Джеймс С. – І прокинеться Левіафан (страница 15)

Аде всміхнулася та підморгнула йому.

Найболючіший спазм в історії людства зсудомив усе тіло Голдена. Він щосили стиснув зубами гумову капу й закричав. Разом із болем наринуло забуття, що стало майже полегшенням. Будь-які думки зникли — їх витіснили тілесні переживання. А потім, на жаль чи на щастя, медикаменти почали діяти. Судома відпустила м’язи. Нерви перестали натягнуто бриніти, а свідомість повернулася, немов переполоханий школяр. Щелепи нили після того, як він витягнув капу. На гумовій поверхні залишилися сліди зубів.

Голден лежав у каюті з тьмяно-блакитним освітленням, думаючи про людину, якій наказали знищити цивільний корабель і яка виконала наказ.

На флоті йому випало робити те, що не давало спокійно заснути ночами. З деякими наказами він бурхливо не погоджувався, але таки виконував їх. Однак усе-таки: навести цілевказівник на цивільний борт із п’ятдесятьма людьми і відправити туди шість ядерних боєголовок? Голден відмовився б. Якби командир корабля наполягав, Голден оголосив би цей наказ незаконним і закликав би старшого помічника заарештувати капітана та перебрати командування. Щоб вивести Голдена з бойової станції, його довелось би пристрелити.

Йому траплялося знати людей, здатних виконати такий наказ. Можна скільки завгодно твердити, що ті, хто це зробили, соціопати і чудовиська, що вони нічим не кращі за піратів, які вдираються на кораблі, знімають реактори та викачують повітря. Що вони нелюди.

Але навіть плекаючи ці лють і ненависть у заволоченій наркотичним туманом свідомості, Голден не міг погодитися з тим, що вони ідіоти. На краю свідомості йому все одно муляло: «Нащо? Яка комусь вигода від знищення звичайного криговоза? Кому за це заплатять? Хтось таке завжди оплачує».

«Я тебе знайду. Знайду тебе і прикінчу. Але перед цим ти мені геть усе поясниш».

Друга хвиля медикаментів увірвалася у його кров. Його охопили жар і слабкість, м’язи перетворилися на кисіль. Перш ніж остаточно забутися, він побачив Аде: вона всміхнулася й підморгнула.

А тоді розлетілася хмаринкою пилу.

Система сповіщення пікнула, привертаючи увагу. Він почув голос Наомі:

— Джиме, щойно від корпорації прийшла відповідь. Надіслати її тобі?

Голден марно намагався зосередитися на сенсі сказаного. Моргнув. Щось не так було з його койкою. Із кораблем. Поступово пригадував усе.

— Джиме?

— Ні, Наомі. Піднімуся до комстанції і подивлюся з тобою. Як надовго я вирубався?

— Три години.

— Боже милий. А вони не поспішали нам відповідати.

Голден викотився з крісла-колиски і здер кірку, що заліпила його повіки. Плакав уві сні. Це все через джинове похмілля, казав він собі. Тупий біль у грудях — просто перетиснуті хрящі.

«Чим ви займалися цілісінькі три години, перш ніж нам відповісти?» — думав Голден.

Наомі чекала на нього поряд із терміналом зв’язку. На екрані перед нею обличчя чоловіка завмерло з відкритим ротом, на півслові. Чоловік здавався знайомим.

— Це не маршрутний директор.

— Ні. Це юридичний консультант «С. В. І. Ж.» на Сатурні. Пам’ятаєш, вони надіслали нам мотиваційне відео, коли боролися з розкраданням витратних матеріалів? — запитала Наомі. — «Обкрадаючи нас, ви обкрадаєте самих себе». Оце той чувак.

— Адвокат, — скривився Голден. — Отже, маємо погані новини.

Наомі перезапустила відео. Обличчя адвоката ожило.

«Джеймсе Голдене, говорить Воллес Фітц зі станції Сатурн. Ми отримали запит про допомогу і ваш рапорт щодо останніх подій. Також одержали ваше публічне повідомлення, в якому ви звинувачуєте Марс у знищенні “Кентербері”. Це було, м’яко кажучи, нерозсудливим рішенням. Марсіянський посол на Сатурні прибув у мій офіс за п’ять хвилин після отримання вашого звернення й дав мені знати, що МРК надзвичайно стурбовані необґрунтованими звинуваченнями в піратстві.

Аби максимально сприяти розслідуванню інциденту і знайти справжніх винуватців, якщо такі були, ФМРК спрямовує судно із системи Юпітера, яке вас підбере. Корабель називається “Доннаджер”. Наказ із головного офісу “Водопостачання С. В. І. Ж.” такий: на максимально можливій швидкості ви летите в напрямку Юпітера. Співпрацюєте та повністю підкоряєтеся всім наказам, що їх отримаєте від “Доннаджера” чи будь-яких інших офіцерів Флоту Марсіянської Республіки Конґресу. Ви будете сповна сприяти їхньому розслідуванню знищення “Кентербері”. За жодних обставин не передаватимете в ефір нічого більше, окрім комунікації з нами чи “Доннаджером”.

Якщо ви не виконуватимете накази головного офісу корпорації та/або марсіянського уряду, контракт наймання вважатимемо розірваним із вашої ініціативи, і ви вступите у незаконне володіння та користування човниковим судном корпорації. У такому випадку ми ініціюємо судове переслідування та вимагатимемо вашого покарання за всією суворістю закону.

