Джеймс С. – І прокинеться Левіафан (страница 24)

— Із усією повагою, капітане, — заперечила Наомі. — Якими б не були ті кораблі, їх мали б уже збити. Але не збили.

Здаля до них долітали звуки битви: спорадичний рокіт торпед, майже постійна вібрація гармат точкового захисту. Голден не помітив, як задрімав, поки його не висмикнуло зі сну оглушливе ревіння. Еймос і Алекс щось викрикували. Шед панічно волав.

— Що сталося? — Голден намагався перекричати шум.

— Кеп, нас підбили! — озвався Алекс. — Ударила торпеда!

Гравітація зникла раптово. «Доннаджер» зупинив двигуни. Або їх знищили.

— Бля-бля-бля! — не припиняв горлати Еймос.

Але принаймні Шед замовк. Його очі вибалушилися, обличчя побіліло. Голден відстібнувся від крісла та поплив до панелі зв’язку.

— Джиме! — покликала Наомі. — Ти що?

— Маємо дізнатися, що тут коїться, — кинув Голден через плече.

Діставшись дальньої перегородки, Голден тицьнув у кнопку на панелі. Відповіді не було. Тицьнув іще раз, а тоді затарабанив по дверях. Нікого.

— Де ті чортові солдати? — вилаявся.

Освітлення померхло, тоді відновилося. Знову померхло, знову відновилося, й так кілька разів.

— Рейкотрони Ґаусса… — зачудовано вимовив Алекс. — Це ББ.

За всю історію Коаліції жоден флагман іще не вступав у ближній бій. Але ось це сталося: корабель палив із рейкотронів, а отже, відстань до супротивника була достатньо близькою для некерованих зарядів. Сотні чи навіть десятки кілометрів — не тисячі. Якимось чином поясанські кораблі пережили шквал торпед із «Доннаджера».

— Нікому не здається, що ми у повній сраці? — запитав Еймос із нотками паніки в голосі.

Корпус «Доннаджера» задзвенів, наче гонг, по якому раз у раз гатили величезним молотом. Ворожі кораблі відстрілювалися.

Заряд рейкотрона, що вбив Шеда, прийшов без жодного звуку. Наче за помахом чарівної палички фокусника, у стінах одна навпроти одної з’явилися дві ідеально круглі діри. Крісло-колиска Шеда стояла якраз поміж ними. Корабельний лікар ще мить тому сидів у кріслі, а йому знесло голову — зникло геть усе від кадика і вище. Кровоносна система ще продовжувала викачувати артеріальну кров у червону хмарку над шиєю; ця хмарка розділилася на два тонкі потоки, що, кружляючи, попрямували до дірок у стінах, куди втікало повітря.

Розділ дванадцятий. Міллер

Тридцять років Міллер пропрацював у службі безпеки. Насильство і смерть стали звичними супутниками його життя. Вмирали чоловіки та жінки. Тварини. Діти. Якось він тримав за руку дівчину, поки та вмирала від кровотечі. Він убив двох — і досі міг побачити момент їхньої смерті, варто було лише заплющити очі та подумати про них. Запитайте в нього — і він скаже, що його вже нічим не вразиш.

Але він уперше бачив, як починається війна.

У «Шляхетному гіацинті» був звичний для перезмінки наплив відвідувачів. Жінки та чоловіки в уніформах — переважно «Зоряної спіралі», але траплялися службовці й менших компаній — або замовляли собі післяробочу випивку, щоб розвіятися, або обирали з ранкового меню каву, формовані гриби в цукровому сиропі та смажені ковбаски з, певно, однією тисячною часткою м’яса. Міллер якраз жував таку ковбаску, витріщаючись на настінний екран. Звідти на нього позирав головний речник «Зоряної спіралі», щиро, спокійно та впевнено пояснюючи глядачам, наскільки все летить під три чорти.

— Попереднє розслідування встановило, що вибух стався внаслідок невдалої спроби під’єднати ядерний вибуховий заряд до швартувального причалу. Офіційні представники Марсіянської Республіки Конґресу назвали інцидент «імовірним терористичним діянням» і відмовилися від подальших коментарів до остаточного завершення розслідування.

— Ще одні, — озвався за його спиною Гевлок. — Знаєш, рано чи пізно у когось із цих придурків руки ростимуть не зі сраки.

Міллер розвернувся на стільці, а тоді кивнув на сидіння поруч із собою. Гевлок сів.

— Сьогодні буде ще той день… — зітхнув Міллер. — Якраз збирався тобі дзвонити.

— Ага, вибач, — сказав його напарник. — Трохи заспав.

— Маєш новини щодо переведення?

— Ні. Певно, моя заява припадає пилом на якомусь робочому столі в горі Олімп. А ти як? Маєш новини щодо своєї дівчинки-халтурки?

— Ще ні. Але слухай… я хотів з тобою поговорити до того, як ми підемо у відділок. Мені треба кілька днів, щоби пройти за кількома ниточками у справі Джулі. А поки тут коїться оце все, Шаддид вимагає просто подати рапорт і закрити справу.

— І ти не збираєшся її слухатися, — Гевлок не запитував.

— Інтуїція не дає мені відпустити цю справу.

— То чим можу допомогти?

— Прикрий мене.

— Як ти це уявляєш? Не скажу ж я, що ти захворів. До твоїх медичних файлів у них такий самий допуск, як і до всіх наших.

