Джеймс С. – І прокинеться Левіафан (страница 3)

— Привіт.

Аде усміхнулася, тицьнула пальцем в екран, опісля відкинула навушники назад, залишивши їх довкола довгої шиї, неначе таке собі технологічне намисто.

— Старший помічник капітана Джеймс Голден, — привіталася вона з підкресленою формальністю, що прозвучала ще сильніше завдяки її виразному нігерійському акцентові. — Чим можу бути тобі корисна?

— Знаєш, якщо ти вже запитала… Я оце собі думав, що було б добре, якби дехто приєдналася до мене в каюті, коли заступить третя вахта. Невеличка романтична вечеря з тієї ж гидоти, що готують усім на камбузі. Приємна музика…

— …винце, — продовжила вона. — Порушення протоколу. Прикро про це думати, але не маю настрою на секс сьогодні.

— Я й не говорив про секс. Вечеря. Розмова.

— А я говорила про секс.

Голден опустився на коліна поряд із її кріслом. Нинішня тяга «Кентербері» давала гравітацію в одну третину земної, і поза була цілком зручною. Усмішка Аде пом’якшала. Дзенькнув лоґ підсистем: Аде кинула туди погляд, тицьнула пальцем і повернулася до нього.

— Аде, ти мені подобаєшся. Тобто справді, мені подобається бути з тобою. Я не розумію, чого б нам не провести якийсь вечір, не здираючи одне з одного одяг.

— Голдене, милий. Припини, гаразд?

— Що припинити?

— Припини спроби зробити з мене свою дівчину. Ти чудовий. У тебе красива попа, і з тобою весело трахатися. Це не означає, що ми заручені.

Звівшись на ноги, Голден відчув, як починає супитися.

— Аде. Я не можу повірити, що причина тільки в цьому…

— Але це правда, — відповіла вона, стиснувши його долоню. — І нема нічого дивного в тому, що це єдина причина. Ти тут офіцер, а я контрактниця. Ще рейс, ну, може, два — і мене тут уже нема.

— Я теж не прив’язаний до цього корабля.

Її сміх був водночас ніжний та недовірливий.

— І скільки ти вже на «Кенті»?

— П’ять років.

— То ще й як прив’язаний. Тобі тут добре.

— Добре? «Кент» — це столітній транспортувальник льоду. Гірша робота на космольотах є, але треба дуже, дуже постаратися, щоб її знайти. Куди не поглянь — або нездара, або хтось грандіозно налажав на попередньому місці.

— І тобі тут добре, — її погляд був уже не таким лагідним. Аде закусила губу, зиркнула на екран, а тоді знову на Голдена.

— Я цього не заслужив.

— Не заслужив, — погодилася вона. — Слухай, я ж тобі сказала, що не в гуморі сьогодні. Дратуюся через дрібниці. Мені треба добре виспатися, завтра буду до тебе ласкавішою.

— Обіцяєш?

— Навіть приготую тобі вечерю. Тоді пробачиш мені?

Він ступив крок уперед і торкнувся своїми губами її. Вона поцілувала його у відповідь, спершу стримано, а тоді ніжніше. На мить її пальці затрималися на його шиї, а тоді вона його відштовхнула.

— Ти занадто добре цілуєшся. Пора тобі йти, — промовила. — Моя вахта і все таке.

— Згода, — сказав Голден і не зрушив з місця.

— Джиме… — почала Аде, але раптом клацнула система всезагального сповіщення.

— Голдене, на місток! — голос капітана Мак-Давелла прокотився глухою луною по палубі.

Голден кинув у відповідь щось непристойне. Аде розсміялася. Він нахилився до неї, цьомнув у щоку і попрямував до центрального ліфта, подумки бажаючи, аби капітан Мак-Давелл нажив собі чиряків на якомусь видному місці за те, що втрутився так невчасно.

Місток був не набагато більший за каюту Голдена і наполовину менший за їдальню. Якби не капітанський термінал із трохи завеликим екраном, якого потребували слабкий зір Мак-Давелла та його недовіра до корекційної хірургії, то приміщення можна було б вважати офісною кімнатою в бухгалтерській фірмі. У повітрі стояв запах в’яжучого реагенту для чищення й аромат дуже міцно завареного чаю мате. Капітан нервово совався у кріслі. Коли Голден підійшов, Мак-Давелл різко відкинувся на спинку і показав через плече на робоче місце зв’язковиці.

— Бекко! Кажи!

