Джеймс С. – І прокинеться Левіафан (страница 21)
Розкреслене коло ОПА чітко виднілося на плечі збирача — така сама пов’язка, яку він знайшов у норі Джулі Мао.
— Ну що, напарничку, — сказав він уголос. — Напишеш рапорт про цей допит? А я поки сходжу до декого. Тобі в тих місцях краще не показуватися. Сам розумієш.
Брови Гевлока поповзли на лоба.
— Ти підеш допитувати ОПА-шників?
— Просто потрушу деякі дерева.
Міллер розраховував, що достатньо лише бути поліціянтом у дружньому до ОПА барі, аби тебе помітили. Але багато з тих, чиї обличчя він зміг розрізнити в напівтемряві «Джентельменського клубу Джона Рока», були цивільними. Ба більше, були навіть люди із «Зоряної спіралі», котрі на службі виглядали точнісінько так, як він сам. Музика була поясанською — мелодійні переливи під акомпанемент цитри та гітари, слова десятком різних мов. Міллер добивав четверте пиво, його зміна закінчилася дві години тому, і він уже був готовий визнати свій план провальним, коли до нього за барну стійку підсів високий, худий чолов’яга. Посічені вуграми щоки надавали йому дещо зловісного вигляду, але попри це він мав дуже життєрадісний вираз обличчя. Міллер не вперше за вечір побачив пов’язку ОПА, але цей чоловік носив її владно й упевнено. Міллер кивнув.
— Сорока на хвості принесла, що ви цікавитеся ОПА… Хочете вступити до лав опору?
Міллер усміхнувся й підняв келих у невиразному жесті.
— Якби хотів, то говорити треба з вами? — запитав жартівливо.
— Можу познайомити з потрібними людьми.
— Може, розповісте мені про дещо інше?
Міллер видобув термінал і зі стуком поклав на стійку зі штучного бамбука. На екрані висвітилося фото Матео Джадда. Представник ОПА спохмурнів і взяв термінал, аби краще роздивитися світлину.
— Я реаліст, — вів далі Міллер. — Коли відкупні трусив Чакі Охлюв, мені не було западло поговорити з його людьми. І потім, коли прийшов Генд, і потім, коли справою зайнялася «Золота віта». Моя робота не в тому, щоби перешкоджати людям обходити закон. Вона в тому, щоб на станції було тихо. Шарите?
— Не впевнений, що можу так сказати, — відповів вугруватий чоловік. Судячи з акценту, він був людиною освіченішою, ніж напочатку подумав Міллер. — А хто цей хлопець?
— Його звати Матео Джадд. Він займається рекетом у восьмому секторі. Кажуть, що від імені ОПА.
— Детективе, люди кажуть багато чого. Я ж правильно до вас звертаюся, ви ж детектив? Та ви говорили про реалізм.
— Якщо ОПА розширюється на тіньовий ринок Церери, всім буде краще, якщо ми зможемо спілкуватися. Комунікація рятує життя.
Чоловік пирхнув і відсунув термінал. Повз них пройшов бармен — німе запитання в його очах зовсім не про замовлення. І адресоване воно не Міллеру.
— Я чув, що «Зоряна спіраль» — корумпована організація. І, зізнаюся, мені імпонує ваша прямота. Але необхідно дещо прояснити. ОПА — це не злочинне угруповання.
— Серйозно? Пробачте, зробив поспішні висновки… На основі того, скількох ви вколошкали.
— Вам не вдасться мене підловити. Ми захищаємося від людей, які проводять акти економічного тероризму проти мешканців Поясу. Наша справа — захищати поясан. Навіть вас, детективе.
— Економічний тероризм? Скидається на перебільшення.
— Ви так вважаєте? Внутрішні планети вбачають у нас робочу силу. Обкладають нас податками. Керують нами. Встановлюють свої закони й ігнорують наші — виправдовуючись стабільністю. Торік вони подвоїли тарифи для Титанії. П’ять тисяч людей на крижаній кульці на орбіті Нептуна, найближчі поселення за місяці подорожі. Сонце для них — просто ще одна яскрава зірка. Гадаєте, вони мають змогу подавати петиції про перегляд рішення? Вони заборонили поясанським перевізникам брати будь-які контракти на Європі. Вони беруть із нас подвійну плату за причал на Ганімеді. А наукова станція на Фебі? Та нам навіть
Міллер відсьорбнув пива та кивнув у напрямку свого термінала.
— То цей не ваш?
— Ні. Не наш.
Міллер кивнув і заховав термінал у кишеню. Як не дивно, він вірив своєму співрозмовникові. Той не поводився, як бандит. Не вихвалявся. Не намагався вразити усіх навколо. Ні, цей чоловік випромінював упевненість і гумор, а під маскою цього всього причаїлася глибока втома. Міллер зустрічав схожих на нього солдатів, але не злочинців.
— Гаразд, тоді ще одне, — сказав Міллер. — Шукаю тут дівчину.
— Чергове розслідування?