— Скажи, що я почав напиватися. Що приходила Кендис. Це моя колишня дружина.

Гевлок звів брову, продовжуючи жувати ковбаску. Тоді похитав головою — повільно, але не заперечно; він готувався щось запитати. Міллер терпляче чекав.

— Тобто начальниці краще вважати, що ти займаєшся саморуйнуванням, утікаючи від реальності та розбитого серця, аніж що ти виконуєш роботу, яку вона ж і доручила? Не розумію.

Міллер облизав губи і нахилився над столом, спираючись ліктями на сірувату пластикову поверхню. Хтось видряпав на стільниці розкреслене коло. І це в поліційному барі!

— Я не знаю, з чим маю справу, — зашепотів Міллер. — Кілька речей якось пов’язані, але ще не розумію, як саме. Поки не второпаю, мені не можна відсвічувати. А чувак, який погуляв із колишньою і на кілька днів пірнув у пляшку, — не особливо відсвічує.

Гевлок знову похитав головою, тепер із відтінком недовіри. Якби він був поясанином, то не знизував би плечима, а розвів би руками — так, щоб жест можна було розрізнити й у скафандрі. Якщо ти виріс не в Поясі, то неминуче видаси себе тисячею дрібних звичок — такою, як оця. Настінний монітор тепер показував жінку в уніформі високого чину. Головний речник за кадром і далі розповідав про тактичні перебудови марсіянського флоту та причетність ОПА до зростання вандалізму. Саме так він назвав невдалу спробу перевантажити реактор при підготовці пастки, яка мала б знищити увесь корабель: вандалізм.

— Це все гівно якось не в’яжеться між собою, — пробурмотів Гевлок, і Міллер на якийсь час замислився, що саме його напарник має на увазі: партизанську війну поясан, відповідь марсіян чи послугу, про яку він попросив. — Ну серйозно. Де Земля? Стільки всього несеться, а вони язика в сраку засунули.

— А що їм говорити? — здивувався Міллер. — Воюють Марс і Пояс.

— Коли Земля це дозволяла, аби щось важливе відбувалося без її участі в головній ролі? — сказавши це, Гевлок подумав та зітхнув: — Гаразд. Ти п’яний як чіп і прийти не можеш. У тебе все складно в особистому житті. А я спробую прикрити твій зад.

— Усього на кілька днів.

— Тільки ти повертайся до того, як хтось раптом вирішить, що це ідеальний момент підстрелити земного копа в підлаштованій сутичці.

— Повернуся, — пообіцяв Міллер. — А ти бережи себе.

— Можеш двічі не повторювати.

Секція джю-джюцу на Церері розміщувалась унизу, поблизу порту — там, де відцентрова сила створювала найсильнішу гравітацію. До розкрутки астероїда приміщення слугувало за склад — циліндричний тунель із пласким помостом, зведеним приблизно на третині висоти. Зі склепінчастої стелі звисали стелажі з палицями, бамбуковими мечами і пластиковими тренувальними ножами. Від шліфованих кам’яних стін луною відбивалося хекання чоловіків на довгому ряді тренажерів та приглушене гупання груші, яку лупцювала жінка в дальньому кінці зали. Троє учениць стояли на маті посередині, стиха перемовляючись.

Ближню стіну по обидва боки від вхідних дверей заповнювали світлини: солдати в уніформі, поліційні агенти пів десятка поясанських безпекових корпорацій. Вихідці з внутрішніх планет траплялися нечасто, але вони були. Металеві таблички-грамоти — нагороди за переможні місця у змаганнях. Сторінка дрібним шрифтом про історію заснування секції.

Одна з учениць скрикнула і кинулася додолу, тягнучи за собою іншу. Третя, котра залишилася на ногах, поплескала в долоні та допомогла їм підвестися. Міллер роздивлявся фотографії на стіні, сподіваючись побачити Джулі.

— Чим допомогти?

Чоловік був удвічі нижчим за Міллера і вдвічі ширшим у плечах. Його статура виказувала земне походження — але в усьому іншому він був поясанином. Світлий тренувальний костюм підкреслював його смагляву шкіру. Він посміхався — зацікавленою, незворушною посмішкою ситого хижака. Міллер кивнув.

— Детектив Міллер, — відрекомендувався. — Служба безпеки станції. Ви маєте одну ученицю, про яку я хотів би дізнатися трохи більше…

— Розслідування офіційне? — поцікавився тренер.

— Так, — відповів Міллер, — боюся, що так.

— То зараз покажеш ордер.

Міллер посміхнувся. Його співрозмовник відповів теж посмішкою.

— Не розповідаємо про учнів без ордера. Політика секції.

— Я її поважаю, — кивнув Міллер. — Ні, справді поважаю. Просто так сталося, що… ну, саме розслідування офіційне, але не в усіх деталях. Вона не вчинила нічого поганого. Ми не збираємося її арештовувати. Але у неї є родина на Місяці, яка хоче її знайти.

— Викрадення, — руки тренера складено на грудях. Чоловік жодним видимим порухом не змінив виразу обличчя, але безтурботна посмішка набула відтінку суворості.

— Це якраз офіційна частина. Я можу роздобути ордер і провести всі запити поліційними каналами. Але тоді про це знатиме моя начальниця. А що більше вона знатиме, то менше в мене свободи дій.