Джеймс С. – І прокинеться Левіафан (страница 13)
Міллер побачив, як Гевлок сміється разом із усіма, але в погляді землянина сміху не було. Шаддид насупилася, і смішки затихли.
— Ситуація така, — вела вона далі. — Поширення відео ми жодним чином не зможемо контролювати. Його передали всюди. Ми засікли п’ять сайтів внутрішньої мережі, які його хостять, і мусимо виходити з того, що десять хвилин тому інформація стала публічною. Тепер наша робота — звести заворушення та бійки до мінімуму й забезпечити порядок на станції в районі порту. Відділки номер п’ятдесять і двісті тринадцять нам допомагатимуть. Адміністрація порту випустила всі судна з реєстрацією на внутрішніх планетах. Але це не означає, що вони полетіли звідси — їм усім ще треба зібрати екіпажі. Втім, це значить, що вони скоро полетять.
— Будівлі уряду? — запитав Міллер достатньо голосно, щоб його почули.
— Слава Богу, не наша проблема. У них є вся необхідна інфраструктура. Броньовані шлюзи вже закрито і задраєно. Вони від’єдналися від основної системи життєзабезпечення, тож ми зараз навіть не дихаємо з ними одним повітрям.
— Оце так полегшення, — кинув Євгеній із відділу вбивств.
— А тепер кепські новини, — оголосила Шаддид. Міллер чув абсолютну тишу, коли півтори сотні поліціянтів і поліціянток затамували подих. — Нам відомо про вісімдесят агентів ОПА на станції. Вони всі мають легальні документи та працевлаштування, але ми знаємо, що саме такого моменту вони всі чекали. Губернатор наказав не проводити ніяких профілактичних затримань. Арештовуємо тільки тих, які скоїли злочин.
Натовп вибухнув обуреними вигуками.
— За кого він себе тут має? — викрикнув хтось із задніх рядів.
Шаддид накинулася на цю фразу, як акула.
— Він той, хто найняв нас підтримувати порядок на станції. Ми виконуватимемо його накази.
Краєм ока Міллер помітив, як Гевлок кивнув. Цікаво, якої думки губернатор щодо незалежності Поясу? Можливо, не тільки агенти ОПА чекали саме такого моменту. Шаддид далі розповідала про межі їхніх повноважень у наведенні порядку. Міллер пропускав її слова повз вуха, настільки поринувши в обмірковування політичних наслідків цієї ситуації, що майже прослухав, як капітанка назвала його ім’я.
— Міллер виведе другий загін на портовий рівень і контролюватиме сектори від тринадцятого до двадцять четвертого. Касаґава, третій загін, сектори двадцять п’ять — тридцять шість, і так далі… У кожному загоні — двадцятеро, крім Міллера.
— Я впораюсь із дев’ятнадцятьма, — кивнув Міллер, а тоді прошепотів Гевлокові: — Напарнику, тобі доведеться відпочити. Землянин зі зброєю справі точно не зарадить.
— Звісно, — сказав Гевлок. — Я вже здогадався.
— Гаразд, — підсумувала Шаддид. — Накази маєте, тож ворушіться.
Міллер зібрав свій загін правоохоронців. Лише знайомі обличчя — чоловіки та жінки, з якими він пліч-о-пліч працював у службі безпеки. Майже автоматично подумки організував їх. Бравн і Ґелбфіш мають досвід штурмових загонів, тож очолять фланги, коли треба буде стримувати натовп. Еберфорс має три догани за надмірне насильство відтоді, як її сина пов’язали за наркотики на Ганімеді, тому вона — у другій лаві. Повчиться контролювати свій гнів іншим разом. Міллер чув, як по всьому відділку командири загонів віддають подібні накази.
— Ну добре, — сказав Міллер. — Пора перевдягатися.
Їхній загін перемістився до відсіку бойового спорядження. Міллер затримався. Гевлок і далі сидів, склавши руки на столі й витріщившись у порожнечу. Міллер розривався між співчуттям до цієї людини та роздратуванням. Складно, коли ти ніби в команді, але поза нею. З іншого боку, на що в біса він міг розраховувати, підписуючи контракт у Поясі? Гевлок підняв очі, зустрівшись поглядом з Міллером. Чоловіки кивнули один одному. Міллер відвернувся першим.
