Джеймс С. – І прокинеться Левіафан (страница 16)
— Брудна гра, командире, — озвався Алекс. — Тепер ніхто не повірить, що ми просто так зникли.
— Пане Камалю, я вірю в ідеали прозорого суспільства.
Алекс вишкірився, відштовхнувся і полетів уздовж трапа. Наомі поводила пальцем по екрану і стиха задоволено гмикнула.
— Наомі… — покликав Голден.
Вона обернулася. Її волосся плавно літало довкола голови, ніби вони обоє тонули під водою.
— Якщо раптом виникнуть якісь проблеми, ти маєш… Ти повинна…
— Сказати, що ти нас примусив. Звалити все на тебе і безпечно доставити всіх на Сатурн.
— Так, — погодився Голден. — Не вдавай із себе героїню.
Вона дозволила мовчанці зависнути між ними, поки зі сказаних слів не витекла остання крапля іронії.
— Ані на мить не думала про таке, капітане.
— «Лицар», вас викликає капітанка Тереза Яо з крейсера ФКРМ «Доннаджер», — жінка із суворим обличчям промовляла з екрана термінала зв’язку. — Ми отримали ваше повідомлення. Надалі, будь ласка, утримайтеся від комунікації загальнодоступними каналами. Мої навігатори висилають вам координати. Дотримуйтеся визначеного курсу. Яо, кінець зв’язку.
Алекс розреготався.
— А ти її файно допік. Щойно отримав координати маршруту. Рандеву за тринадцять днів. Буде в неї час добряче полютувати.
— Лише тринадцять днів до того, як мене закують у кайдани і заженуть мені голки під нігті, — Голден зітхнув і зручніше влаштувався у кріслі. — Що ж, пора починати наш політ маршрутом ув’язнення і тортур. Уводь отримані координати, пане Камалю.
— Слухаюсь, капіта… гм?
— Проблема?
— Ну, перед запуском рушія «Лицар» сканував курс щодо можливих перешкод. Маємо шість об’єктів, котрі прямують із Поясу курсом на перехоплення.
— Із Поясу?
— Швидкохідні апарати без сигналу транспондерів. Кораблі, але маскуються. Долетять до нас на два дні раніше, ніж «Доннаджер».
Голден повернув екран до себе. Шість сигнатур: жовто-помаранчеві, але з кожною секундою червоніші. Максимальне прискорення.
— Оце так, — сказав Голден до екрана. — А
Розділ восьмий. Міллер
«Земля і Марс тримаються лиш на тім, що нападають на Пояс. Наша слабкість дарує їм силу, — проповідувала жінка в масці з екрана Міллерового термінала. Розкреслене коло ОПА на тлі за нею колихалося, ніби намальоване на шматку тканини. — Можете їх не боятися. Їхня влада тримається лише на вашому страху».
— На ньому та ще й на сотні бойових кораблів, — прокоментував Гевлок.
— Подейкують, — сказав Міллер, — що достатньо плеснути в долоні та голосно сказати «вірую!» — і жодна куля тебе не візьме.
— Якось треба спробувати.
«Ми мусимо боротися! — голос жінки залунав пронизливо. — Візьмімо долю у свої руки, не дамо загарбникам вирішувати за нас! Не забуваймо “Кент”!»
Міллер закрив програму перегляду й відкинувся на спинку стільця. У відділку панував галас перезмінки: одні копи перекрикували інших, намагаючись увести в курс ситуації тих, хто щойно прийшов. Повітря просякло ароматом свіжої кави та цигарковим димом.
— Таких, як вона, більше десятка, — Гевлок кивнув на вимкнений екран. — Але ця — моя улюблена. Часом мені здається, що у неї з рота бризкає справжня піна.
— Скільки ще тих файлів? — запитав Міллер.
Гевлок знизав плечима.
— Двісті, триста, — сказав і затягнувся цигаркою. Він знову почав курити. — Щогодини-дві з’являється новий. Усі з різних джерел. Іноді хтось передає по радіо. Іноді файл просто з’являється на дисках із загальним доступом. Орлен помітила у припортовому барі якихось людей, котрі роздавали ВР-спрутів як листівки.
— Вона їх закрила?
— Та ні, — буденно сказав Гевлок.
Минув тиждень відтоді, коли самопроголошений мученик Джеймс Голден гордо повідомив, що летить поговорити з якимись марсіянськими військовими — ніби йому недостатньо просто розкидатися навкруги лайном і домислами. Запис загибелі «Кентербері» крутили всюди, кожен кадр палко обговорювали. Лоґи, що документували інцидент, абсолютно справжнісінькі — або очевидно підроблені. Торпеди, що завдали криговозу смертельного удару — це ядерні боєголовки, чи просто звичайні піратські торпеди, які випадково пробили реактор, чи це все взагалі старі файли зі стоків, які використали, аби приховати, що сталося з «Кентербері» насправді.
