Джеймс С. – І прокинеться Левіафан (страница 14)

— Ні, — відповів Міллер. — Так інші оскаженіють.

— Що тоді робимо? — запитав Бравн.

Непогане питання.

— Офіцере, — знову озвалася Ґелбфіш, — мудак-здоровило має татуху ОПА на лівому плечі.

— Що ж, якщо тобі доведеться його підстрелити, цілься в ту татуху.

Сказавши це, Міллер вийшов наперед, під’єднуючи свій термінал до місцевої системи і заглушуючи сирену. Коли він заговорив знову, його голос було чути з динаміків над головами.

— Говорить детектив Міллер. Якщо не хочете потрапити за ґрати за співучасть у вбивстві, розходьтеся негайно, — а тоді, вимкнувши мікрофон, звернувся до Напівголого: — Тільки не ти, здорованчику. Один різкий рух, і в тобі пів десятка куль.

Хтось із натовпу пожбурив гайковий ключ — металево-сріблястий заряд пролетів низькою дугою просто Міллерові в голову. Він майже встиг відступити вбік, але руків’я зачепила йому вухо. У голові розгонисто й низько задзвеніло, а шиї стало мокро від крові, що цівкою потекла вниз.

— Не стріляти! — гукнув Міллер. — Не стріляти!

У натовпі зареготали, подумавши, що він говорить до них. Ідіоти. Напівголий підбадьорився і вийшов перед усіма. Стероїди збільшили його стегна до настільки неприродних пропорцій, що він ходив перекотом. Міллер знову ввімкнув мікрофон на своєму планшетному терміналі. Поки натовп дивився на протистояння цих двох, натовп нічого не ламав. Натовп не розростався. Поки що.

— То що, друзяко, ти тільки беззахисних здатен лупцювати чи можна приєднатися? — Міллер говорив рівним тоном, але портові динаміки розносили його слова, ніби Господню проповідь.

— Чо ти там гавкаєш, землянська шавко? — гаркнув Напівголий.

— Землянська? — Міллер гмикнув. — Я схожий на того, хто виріс у колодязі? Та я на цій каменюці народився.

— Жереш корм внутряцький, то ти їх сучка.

— Ти впевнений?

— Дуей, сучара, — Напівголий почав грати грудними м’язами.

Міллер ледве стримувався, щоб не зареготати.

— То вбити того нещасного було благим ділом для станції? Для всього Поясу? Та ти просто лох, синку. Тебе смикають за ниточки. Вони хочуть, щоб усі ви тут трошки побуянили, як зграя безмозкої дітлашні, а тоді в них буде причина все тут нафіг позакривати.

— Шраубен зі, зі вайбхен, — вилаявся Напівголий поясанським діалектом німецької і загрозливо подався вперед.

«Гаразд, мене тут уже вкотре назвали сукою», — подумав Міллер.

— Коліна, — наказав.

Ноги Напівголого вибухнули двома однаковими багряними струменями, і він гепнувся додолу, несамовито волаючи. Поки той корчився на підлозі, Міллер обійшов його та звернувся до натовпу:

— То ви всі слухаєтеся цього пендехо? Та ну, бляха, ви ж шарите, шо зара’ буде. Усім зара’ танці захочеться, і то так буде, ага? Ну переїбали вони ту аґва, і ми всі січемо відповідь. Нах у шлюз, ага?

Він читав їхні обличчя: раптовий страх перед снайперами, тоді збентеження. Міллер насідав, не даючи їм часу подумати. Він знову перемкнувся на мову нижніх рівнів — ту, якою говорили влада та освіта.

— Ви знаєте, чого хоче Марс? Марс хоче, щоб ви це робили. Вони послали сюди цього мудака, щоб потім кожен міг подивитися на поясан і сказати, що ми психовані дикуни, які трощать власну станцію. Вони хочуть сказати своїм, що ми такі ж, як і вони. Але ні! Ми поясани, і ми про своїх піклуємося.

Він витягнув чоловіка з передніх рядів натовпу. Не такий накачаний, як Напівголий, але все одно кремезний. На передпліччі той мав розкреслене коло ОПА.

— От ти, — звернувся до нього Міллер. — Ти готовий битися за Пояс?

— Дуей, — кивнув чоловік.

— Не сумніваюся в цьому. Він теж був готовий, — Міллер показав великим пальцем на Напівголого. — А тепер він каліка. І сяде за вбивство. Отже, ми вже втратили одного. Бачиш? Вони нацьковують нас одне на одного. Не можна їм таке дозволяти. Якщо когось із вас іще доведеться заарештувати, чи покалічити, чи вбити — значить, нас буде на одного менше, коли настане той день. І він настане. Але не сьогодні. Вам усе ясно?

ОПА-шник спохмурнів. Натовп відступив од нього, створюючи порожнє місце навколо. Міллер відчував, ніби течія, проти якої він стояв, змінює курс.

— День настане, омбре, — сказав чоловік. — А ти на чиєму боці?

У його тоні була погроза, однак позбавлена сили. Міллер повільно видихнув. Усе закінчилося.

— Завжди на одному боці з янголами… Повертайся до роботи, друже. Тут розвага закінчилася, але нам усім є чим займатися.

Початковий імпульс вичах — натовп розсмоктувався. Спершу від країв відшаровувалися по одному, по двоє, а тоді розв’язався сам собою увесь вузол. За п’ять хвилин після того, як Міллер прибув сюди, єдиними ознаками заворушень були Напівголий, який скавулів у калюжі власної крові, рана на Міллеровому вусі й тіло жінки, жорстоку смерть якої спокійно спостерігали півсотні добрих громадян. Вона була низького зросту, вдягнена у робу марсіянського вантажного корабля.

