Джеймс С. – І прокинеться Левіафан (страница 2)

Тут безлад був більшим. Криваві сліди. Розкидані інструменти та коробки… Що б не сталося, це сталося тут. Чи, точніше, почалося тут. А закінчилося за тим люком.

Їй знадобилося дві години, газовий пальник та лом із механічної майстерні, щоб розрізати люк до машинної зали. Гідравлічні помпи відмовили, тож довелося вручну відчиняти люк. Тепле, вологе повітря, що вирвалося їй назустріч, відгонило лікарнею, але без антисептика. Металевий запах, від якого нудило. Отже, це місце тортур. Тут будуть її друзі — побиті або й розрізані на шматки. Джулі взяла в руки гайковий ключ і подумки заприсяглася розбити ним принаймні одну голову, перш ніж її вколошкають. А тоді попливла донизу.

Машинна зала виявилася величезною — зі склепінням, як у соборі. Термоядерний реактор по центру нависав над рештою приміщення. З ним було щось не так. Вона очікувала побачити шкали, монітори та обшивку — натомість серцевину реактора вкривав шар речовини, схожої на грязюку. Джулі поволі спускалася до неї, все ще тримаючись за драбину однією рукою. Дивний запах забивав усе.

Грязюка запеклася довкола реактора в химерну небачену структуру. Її пронизували трубки — немов вентиляційні шахти чи жили. Деякі з цих трубок пульсували. Отже, це не грязюка.

Це жива плоть.

Відросток цієї штуки повернувся в її бік. Порівняно з усім організмом він був не більший за палець на нозі, за мізинець. Це була голова капітана Даррена.

— Допоможи, — мовила вона.

Розділ перший. Голден

Півтора століття тому, коли дріб’язкові суперечки між Землею та Марсом могли щомиті перерости у війну, Пояс був дальнім — і економічно недоцільним — горизонтом незліченних природних багатств, а зовнішнім планетам не знаходилося місця навіть у найсміливіших мріях корпорацій. Тоді Соломон Епштейн сконструював модифікацію термоядерного двигунця, встановив її на кормі своєї тримісної яхти і запустив. Маючи добру оптику, ви й тепер розгледите ту яхту, яка зі швидкістю кілька відсотків світлової занурюється у велике ніщо. Найпочесніший, найдовший похорон в історії людства. На щастя, схеми збереглися на його домашньому комп’ютері. Рушій Епштейна не наблизив нас до зірок, але принаймні дав нам планети.

Корабель, що мав три чверті кілометра завдовжки і чверть завширшки, скидався формою на пожежний гідрант і всередині був переважно порожнім. «Кентербері» переобладнали з транспорту поселенців. Колись давно він був по вінця напханий людьми, продовольством, кресленнями, машинами, екосферами та сподіваннями. Тепер супутники Сатурна населяє трохи менше двадцяти мільйонів колоністів — «Кентербері» доправив туди майже мільйон їхніх пращурів. Сорок п’ять мільйонів мешкає на супутниках Юпітера. Один із супутників Урана може похвалитися п’ятьма тисячами — найвіддаленіше місце, куди сягає людська цивілізація, принаймні допоки мормони не закінчили свій корабель поколінь і не попрямували на ньому до зірок та свободи від обмежень плодитись і розмножуватися.

І, звісно, був іще Пояс.

Вербувальник ОПА напідпитку, прагнучи справити враження, скаже вам, що в Поясі живе сотня мільйонів. Службовець із внутрішньої планети, котрий опікується переписом населення, назве кількість, ближчу до п’ятдесяти мільйонів. З якого боку не подивися, людей достобіса — і всі потребують воду.

Відтак «Кентербері», як і десятки його побратимів з «Водопостачання С. В. І. Ж.», курсував туди-сюди між щедрими кільцями Сатурна та Поясом, тягаючи крижані брили — й так триватиме, аж доки корабель не зістариться на металобрухт.

Джим Голден вбачав у цьому поетичний символізм.

— Голдене?..

Він обернувся до палуби ангара. Над ним височіла Наомі Наґата, головна інженерка: майже два метри зросту, копиця чорного хвилястого волосся зібрана у хвіст на потилиці. З виразу обличчя важко зрозуміти, дратується вона чи розважається. Коли розводила руками, її плечі залишалися нерухомими — цю звичку мали всі поясани.

— Голдене, ти слухаєш чи просто витріщаєшся в ілюмінатор?

— Виникла якась проблема, — відказав Голден. — Але ти дуже, дуже добре знаєшся на своїй справі, тому виправиш усе навіть попри нестачу грошей і матеріалів.

— Не слухаєш, — зареготала Наомі.

— Та ні, щиро кажучи.

— Але суть ти вловив. Шасі «Лицаря» непридатні для посадки в атмосфері, поки я не заміню стулки. Сам вирішуй, проблема це чи ні.

— Запитаю старого… А коли наш човник востаннє заходив у атмосферу?

— Ніколи, але за нормами ми повинні мати хоча б один придатний до атмосферних польотів човник.

— Гей, шеф! — загорлав через увесь ангар Еймос Бертон, підмайстер Наомі зі Землі, махаючи до них м’ясистим лаписьком.

Еймос звертався до Наомі. Він працював на кораблі капітана Мак-Давелла; Голден служив на цьому кораблі старшим офіцером; але у світі Еймоса Бертона був лише один шеф — Наомі.