Заворушення тривали днів три, виникаючи з певною періодичністю — ніби вогонь, що жеврів і спалахував щоразу, коли піддували повітря. Урядові будівлі відчинилися — у режимі максимальної безпеки, та все ж відчинилися. Порти ще ні, але вони підтягувалися. Напівголий здоровань, у якого Міллер наказав вистрелити, лежав під вартою в лазареті «Зоряної спіралі», чекав на нові коліна, бомбардував відділок скаргами на Міллера і готувався до судових слухань у справі вбивства.
Зі складу в п’ятнадцятому секторі зникло шістсот кубометрів азоту. Хтось побив і замкнув у складській комірчині неліцензовану повію; її заарештують, щойно вона закінчить давати свідчення про нападників. Спіймали хулігана, котрий розбивав камери нагляду на шістнадцятому рівні. На перший погляд усе було, як раніше.
На перший погляд.
Коли Міллер почав працювати у відділі вбивств, його крім усього іншого дуже спантеличував химерний спокій родичів жертви. Людей, які щойно втратили дружину, чоловіка, дитину, коханого. Людей, чиє життя навіки змінило насильство. Вони могли спокійно пригощати детектива чаєм і відповідати на його запитання, ніби справді не проти поговорити. Будь-хто інший міг би сприйняти їхній спокій за ознаку цілісності. І тільки обачна стриманість, із якою вони поводились, і та додаткова частка секунди, якої потребував їхній погляд, аби сфокусуватися, підказували Міллеру, що ці люди зазнали непоправної шкоди.
Станція Церера поводилася з обачною стриманістю. Її погляд фокусувався на частку секунди пізніше. Обивателі — власники крамниць, ремонтники, комп’ютерні інженери — ховали від нього очі в метро, наче дрібні злодюжки. Розмови стихали, варто було Міллеру наблизитися. Станцію пронизувало відчуття облоги. Місяць тому всі вони — Міллер, Гевлок, Кобб, Ріхтер і решта — були рукою закону, що втримувала стабільність. Тепер усі вони — найманці земної корпорації.
Різниця була малопомітною, але глибинною. Тепер він хотів випростатися, щоб показувати всім поясанську статуру свого тіла. Хотів довести, що він тут свій. Хотів повернути прихильність простих людей. Можливо, не заарештовувати тих придурків, які роздавали ВР-пропаганду, а насварити й відпустити.
Не найрозумніший імпульс.
— Що там у нас на табло?
— Два пограбування, почерк вказує на одну банду, — повідомив Гевлок. — По тій сімейній сварці ще з минулого тижня не закритий рапорт. Була серйозна бійка коло «Наканеш імпорт», але Шаддид викликала до себе Дайсона і Пейтел, тож цю справу могли уже взяти.
— А ти хочеш…
Гевлок витріщився на стелю — він не хотів показувати, що уникає Міллерового погляду. Відтоді, як усе пішло шкереберть, часто так робив.
— Нам справді слід узятися за рапорти. Не тільки про ту сварку. У нас там досі відкрито чотири чи п’ять течок, у яких насправді тільки треба проставити крапки та прочерки.
— Ясно, — кивнув Міллер.
Відколи почалися заворушення, він неодноразово бачив, як бармен обслуговував кожного, перш ніж звертав увагу на Гевлока. Бачив, як усі копи, починаючи зі Шаддид, старалися запевнити Міллера:
Тому Міллер хотів захистити напарника, дозволити йому проводити дні під захистом рапортів та свіжої кави у відділку. Підтримати людину, вдаючи, ніби її тут не ненавидять за гравітацію, в якій вона виросла.
Ще один не найрозумніший імпульс.
— А що там твоя фігня на паличці?
— Що? — перепитав Міллер.
Гевлок підняв папку. Справа Джулі Мао. Викрадення. Халтурка. Міллер кивнув і заходився масажувати очні яблука. Хтось скрикнув за стінами відділку. Хтось розреготався.
— Ну таке собі. Не брався ще.
Гевлок вишкірився і простягнув папку напарникові. Міллер узяв її та розгорнув. Вісімнадцятилітня дівчина усміхалася йому двома рядами ідеальних зубів.
— Не хочу завалювати тебе кабінетною роботою.
— Слухай, це ж не ти мене не допускаєш до цієї справи. Це рішення Шаддид. Та й узагалі… від кабінетної роботи ще ніхто не вмер. Якщо відчуваєш провину через це, то пригости мене пивцем після роботи.
Міллер стукнув по кутку стола корінцем папки, вирівнюючи її вміст.
— Ну гаразд. Трохи попрацюю над цією фігнею. Повернуся до обіду і тоді закрию пару рапортів, щоб начальниця не навісніла.
— Я буду тут, — відповів Гевлок. А коли Міллер підвівся, додав: — І чуєш… Я не хотів нічого казати, поки все остаточно не вирішено, але й не хочу, щоб ти почув це від когось іншого…
— Подав рапорт на переведення?
— Ага. Поговорив із контрактниками «Протогену», які тут проїздом. Вони розповіли, що в офісі на Ганімеді є вакансія старшого слідчого, ну і я подумав… — Гевлок знизав плечима.
— Хороше місце.
— Просто хотів куди-небудь, де є небо, навіть якщо його видно лише через купол, — сказав Гевлок, намагаючись приховати тугу в голосі за напускною бравадою поліціянта.