Джеймс С. – І прокинеться Левіафан (страница 18)

Розділ дев’ятий. Голден

— Ті кораблі все ще мовчать, — сказала Наомі, послідовно набираючи ключ на терміналі зв’язку.

— Не думаю, що вони озвуться. Але покажемо «Доннаджеру», що ми стурбовані переслідуванням. Тепер ідеться про те, щоби прикрити наші сраки, — відповів Голден.

Наомі потягнулася і хруснула спиною. Голден дістав із коробки в себе на колінах протеїновий батончик і кинув їй.

— Поїж.

Поки вона здирала обгортку з батончика, Еймос піднявся з нижньої палуби і впав у крісло поруч. Його роба була заяложена настільки, що аж лисніла від бруду. Третього дня на тісному човникові підтримувати особисту гігієну робилося складно їм усім. Голден з огидою почухав своє волосся. «Лицар» замалий, аби вмістити душові, а в умивальники, пристосовані для нульової гравітації, голова не вміщалася. Щоб не морочитися з миттям голови, Еймос зголив усе. Тепер навколо його лисої маківки стовбурчилася щетина. Волосся Наомі залишалося напрочуд блискучим і майже не жирним. Голден не знав, як їй це вдавалося.

— Кинь батончика й мені, старпоме, — попросив Еймос.

— Капітане, — виправила Наомі.

Голден кинув батончика і йому. Еймос упіймав його в повітрі, а тоді заходився з відразою роздивлятися довгасту упаковку.

— Бляха, шеф, коли вже випаде пожерти що-небудь, не схоже на самотик?!

А тоді жартівливо цокнувся своїм батончиком об батончик у руках Наомі, ніби проголосив тост.

— Що у нас із водою? — поцікавився Голден.

— Увесь день пролазив між палубами, закрутив усюди, де закручувалось. А в інших місцях, де не закручувалося, залив епоксидкою. Зара’ хоч не підкапуємо.

— Джиме, води все одно мало, — втрутилася Наомі. — Очисні системи «Лицаря» нікуди не годяться. Ніхто не розраховував, що цей човник матиме два тижні переробляти відходи п’ятьох людей у питну воду.

— Якщо обмаль, то переживемо. Треба буде навчитися не зважати на сморід одне одного. Я більше боявся, що води виявиться «геть недостатньо».

— Якщо ми вже про це, то піду-но я до своєї койки та обіллюся дезодорантом. Увесь день у нутрощах корабля, і тхне від мене так, що я сам усю ніч ригатиму, — сказав Еймос, після чого заковтнув останній кусень батончика, насмішкувато плямкнув від удаваного задоволення, підвівся з крісла і попрямував трапом униз.

Голден і собі відкусив шматок батончика. Смакувало, як пресований картон, змащений смальцем.

— А чим зайнятий Шед? Щось надто тихо сидить останнім часом.

Наомі спохмурніла й відклала недоїдений баточник на панель термінала.

— Якраз хотіла поговорити з тобою про нього. Йому недобре, Джиме. З усіх нас йому найскладніше дається впоратися з тим… з тим, що сталося. Ти й Алекс служили. Вас навчали, як пережити втрату товаришів. А Еймос літав так довго, що віриш ти чи ні, але це вже третій корабель, який він утратив.

— А ти, звісно, вся зроблена зі сталі й титанового сплаву, — Голден лише вдавав, що жартує.

— Не вся. Відсотків на вісімдесят, максимум дев’яносто, — ледь помітно всміхнулася Наомі. — Але все-таки. Гадаю, тобі варто піти поговорити з ним.

— Про що? Я не психіатр. У флотській версії такої розмови йдеться про обов’язок, самопожертву і помсту за полеглих товаришів. Не думаю, що це спрацює, коли твоїх друзів убили без жодної на те причини і нема фактично жодного шансу, що ти зможеш хоча б щось із цим зробити.

— Я не казала, що тобі треба його лікувати. Просто поговори.

Голден підвівся з крісла, козиряючи салют.

— Слухаюсь, офіцере!

Тоді вже біля трапа розвернувся до неї:

— І дякую тобі, Наомі. Я б справді…

— Знаю, Джиме. Іди, виконуй капітанський обов’язок, — сказала вона, розвертаючись до термінала й виводячи на екран програму керування польотом. — А я й далі пробуватиму привітатися з нашими сусідами.

Голден знайшов Шеда у крихітній медичній частині «Лицаря». Чи, радше, медичній комірчині. Туди поміщалися койка з посиленим кріпленням, шафи з медикаментами та пів десятка вмонтованих у стіну приладів. Окрім цього, залишалось якраз достатньо місця на табуретку, прикріплену до підлоги магнітними присосками. Шед на ній сидів.

— Друзяко, можна, я зайду? — запитав Голден.

«Я справді назвав його “друзякою”?»

Шед знизав плечима, відкрив таблицю складських запасів на настінному моніторі, а тоді заходився відчиняти шафки і витріщатися на їхній вміст. Удавав, ніби чимось зайнятий.

— Шеде, послухай. Цю фігню з «Кентербері» нам усім складно пережити, і ти…

Шед розвернувся, тримаючи в руках білий тюбик.

— Тривідсотковий оцтовий розчин. Не знав, що він тут є. На «Кенті» закінчився, а в мене там три людини з ГБ, яким він дуже придасться. І нащо той розчин узагалі на «Лицарі»?

— ГБ? — тільки й спромігся перепитати Голден.

— Генітальні бородавки. Розчин оцтової кислоти виводить усі типи видимих бородавок. Випалює. Пече, як чортяка, але дієвий. Але нащо тримати його на човнику? Завжди такий розгардіяш у цих аптечних запасах.

Голден відкрив рота, та, не спромігшись на слово, закрив його.

— Отже, тут у нас є оцтова мазь, — голос Шеда ставав дедалі пронизливішим, — а от ЛМЦ для знеболювання нема. Цікаво, що більше знадобиться на рятівному човникові? От знайшли б ми на тому кораблі постраждалого, вкритого бородавками з ніг до голови, — і все чудово. А хтось зламав собі ногу — можна тільки стенути плечима. Нічим не допоможемо.

— Шеде…

— О, а подивись іще на це. Коагулянтів нема. Круто, чи не так? Подумати тільки, хіба можливо таке, щоб під час рятувальної місії у когось виявилась, ну, ти в курсі, кровотеча? Підхопити заразу на причандали — звісно, трапляється, але кровотеча? Та ні, маячня. У нас на «Кенті» тепер чотири пацієнти з сифілісом. Одна з найстаріших хвороб у класифікаторі, й ми досі не можемо її позбутися. Кажу їм усім: хлопці, ну хлопці, повії на Сатурні переспали з кожним водовозом у Сонячній системі, ну натягніть ви того нацюцюрника. Думаєш, мене слухають? Де там! І от маємо чотири сифіліси й нестачу ципрофлоксацину.

Голден відчув, як у нього стискаються щелепи. Він ухопився руками за одвірки і нахилився в кімнату.

— На «Кенті» всі загинули, — Голден наголошував кожне слово, щоби всі вони звучали чітко та жорстко. — Усі загинули. Антибіотики вже нікому не потрібні. Нікому не потрібна мазь від бородавок.

Шед замовк і різко випустив повітря, наче отримав удар під дих. Простими, вивіреними рухами він зачинив шафку і вимкнув екран.

— Я знаю, — сказав тихо він. — Не дурний. Просто мені треба трохи часу.

— Усім нам треба. Та ми всі застрягли на цій бляшанці. Чесно скажу, я прийшов сюди, бо про тебе турбується Наомі, але тепер я тебе бачу, і ти мене збіса лякаєш. І це нормально, бо я тепер капітан, а це — моя робота. Але не можна, щоб ти до дідька лякав Алекса чи Еймоса. Через десять днів нас підберуть марсіянські військові, й це вже лякає само собою. Не вистачало ще, щоб нашого медика поплавило.

— Я не медик, а лише медтехнік, — голос Шеда ледве можна було розчути.

— Ти наш медик, зрозумів? Нас тут, окрім тебе, четверо, і для нас ти медик. Якщо Алекс страждатиме від ПТСР і потребуватиме таблеток, він прийде до тебе. А якщо ти в цей час бубонітимеш щось про бородавки, він тобі нічого не скаже, повернеться у кокпіт і літатиме дуже погано. Хочеш поплакати? То, будь ласка, давай робити це разом. Сядемо собі в камбузі, нап’ємося і будемо ридма ридати. Головне — робити це разом, у безпеці. Не ховатися від усіх.

Шед кивнув.

— А ми можемо?

— Що можемо? — перепитав Голден.

— Напитися і ридма ридати.

— О, так! Це тепер у нашому офіційному розкладі. Так що, пане Ґарві, наказую з’явитися о двадцятій нуль-нуль на камбузі зі своїм кухлем.

Шед хотів сказати ще щось, але клацнула система загального сповіщення і Наомі покликала:

— Джиме, підійди до комцентру.

Голден стиснув Шедове плече, а тоді пішов.

На палубі командного центру Наомі знову активувала екран термінала зв’язку та про щось тихо перемовлялася з Алексом. Пілот похмуро хитав головою. На екрані світилася мапа.

— Що там? — запитав Голден.

— Промінь, Джиме. Зловили лише кілька хвилин тому.

— Із «Доннаджера»? — тільки марсіянський корабель, наскільки Голден міг знати, був у зоні досяжності вузькоспрямованої лазерної передачі даних.

— Ні, з Поясу, — пояснила Наомі. — Але не з Церери, не з Ероса, і не з Паллади. Взагалі не зі станцій.

Вона показала на невелику цятку на своєму моніторі.

— От звідси.

— Але там порожній космос, — здивувався Голден.