— Що там таке? — зарепетувала Наомі у відповідь.

— Кабель здох. Притримаєш, поки по новий збігаю?

Наомі позирнула на Голдена з німим запитанням в очах: «Ми закінчили?» Голден глузливо відкозиряв салют. Наомі пирхнула і захитала головою, поки її тонка постать у засмальцьованій робі віддалялася геть.

Сім років служби на флоті Землі, п’ять років роботи на цивільних космольотах, а він усе ніяк не може звикнути до неймовірно тонких і довгих кісток поясан. Дитинство, проведене за земної сили тяжіння, назавжди сформувало його погляд на все навколо.

У центральному ліфті палець Голдена завис на мить над кнопкою навігаційної палуби — там мала бути Аде Тукунбо; її усмішка, її голос, запах пачулі й ванілі від її волосся вабили його… Та все ж поїхав у лазарет — спершу справи, потім розваги.

Коли Голден зайшов, Шед Ґарві, медик, якраз проводив санацію кукси лівої руки Кемерона Педжа, схилившись над своїм лабораторним столом. Місяць тому лікоть Педжа причавило тридцятитонною крижаною брилою, що рухалася зі швидкістю п’ять міліметрів на секунду. Такі травми не були рідкістю в небезпечній справі розрізання й переміщення айсбергів у невагомості, й Педж сприймав свою з фаталізмом професіонала. Голден нахилився над Шедом, через плече медика спостерігаючи, як той виколупує медичного опариша з відмерлої тканини.

— Що кажуть? — подав голос Голден.

— Прогноз хороший, офіцере, — відрапортував Педж. — Деякі нерви ще збереглися. Шед оце розповідав мені, як до неї чіплятимуть протез.

— Усе буде гаразд, якщо ми не надто запустимо некроз, — докинув медик. — І треба стежити, щоб у Педжа там усе не позаживало, поки ми повернемося на Цереру. Я перевірив страхові поліси — Педж має достатній стаж, аби поставити штучку з віддачею, сенсорами тиску й температури і прошивкою на дрібну моторику. Повний комплект. Майже така, як і справжня. На внутрішніх планетах використовують біогель, що відрощує нову кінцівку, але такого варіанту нема в наших страхових планах.

— Нафіг внутряків, нафіг їхній чудо-гель. Добрий протез, зроблений у Поясі, у сто разів кращий за все, що ті мудаки вирощують у своїх пробірках. Одягнеш на себе ту їхню руку-шмуку, а вона раз — і зробить тебе таким самим придурком, як усі вони, — вибухнув Педж. А тоді додав: — Цейво… Я не про вас, офіцере.

— Усе гаразд. Тішуся, що тебе відрихтують, — кивнув Голден.

— О, а скажи йому про ту, іншу причину! — хитро вишкірився Педж.

Шед зашарівся.

— Мені… гм, повідомляли інші пацієнти, їм ці протези ставили… — промимрив Шед, уникаючи поглядом Голдена. — Очевидно, є певний проміжок часу, поки ти адаптуєшся до протеза… Тоді під час мастурбації здається, ніби тобі хтось інший дрочить.

Голден зачекав із відповіддю, і за ту секунду, поки в розмові зависла пауза, Шедові вуха побуряковіли.

— Радий це чути, — нарешті сказав Голден. — А що некроз?

— Там інфекція, — пояснив Шед. — Опариші поки стримують його, ну і запалення нам не завадить у цьому контексті, тож ми поки її не лікуємо, якщо вона не почне поширюватися.

— Він буде готовий до наступного рейсу?

Уперше за весь час Педж спохмурнів:

— Так точно, бляха, буду готовий. Я завжди готовий. Ви ж знаєте, офіцере.

— Напевно, — відповів Шед. — Залежить від того, чи сформується зв’язок. Якщо не на цей рейс, то наступний після нього.

— Херня! Я той лід однією рукою кришитиму краще, ніж половина шмаркачів, що ви понабирали на цю кралю.

— І знову ж таки, — Голден ледве стримав усмішку, — радий це чути. Продовжуйте.

Педж пирхнув. Шед заходився витягувати ще одного опариша. Голден повернувся до ліфта і цього разу з вибором не вагався.

Навігаційна палуба на «Кентербері» не справляла надзвичайного враження. Величезні екрани на всю стіну, які Голден собі вимріював, записуючись на флот, справді були встановлені на великих кораблях — але й там більше як забаганка, а не за якоюсь реальною потребою. Аде сиділа за парою моніторів, кожен із яких був лише трохи більшим за планшетний термінал: по кутках оновлювалися графіки ефективності та енерговидобутку реактора, праворуч тягнувся лоґ усіх підсистем у реальному часі. Її вуха повністю закривали масивні навушники, з-під яких майже нечутно пробивалася мелодія басів. Якщо сенсори «Кентербері» покажуть щось незвичне, на екрані з’явиться попередження. Якщо якась із підсистем корабля дасть збій, на екрані теж з’явиться попередження. Якщо Мак-Давелл залишить капітанський місток, на екрані знову ж таки з’явиться попередження, Аде вимкне музику і вдаватиме надзвичайну зайнятість перед його появою. Вміння насолоджуватися дрібницями було однією з тисячі речей, що так приваблювали Голдена в Аде. Він підійшов до неї і став за спиною, обережно зняв з її голови навушники, а тоді сказав: