Джеймс С. – І прокинеться Левіафан (страница 23)

— Чи можу я запитати, хто такий ваш лейтенант Лопес?

— Людина, яка воліє з вами поговорити.

Лейтенант Келлі зупинився перед простими сірими дверима, стукнув раз, а тоді завів Голдена у тісне приміщення зі столом та двома незручними на вигляд стільцями. Темноволосий чоловік, який налаштовував відеокамеру, недбало махнув рукою в бік стільця. Голден сів. Стілець виявився ще незручнішим, аніж здався.

— Можете йти, Келлі, — сказав чоловік, який, судячи з усього, був лейтенантом Лопесом.

Келлі вийшов із приміщення й зачинив за собою двері.

Закінчивши з камерою, Лопес сів на вільний стілець навпроти Голдена і простягнув руку для привітання. Голден її потиснув.

— Лейтенант Лопес. Келлі, певно, вам про це сказав. Служу в розвідці фльоти — і Келлі, певно, про це вам не сказав. Моя робота — не таємниця, але броньованих тренують зайвого не казати.

Лопес поліз до кишені, видобув маленьку упаковку білих льодяників і закинув один до рота. Голденові не запропонував. Поки Лопес смоктав льодяник, його зіниці звузилися до крихітних цяточок. Препарат для концентрації уваги. Так він бачитиме кожен порух Голденових мімічних м’язів. Такому не збрешеш під час допиту.

— Старший лейтенант Джеймс Р. Голден. Народився у Монтані, — почав Лопес. Це не було запитанням.

— Так, пане, — все одно відповів Голден.

— Сім років на КФООН, останнє місце служби — есмінець «Чжан Фей».

— Це я.

— Згідно з досьє вас викинули зі служби за напад на старшого офіцера, — продовжував Лопес. — Серйозно, Голдене? Начистили пику старому? Це аж надто типово.

— Ні. Не влучив по ньому. Зламав собі руку об перегородку.

— Як це сталося?

— Він рухався швидше, ніж я сподівався.

— А чому напали?

— Зганяв на ньому відразу до самого себе. Пощастило, що постраждав той, хто мусив постраждати.

— Схоже, ви розмірковували про цей інцидент, — погляд вузьких, як вістря голки, зіниць Лопеса не відпускав Голденового обличчя. — Психотерапія?

— На «Кентербері» мав удосталь часу подумати.

Лопес, проігнорувавши натяк, продовжив:

— І чого дійшли у роздумах?

— Коаліція вже сотні років наступає на горло людям, які тут живуть. Я не хотів бути чоботом.

— То ви прихильник ОПА? — вираз Лопеса не змінився ні на йоту.

— Ні, я не перейшов на інший бік. Я вийшов із гри. Не відмовився від громадянства. Я люблю Монтану. Але я тут, бо люблю космос. Та місце мені знайдеться тільки на поясанській іржавій бляшанці на кшталт «Кентербері».

Лопес уперше посміхнувся.

— А ви напрочуд чесна людина, пане Голдене.

— Так.

— Чому ж ви тоді стверджували, ніби марсіянський борт знищив «Кентербері»?

— Я так не стверджував. Я все пояснив. Була задіяна технологія, доступна тільки внутрішнім планетам, і я знайшов пристрій, який заманив нас у пастку. На ньому стоїть відбиток ФМРК.

— Ми хочемо дослідити цей пристрій.

— Охоче віддам його вам.

— У досьє зазначено, що ви — єдина дитина сімейного кооперативу, — продовжив Лопес таким тоном, ніби вони все ще обговорювали Голденове минуле.

— Так. П’ятеро батьків, троє матерів.

— Стільки людей заради одного нащадка, — сказав Лопес, розпаковуючи ще одного льодяника. Марсіяни мали вдосталь місця для традиційних родин.

