Джеймс С. – І прокинеться Левіафан (страница 25)

Мовчанка. Тренер стояв непорушно — Міллер через це нервувався, тамуючи бажання зайняти чимось руки. Жінка в дальньому кінці зали відлупила важку грушу серією ударів, супроводжуючи кожен скриком.

— Хто? — нарешті запитав чоловік.

— Джулі Мао, — відповів Міллер. Із таким самим успіхом він міг би запитати про матір Будди, настільки незворушно відреагував його співрозмовник. — Здається, дівчинка влипла у халепу.

— Тобі що за діло, коли й так?

— Не знаю відповіді на ваше запитання… Просто мені не все одно. Не хочете мені допомагати, то не допомагайте.

— І ти повернешся з ордером. Проведеш поліційними каналами.

Міллер зняв капелюха, пригладив довгими тендітними пальцями волосся і повернув капелюха на місце.

— Напевно, не повернуся.

— Покажи документи, — попрохав тренер.

Міллер видобув з кишені термінал і простягнув. Пересвідчившись у тому, що Міллер той, за кого себе видає, чоловік повернув термінал і кивнув на непримітні дверцята за купою складених манекенів. Міллер пішов туди, куди йому вказав тренер.

Кабінет виявився тісною кімнаткою. Простір займав невеликий письмовий стіл із ламінованим покриттям; замість крісла перед ним була м’яка куля. Поряд — два стільці, на вигляд наче винесені з якогось бару. На офісній шафі зі шухлядами стояв невеликий прес-фабрикатор, що смердів озоном та олією — напевно, саме тут виготовляли таблички-грамоти і сертифікати.

— Чого хоче родина? — тренер опустився на сферу.

Отже, цю сферу можна використовувати як стілець — тільки постійно тримати рівновагу. Місце для відпочинку, що не дозволяло розслаблятися.

— Вони гадають, ніби їй щось загрожує. Принаймні так вони кажуть, і я поки не маю підстав їм не вірити.

— Що саме загрожує?

— Не знаю, — розвів руками Міллер. — Знаю тільки, що вона була тут, на Церері, опісля полетіла на Тайко, а потім зникла.

— Батьки хочуть, аби вона повернулася на їхню станцію?

Тренер знав, ким були її батьки. Міллер миттю відклав у пам’яті цей факт, не збиваючись із ритму розмови.

— Навряд чи… Останнє повідомлення від них надіслано з Місяця.

— Колодязь, — слова тренера пролунали ніби назва якоїсь хвороби.

— І от я тепер намагаюся встановити, з ким та дівчинка літала. Чи вона хотіла втекти — якщо так, то куди і як саме. Чи вона тепер у зоні досяжності вузькоспрямованої передачі.

— Не знаю відповіді на жодне з питань.

— Знаєте когось, хто може ці відповіді дати?

Пауза. А тоді:

— Можливо. Дізнаюся, що можу.

— Можете щось іще про неї розповісти?

— Записалась у секцію п’ять років тому. Вона… надміру лютувала напочатку. Бракувало дисципліни.

— Але був прогрес. Коричневий пояс, так?

Тренер звів брову.

— Я ж коп, — пояснив Міллер. — Маю дізнаватися всяке про людей.

— Вона виросла. На неї напали. Відразу по тому, як з’явилася в Поясі. Вона не хотіла, щоб таке повторилося.

— Напали… — Міллер намагався розгадати тон тренера. — Зґвалтували?

— Не запитував. Тренувалася вона старанно, навіть коли була поза станцією. По учнях видно, коли вони не займаються. Вони повертаються слабшими. З нею такого не бувало.

— Міцний горішок, — прокоментував Міллер. — Дівчинка молодець. У неї були друзі? Регулярні спаринг-партнери?

— Небагато. Зараз іще запитаєш про коханців. Мені про них нічого не відомо.

— Дивно. Така дівчина…

— Яка, детективе?

— Вродлива… Знає, що робить. Розумна. Цілеспрямована. Кому б не хотілося мати таку людину поруч?

— Можливо, вона ще не знайшла потрібної людини.

Щось у тоні тренера підказувало, що з Міллера кепкують. Детектив ніяково розвів руками.