— Не зовсім. Джульєтта Андромеда Мао. Називає себе Джулі.
— Я маю її знати?
— Вона з ОПА, — розвів руками Міллер.
— А ви знаєте кожну та кожного із «Зоряної спіралі»? — запитав чоловік. Міллер промовчав, і він додав: — Ми набагато більші, ніж ваша корпорація.
— Справедливо. Але якщо раптом щось почуєте про неї, буду вдячний за інформацію.
— Не певен, що ваше становище дозволяє вам очікувати від нас послуги.
— Але я просто запитав.
Вугруватий чолов’яга пирхнув і поклав долоню на Міллерове плече.
— Не приходьте сюди більше, детективе, — сказав і зник у натовпі.
Ковтнувши ще пива, Міллер спохмурнів. Муляло відчуття, що він зробив невдалий крок. Був певен, що ОПА виходить на Цереру, прагнучи отримати вигоду зі знищення водовоза і зростання недовіри й ненависті до внутрішніх планет. Але як це узгодити з батьком Джулі Мао і його такою вчасною тривогою про доньку? Чи тим, як усі звичні підозрювані на Церері зникли раніше, ніж усе почалося? Його думки були наче трошки розфокусоване відео. От-от можеш уловити сенс усього, але чогось не вистачає.
— Забагато точок, — пробурмотів Міллер. — Недостатньо ліній.
— Перепрошую? — озвався бармен.
— Та ні, нічого, — Міллер запустив недопиту пляшку через бар. — Дякую.
У своїй норі Міллер увімкнув музику. Ліричні балади, які так любила Кендис, коли вони були ще молоді та сповнені якщо не надій, то принаймні більшої життєрадісності у своєму фаталізмі. Він приглушив освітлення до напівтемряви — якщо розслабиться, якщо хоч на кілька хвилин його відпустить ця гнітюча бентега щодо критично важливої деталі, яку не помітив, ця пропущена деталь прийде сама.
Він очікував, що в уяві знову постане Кендис, зітхаючи і невдоволено позираючи на нього, як це було в житті. Але замість неї він говорив із Джулі Мао. У його п’яно-втомленому напівсні-напівмаренні вона сиділа за Гевлоковим столом. Була не того віку, якого мала бути зараз. Вона була тією дитиною, яка всміхалася зі світлини. Дитиною, котра ганялася на «Смугачі» та перемагала. Він щось запитував, і її відповіді дарували йому прозріння. Усе ставало на місця. Не тільки занепад «Товариства золотої віти» і викрадення її самої, а й переведення Гевлока, і збитий криговоз, і Міллерові проблеми з життям та роботою. У його сні Джулі Мао сміялася. Він прокинувся пізно та з головним болем.
Гевлок уже сидів за столом. Його широке і кругле землянське обличчя здавалося напрочуд чужим, але Міллер намагався на це не зважати.
— Паршивий вигляд маєш, напарнику. Весела нічка?
— Ні, просто старість і дешеве пиво, — віджартувався Міллер.
Поліціянтка з відділу проституції сердито закричала, що комп’ютер знову заблокував її файли, і системний адміністратор подріботів крізь відділок, ніби сполоханий тарган. Гевлок стурбовано нахилився до Міллера.
— Слухай, Міллере… Ми ж досі напарники, і… чорт забирай, ти, певно, мій єдиний друг на цій клятій каменюці. Можеш мені довіряти. Якщо хочеш про щось поговорити, я тут.
— Дякую. Але говорити нема про що. Учора ввечері не сталося абсолютно ніфіга.
— Не знайшов ОПА?
— Звісно, я знайшов ОПА. Стань посеред станції, розкрути дохлого кота за хвіст — і поцілиш ним у трьох ОПА-шників. Просто не добув інформації.
Гевлок відхилився на спинку, стиснувши побілілі губи. Міллер запитально розвів руками, і землянин кивнув у бік табло. На вершині списку справ з’явилися рядки про свіже вбивство. О третій ранку, поки Міллер уві сні провадив безплідні розмови, хтось удерся до нори Матео Джадда і розрядив йому в ліве око балістичний гель із дробовика.
— Ого, — сказав Міллер. — Тут я помилився.
— У чому? — поцікавився Гевлок.
— ОПА не прагне замінити тут злочинців. Вони хочуть замінити копів.
Розділ одинадцятий. Голден
«Доннаджер» виявився потворним.
Голден колись бачив фото та відео старих кораблів, які ходили земними океанами. Навіть за сталевої доби у них було щось прекрасне. Вони були стрункі й тендітні — немов стріли, що летять за вітром, наче хижак, якого не втримає жодний повідець. «Доннаджер» і близько не був на них схожий. Як і будь-яке судно для довгих космічних перельотів, його сконструювали за принципом «офісного хмарочоса»: кожен поверх — це окрема палуба, уздовж осі корабля розміщено ліфти та прольоти сходів. Постійне прискорення замінило гравітацію.
Але «Доннаджер»