника.
— Я тут, капітанко. Слухаю.
— Міллере, зайдіть до мене в кабінет, будь ласка.
— Уже йду.
Міллер підвівся, і Гевлок зайняв його місце за комп’ютером. Мовчки. Вони обидва знали, що Шаддид покликала б їх обох, якби хотіла бачити Гевлока. Іще одна причина, чому він ніколи не стане старшим слідчим. Міллер залишив його за переглядом запису і спробами з’ясувати нюанси класових, станових, національних і расових розбіжностей. Робота на ціле життя.
Кабінет капітанки Шаддид був облаштований у затишному жіночному стилі. На вікнах висіли штори зі справжньої тканини, а в повітрі стояв запах кави та кориці — ароматичні вставки в повітряний фільтр обійшлись їй разів у десять менше, ніж коштували б такі продукти. Уніформу вона носила вільно, волосся — розпустила, попри корпоративні приписи. Якби Міллера коли-небудь попросили описати її однією фразою, йому на думку спали б, напевно, слова «маскувальне забарвлення хижака». Вона кивнула в бік стільця, і він сів.