— Податкова пільга за одну дитину якраз дала змогу вісьмом дорослим викупити дев’ять гектарів угідь, придатних для сільського господарства. На землі понад тридцять мільярдів людей. Дев’ять гектарів — це національний парк. І крім того, ДНК комбінували з усіх. Вони батьки не тільки номінально.

— А як вирішили, хто вас виношуватиме?

— У матері Елізи найширші стегна.

Лопес кинув до рота другий льодяник і кілька секунд його розсмоктував. Перш ніж він устиг заговорити, приміщення затрусилося. Відеокамера затремтіла в його руці.

— Запуск торпед? — поцікавився Голден. — Схоже, ті поясанські кораблі не змінили курсу.

— Що ви про це думаєте, Голдене?

— Лише те, що ви вмієте стріляти по поясанських кораблях.

— Ваші дії поставили нас у становище, коли ми не можемо дозволити собі виявів слабкості. Після ваших звинувачень багато хто нас ненавидить.

Голден знизав плечима. Якщо його співрозмовник намагався витягти з нього сором чи провину, йому це не вдалося. Поясанські кораблі знали, проти чого йдуть. Поясанські кораблі не змінили курсу. Але все одно щось його бентежило.

— Вони можуть вас палко ненавидіти, — сказав Голден, — але навряд чи знайдеться стільки самогубців, щоб укомплектувати шість кораблів. Можливо, вони сподіваються утекти від торпед.

Лопес ніяк не відреагував — усе його тіло неприродно заклякло від препарату для концентрації.

— Ми… — почав він, але його урвала сирена загальної тривоги. У тісному приміщенні з металевими стінами вона лунала оглушливо.

— Ні фіга собі, вони вистрелили у відповідь? — запитав Голден.

Лопес рвучко смикнувся — наче людина, котра прокидається із глибокого сну. Підвівшись, натиснув на кнопку біля дверей. За секунду в кімнату зайшов піхотинець.

— Відведіть пана Голдена до його каюти, — наказав Лопес і поспіхом залишив приміщення.

Космопіхотинець із максимально суворим виразом обличчя хитнув у бік коридору дулом гвинтівки.

А Голден подумав: «Гратись у це все так весело й безтурботно, допоки хтось не почне відстрілюватися».

Наомі поплескала по кріслу поруч із собою та всміхнулася:

— Тобі заганяли скабки під нігті?

— Ні, він виявився на диво людяним як для шпика з флотської розвідки, — відповів Голден. — Хоча, звісно, лише розминався. А ви нічого не чули про ті кораблі?

— Не чули, командире, — відгукнувся Алекс. — Проте алярма свідчить, що вони раптом сприйняли їх серйозно.

— Оце дурня, — пробурмотів Шед. — Позалазять у ці металеві бульбашки і намагаються одне одного проколоти. Хтось із вас колись бачив, що з людиною роблять тривала декомпресія і переохолодження? Всі капіляри в очах та шкірі просто лускаються. Легені руйнуються, спричиняючи важку пневмонію й емфізему. Ти не просто помираєш.

— Оце ти нас збіса збадьорив, док, — озвався Еймос. — Дякую дуже.

Корабель раптово завібрував у нерівному, але надзвичайно швидкому ритмі. Розширеними від переляку очима Алекс поглянув на Голдена.

— Активують мережу точкового захисту. А отже, на нас летять торпеди, — пояснив. — Так що вам, малеча, краще пристібнутися. Може початися до дідька круте маневрування.

Усі, крім Голдена, вже пристібнулися до крісел. Голден також затягнув паски.

— Оце лайно! — вилаявся Алекс. — За тисячу кеме щось відбувається, а у нас нема чим на це подивитися. Якщо щось прорвалося крізь зенітну загорожу, ми про це не дізнаємося, поки корпус не розірве на шматки.

— Ніхера собі, які тут усі життєрадісні, — знову голосно озвався Еймос.

Шед зблід, його зіниці розширилися. Голден похитав головою.

— Не розірве. Цю штуку нічого не візьме. Якими б ті кораблі не були, вони можуть трохи поогризатися, але на тому все.