Чергова офіцерка зв’язку Ребекка Баєрз була схожа на гібрид акули й томагавка. Чорні очі, гостре обличчя, губи настільки тонкі, що їх могло й не бути. На кораблі подейкували, що вона вбила колишнього чоловіка і записалась у команду, аби втекти від правосуддя. Голденові Ребекка подобалася.

— Сигнал по допомогу, — озвалася вона. — Прийняли дві години тому. Запит на перевірку транспондера щойно долетів із Каллісто. Таки справжній.

— Еге, — відгукнувся Голден. А тоді додав: — Гівно. Ми найближчі?

— Більше нікого на пару мільйонів кеме.

— Так отож. Влипли.

Ребекка перевела погляд на капітана. Мак-Давелл смикав себе за пальці й витріщався на свій термінал. Відсвіт екрана фарбував його обличчя у чудернацький зеленкуватий колір.

— Вони стали поряд із астероїдом. Не з Поясу.

— Та невже? — похитав головою Голден. — Вони примудрилися в нього врізатися? Тут порожнеча на мільйони кілометрів.

— Або комусь треба відлити під кущиком. Усе, що маємо — якийсь вар’ят тисне кнопку тривоги, а ми тут найближчі. Якщо, звісно…

Закони Сонячної системи були недвозначними. Космос — настільки вороже середовище, що взаємодопомога між людьми не була питанням особистого вибору. Звернення по допомогу самим фактом своєї наявності зобов’язувало найближчий корабель зупинитися й поспішити на порятунок — хоча це не означало, що абсолютно всі визнавали таке зобов’язання.

«Кентербері» був навантажений по вінця. Значно більше мільйона тонн льоду помалу набирали швидкість увесь останній місяць. Як і з отим айсбергом, що розчавив Педжову руку, їх буде складно вповільнити. Тож давала про себе знати спокуса знайти у приймачі якусь непередбачену ваду, стерти записи в лоґах і підкоритися законам великого бога Дарвіна.

Та якби Мак-Давелл справді хотів цього, він не кликав би Голдена. І не висловлював би пропозицію вголос — так, що почула решта команди. Голден чудово знав, для чого ці танці. Капітан удавав, що проігнорував би сигнал, якби не Голден. Підлеглі поважатимуть його: він не хотів втрачати значної частки прибутку. І поважатимуть Голдена: він-бо наполягав на дотриманні правил. І байдуже, що станеться далі, — вони ненавидітимуть їх обох за вчинок, до якого спонукали закон та людська порядність.

— Треба зупинитися, — відповів Голден. А тоді додав з удаваним ентузіазмом: — Може, буде нам якась пожива.

Мак-Давелл торкнувся екрана. Голос Аде залунав у кімнаті — м’який і теплий, ніби вона стояла поруч.

— Капітане?

— Прожени цифри на гальмування цієї чортопхайки.

— Слухаю, капітане.

— Наскільки складно буде синхронізуватись із CA-2216862?

— Ми причалюємо до астероїда?

— Я повідомлю, коли ти виконаєш мій наказ, штурманко Тукунбо.

— Слухаюся, — до Голдена долинули звуки клацання клавіатури Аде. — Капітане, якщо ми просто зараз розвернемо корабель і вжаримо на повну майже на два дні, то я підведу його на відстань п’ятдесят тисяч кілометрів.

— Конкретизуй «вжаримо на повну».

— Ми всі у колисках.

— Хто б сумнівався, — зітхнув Мак-Давелл, почухавши кошлату бороду. — А зміщення вантажу пошкодить корпус лише на пару мільйонів баксів, якщо нам пощастить. Голдене, бляха, я вже застарий для цього. Застарий, чуєш?

— Так, капітане. Ви справді застарі. А ваше робоче місце мені завжди подобалося.

Мак-Давелл скривився і показав Голденові непристойний жест. Ребекка пирхнула зі сміху. Мак-Давелл повернувся до неї.

— Дай знати на маяк — ми змінюємо курс. І попередь Цереру, що запізнимося. Голдене, що там із «Лицарем»?

— До атмосферних польотів непридатний, поки не докупимо деякі деталі, але п’ятдесят тисяч кеме у вакуумі витримає.

— Точно?

— Так каже Наомі. Отже, точно.

Мак-Давелл підвівся, розгорнувшись у висоту на два з чвертю метри — і при цьому худіший за підлітка на Землі. Маючи за плечима стільки років — і жодного з них у гравітаційному колодязі планети — старий напевно переживатиме пекло від такого прискорення. Голден відчув укол співчуття — утім, він ніколи не став би бентежити капітана його виявом.