«Лише один труп — отже, ніч минула спокійно», — гірко подумав Міллер.

Він пішов до чоловіка на підлозі. Татуювання ОПА було заляпане червоним. Міллер опустився на коліна.

— Друже… тебе заарештовано за вбивство тієї жінки, ким би вона не була. Ти можеш відмовитися від допиту, якщо там нема адвоката чи представника профспілки, і якщо я зловлю на собі бодай один твій не такий погляд, то викину тебе у відкритий комос. Ми один одного розуміємо?

І Міллер прочитав розуміння у погляді здорованя.

Розділ сьомий. Голден

За половини g Голден міг пити каву. По-справжньому сидіти, тримаючи кухоль перед обличчям, і вдихати носом аромат напою. Повільно і помалу ковтати, не обпікаючи язика. Кавування було звичкою, яка не дуже добре пристосовувалася до мікрогравітації, але за половини g усе вдавалося добре.

Отак він сидів і щосили намагався думати про каву та гравітацію посеред тиші, що панувала у крихітному камбузі-їдальні «Лицаря». Навіть зазвичай говіркий Алекс мовчав. Еймос виклав на стіл свій величенький пістолет і зосереджено витріщався на нього зі страхітливим виразом на обличчі. Шед спав. Наомі сиділа з протилежного боку каюти та пила чай, поглядаючи на настінний монітор. Вона перепід’єднала на нього командний термінал.

Поки Голден розмірковував про каву, йому не доводилося думати про Аде — як вона злякано вдихнула востаннє і перетворилася на хмару радіоактивної пари.

Алекс порушив мовчанку і цим усе зіпсував.

— Рано чи пізно нам слід буде вирішити, куди далі, — сказав.

Голден кивнув, відсьорбнув іще кави й заплющив очі. Його м’язи бриніли, наче натягнуті струни, а на периферії зору танцювали яскраві плями. Починалися перші судоми післяджинового похмілля, і це похмілля обіцяло бути тяжким. Він хотів насолодитись останніми моментами спокою, поки не заполонив біль.

— Алекс правду каже, Джиме, — озвалася Наомі. — Ми не можемо вічно літати по колу на половині g.

Очей Голден не розплющував. Пітьма під його повіками світилася, тремтіла і злегка навівала нудоту.

— Ми не будемо чекати вічно, — відповів він. — Ми почекаємо п’ятдесят хвилин, поки станція на Сатурні відповість нам і скаже, що робити з їхнім кораблем. «Лицар» досі належить «С. В. І. Ж.». Ми досі працюємо на корпорацію. Ви хотіли, щоб я покликав на допомогу — я покликав. Тепер дочекаймося її і побачимо, на що ця допомога схожа.

— Шеф, тоді, мож’, летимо на станцію Сатурн? — запитав Еймос, звертаючись до Наомі.

Алекс пирхнув.

— Не на «Лицаревому» рушії. Навіть якби у нас було доста пального — а у нас не доста — мені не імпонує сидіти в цій бляшанці ще три місяці. Ні-і-і, якщо кудись летіти, то до Поясу чи до Юпітера. Наскільки хтось може бути посередині між ними, ми саме посередині.

— Я голосую за Цереру, — сказала Наомі. — «С. В. І. Ж.» має там представництво. У системі Юпітера ми нікого не знаємо.

Голден похитав головою, все ще не розплющуючи очей.

— Ми чекаємо на їхню відповідь.

Наомі театрально пирхнула. Дивно, думав Голден, наскільки добре ми вміємо розрізняти голоси за найслабшими звуками. Кашель, зітхання… Передсмертний вдих.

Випроставшись на стільці, Голден розплющив очі. Руки вже переставали його слухатися, тож він обережно поставив кухоль на стіл.

— Не хочу летіти до Церери, бо вона проти Сонця, і саме туди полетів отой торпедоносець. Твоє зауваження про переслідування, Наомі, було слушним. Я не хочу летіти до Юпітера, бо пального у нас якраз на подорож в один бік, і щойно ми кудись полетимо, то вже не зійдемо з цього маршруту. Тож сидімо тут і насолоджуймося кавою, бо мені треба прийняти рішення, а головний офіс «С. В. І. Ж.» також має висловитися. Дочекаємося їхньої відповіді, й тоді я вирішу.

Він поволі підвівся та почав обережно рухатися в бік трапа.

— Я на кілька хвилин відключуся, найгірші моменти похмілля треба перележати. Якщо буде повідомлення з офісу, дайте знати.

Голден заковтнув снодійне — пласкі гіркі таблетки з післясмаком хлібної плісняви — але заснути не зміг. Знову і знову Мак-Давелл клав йому руку на плече та називав його Джимом. Бекка реготала та лаялася, наче матрос. Кемерон вихвалявся своєю вправністю з айсбергами.

Аде настрашено вдихала повітря.

Голден відходив маршрутом Церера — Сатурн на «Кентербері» дев’ять разів. Два рейси туди-назад на рік, майже п’ять років. Усі ці роки більша частина команди там залишалася. Літати на «Кентербері» означало опуститися на саме дно — але також означало, що ти звідти нікуди не подінешся. Людям не було куди більше йти, і корабель ставав для них домом. Після постійних ротацій на флоті Голден цінував стабільність. Корабель став його домівкою також. Мак-Давелл щось говорив, але слів зрозуміти не можна було. «Кентербері» ревів, як на максимальному прискоренні.