— Чим вона заробляла?

— Дрібні вантажоперевезення. Не знаю, який саме вантаж. У мене склалося враження, що вона бралася за будь-яку роботу.

— Тобто регулярного маршруту не було.

— Так мені здавалося.

— На чиїх кораблях вона працювала? Конкретний вантажник чи будь-який корабель, що дасть роботу? Конкретна компанія?

— Дізнаюся для вас, що можу, — відповів тренер.

— Працювала кур’єркою ОПА?

— Дізнаюся, — повторив тренер, — що можу.

У всіх новинах того вечора йшлося про Фебу. На цю наукову станцію — ту саму, де поясанам заборонено виходити навіть на орбіту, — здійснено напад. Офіційні джерела повідомляли, що половина персоналу загинула, друга половина зникла безвісти. Ніхто не взяв на себе відповідальності, але подейкували, що якійсь поясанській групі — можливо, ОПА, можливо, комусь іще — нарешті вдався «акт вандалізму» з людськими жертвами. Міллер сидів у своїй норі, дивився новини та пив.

Усе летіло в пекло. Підпільні агітпередачі від ОПА із закликами до війни. Теракти. Усе разом. Скоро настане час, коли Марс уже не зможе це все ігнорувати. А коли увійде в гру Марс, уже байдуже, чи Земля піде за ним. Це буде перша справжня війна в Поясі. Наближалася катастрофа, і жодна зі сторін не розуміла, наскільки вона вразлива. І не було нічого — ані найменшої бісової штуки — що Міллер міг би зробити, аби її зупинити. Він не міг навіть затримати її.

Джулі Мао шкірилася на нього зі світлини, за спиною дівчини виднівся пінас. Напали на неї, каже тренер. У досьє про це нічого. Можливо, пограбування. Може, щось гірше. Усі жертви, що їх бачив Міллер, — а він бачив немало — поділялися на три категорії. Перша — ті, хто вдавали, ніби з ними нічого не сталося або те, що сталося, не мало жодного значення. Таких була більшість серед усіх, з ким він говорив. Друга — професійні страждальці, люди, які бачили у статусі жертви дозвіл чинити все, що їм заманеться. Ця категорія охоплювала майже всю решту.

П’ять, а може й менше, відсотків — це ті, котрі переживали подію, враховували урок і йшли далі. Такі, як Джулі. Міцні горішки.

Двері задзвонили. Минуло вже три години після кінця його зміни. Міллер підвівся — ноги тримали його гірше, ніж він сподівався. Перелічив пляшки на столі. Більше, ніж здавалося. Вагався кілька хвилин, розмірковуючи: відчинити двері чи повикидати пляшки до сміттєпереробника. Двері задзвеніли ще раз. Він пройшов по своєму помешканню та відчинив його. Якщо прийшли з відділку, то все одно очікують побачити його п’яним. Не варто їх розчаровувати.

Обличчя виявилося знайомим. Посічені вуграми щоки, владна упевненість. Пов’язка ОПА на плечі. Убивця Матео Джадда.

Коп.

— Доброго вечора, — привітався Міллер.

— Детективе Міллере! — заговорив вугруватий чоловік. — Мені здається, ми недостатньо порозумілися. Плекаю надію, що можемо спробувати ще раз.

— Ага, аякже.

— Дозволите увійти?

— Я не запрошую додому незнайомих людей, — сказав Міллер. — Навіть не знаю, як вас звати.

— Андерсон Доуз. Я — зв’язковий «Об’єднаного поясу астероїдів» на Церері. Гадаю, ми маємо змогу один одному допомогти. Дозволите увійти?

Міллер відступив на крок, і вугруватий чолов’яга — Доуз — увійшов. Гість роздивлявся нору протягом двох повільних вдихів та видихів, а тоді зайняв один зі стільців — так, ніби пляшки та сморід застояного пива не варті його уваги. Проклинаючи себе і намагаючись протверезіти зусиллям волі, яке не приходило, Міллер сів навпроти.

— Мені потрібна послуга, — сказав Доуз. — Я вам заплачу. Не грошима, звісно. Інформацією.

— Чого ви хочете?

— Припиніть шукати Джульєтту Мао.