Воллес Фітц, кінець зв’язку».

Голден спохмурнів, а тоді похитав головою.

— Але я не сказав, що це зробив Марс.

— Ти сказав приблизно це, — відповіла Наомі.

— Усе, що я говорив, було підкріплено фактами й даними, переданими разом із відеозверненням, і я не висловлював жодних припущень щодо цих фактів.

— І отже, — відповіла Наомі, — що нам тепер робити?

— Дідько їх роздери! — вилаявся Еймос. — Їбучий дідько їх роздери.

Камбуз-їдальня був невеликим приміщенням. П’ятьом там уже затісно. Глянцево-сірі стіни мали на собі світліші плями там, де мікрохвилями чи металевою сіткою виводили плісняву. Шед притулився спиною до стіни. Наомі сіла за столом навпроти Голдена. Алекс став у проймі дверей. Еймос почав ходити уздовж іншої стіни — два швидкі кроки і розворот — ще до того, як адвокат закінчив перше речення.

— Я теж не в захваті. Але так наказує головний офіс, — Голден кивнув до екрана на стіні камбуза. — Вибачте, що втягнув вас у цю халепу.

— Усе гаразд, Голдене. Я вважаю, що ти вчинив усе правильно, — озвався Шед, пригладжуючи долонею ріденьке біляве волосся. — І що тепер марсіяни зроблять із нами?

— Затиснуть пальці на ногах у блядські лещата і по одному вириватимуть, поки Голден по радіо не запевнить, що то не вони, — сказав Еймос. — Що взагалі за херня коїться? Вони напали, а тепер нам, бляха, співпрацювати й підкорятися? Вони вбили нашого капітана!

— Еймосе…

— Пробач, Голдене… Капітане… Але, Мати Божа, нас тут нагнули, і зовсім не для того, щоби зробити приємно. Ми ж не будемо їх слухатися?

— Я не хочу безвісти зникнути в якійсь марсіянській в’язниці, — відповів Голден. — Бачу тільки два варіанти. Або ми робимо все, як нам кажуть — і, по суті, здаємося їм на милість. Або втікаємо до Поясу і ховаємося.

— Я за Пояс, — Наомі склала руки на грудях.

Еймос підніс руку, підтримуючи шефиню. Шед повільно підняв свою.

Алекс скрушно похитав головою.

— Знаю я той «Доннаджер». То вам не стрибунець між астероїдами. Це флагман Юпітеріанської фльоти ФМРК. Бойовий крейсер. Чверть мільйона тонн вельми кепських новин. Голдене, ти бував коли-небудь на чомусь такому?

— Ні, найбільшим із моїх кораблів був есмінець.

— Ну, а я служив на «Бендоні», на Фльоті Метрополії. Таке судно знайде нас, де б ми не зачаїлися. Чотири головні рушії, кожен з них більший за весь наш човник. Конструкція витримує тривалі періоди максимального прискорення, коли всі на борту накачані джином по самі зябра. Ми не втечемо від них, кеп… А якби навіть удалося, то їхні сенсори здатні знайти м’ячика для гольфу на іншому кінці Сонячної системи та успішно жахнути по ньому торпедою.

— Ой, та пішло воно все нахер, капітане! — Еймос підвівся. — Ті марсіянські виблядки підірвали «Кент». Тікаймо. Не дамося їм так просто.

Наомі торкнулася долонею Еймосового плеча — кремезний механік замовк, похитав головою і сів. Запанувала мовчанка. Голден розмірковував, чи Мак-Давеллові коли-небудь доводилося приймати подібне рішення — і який із варіантів старий капітан обрав би.

— Джиме, це твоє рішення, — сказала Наомі Голденові, не зводячи з нього пильного погляду.

«Голдене, ти доправиш до безпечного місця тих чотирьох членів екіпажу, які залишилися живими. І все».

Голден кивнув і задумливо приклав пальця до вуст.

— Компанія кинула нас напризволяще. Ми, певно, не зможемо втекти, але я не хочу просто зникнути… — подумавши, Голден додав: — Гадаю, ми летимо до них, але мовчати не будемо. Спробуємо дотриматися букви наказу.

Наомі завершила роботу й підвелася над терміналом зв’язку. Її волосся розлетілося довкола голови, наче чорна хмаринка.

— Ну що, Джиме, кожен вільний ват потужності тепер в антені. Нас чутимуть голосно й чітко аж на Титанії.

Голден провів рукою по спітнілому волоссю. Усе, чого він домігся в умовах нульової гравітації, — тепер воно стирчало у всіх напрямках. Застебнув блискавку на робі й натиснув кнопку запису.

— Це Джеймс Голден, колишній офіцер «Кентербері», передаю із човника «Лицар». Ми повною мірою співпрацюємо з розслідуванням, покликаним знайти злочинців, які знищили наш корабель. У рамках цієї співпраці погоджуємося пристикуватися до вашого корабля, крейсера ФМРК «Доннаджер». Сподіваємося, що нас не захоплять у полон і не заподіють нам шкоди — адже будь-яка така дія лише посилить суспільну підозру, ніби саме марсіянський корабель відповідальний за знищення «Кентербері». Джеймс Голден, кінець зв’язку.

А тоді відкинувся на спинку крісла.

— Ну ж бо, Наомі, розсилай.