Відсік для спорядження був наполовину складом, наполовину банківським сховищем — побудували його, дбаючи, безперечно, радше про ощадливе використання простору, ніж про швидкість добування звідти речей. Освітлення — утоплені світлодіодні лампи — забарвлювало сірі стіни стерильно-білим. Гола кам’яниста порода віддавала луною кожен голос та крок. Уздовж стін вишикувалися, займаючи більшу частину приміщення, сейфи зі зброєю і набоями, пакети для доказів та діагностичні набори, запасні сервери і зміни уніформи. Бойове спорядження було в наступній кімнаті — де стояли сталево-сірі шафки, обладнані електронними замками підвищеної надійності. Стандартний комплект спорядження складався із пластикового щита з кінетичним поглиначем, електричного кийка, куленепробивного захисту для підборіддя, торсу та стегон і шолома з посиленим заборолом — усе спроєктовано так, аби перетворити кільканадцять поліціянтів на грізну і майже нелюдську силу.
Міллер набрав свій код на панелі. Замки клацнули, дверцята шафок розчинилися.
— Ну… — спокійно вимовив Міллер. — От лайно.
Шафки стояли порожні — наче сірі домовини, з яких хтось позабирав трупи. З протилежного кінця кімнати долинули обурені вигуки іншого загону. Міллер заходився систематично відчиняти усі дверцята, до яких міг дотягтися — все те саме. Шаддид виникла поруч, її обличчя побіліло від люті.
— План Б? — запитав Міллер.
Шаддид сплюнула на підлогу, а тоді заплющила очі. Очні яблука ходили під повіками, наче вона спала. Минуло два довгі вдихи та видихи, поки Шаддид розплющила очі.
— Перевірте шафки штурмового загону. Там має бути достатньо, щоби спорядити двох людей у кожному загоні.
— Снайпери? — уточнив Міллер.
— Маєте кращу ідею, детективе? — Шаддид особливо наголосила на останньому слові.
Міллер підняв руки, погоджуючись. Бойове спорядження покликане залякувати й контролювати. Штурмове — вбивати якомога ефективніше. Схоже, межі їхніх повноважень щойно змінилися.
Щодня на причалах Церери стояло до тисячі кораблів — ділова активність рідко вповільнювалась і ніколи не зупинялася. Кожен сектор вміщав до двадцяти кораблів, а також пов’язані з ними потоки людей і вантажу, транспортні автокари, автонавантажувачі та підйомні крани. Його загін мусив контролювати двадцять таких секторів.
Повітря просякло антифризом і мастилом. Гравітація тут трішечки перевищувала 0,3 g — саме обертання станції надавало цьому місцю гнітючу ауру небезпеки. Міллерові порт не подобався. Вакуум так близько під ногами його нервував. Проминаючи групи докерів і водіїв-транспортників, Міллер не знав, усміхатися йому чи супитися. Він був тут, аби залякати людей та позбавити їх думок про порушення порядку — й водночас він був тут, аби підбадьорити їх і показати, що все під контролем. Пройшовши перші три сектори, обрав усмішку. Така брехня йому вдавалася краще.
На перехресті між дев’ятнадцятим і двадцятим сектором вони почули крики. Міллер видобув із кишені планшетний термінал, під’єднався до центральної системи спостереження й вивів на екран зображення з поліційних камер. Лише за кілька секунд знайшов те, що шукав, — натовп із п’ятдесяти чи шістдесяти цивільних, який розтягнувся на майже всю ширину тунелю, перекриваючи рух в обидва боки. Над головами розмахували зброєю. Ножі, дрючки. Щонайменше два пістолети. Кулаки здіймалися в повітря. А посеред усього цього голий до пояса здоровань забивав когось до смерті.
— Почалося, — мовив Міллер, помахом наказуючи своїй команді бігти.
Він був за сто метрів від повороту, за яким на них чекав згусток людського насильства, коли побачив, як той чоловік із голим торсом збив свою жертву з ніг, а тоді наступив їй на шию. Голова вивернулася під таким кутом, що не залишав запитань. Міллер сповільнив свою команду до пришвидшеної ходи — арештовувати вбивцю у колі його прибічників і так буде непросто, нема сенсу передчасно втомлюватися.
Але вода вже почервоніла від крові, Міллер це відчував. Натовп був готовий вихлюпнутися. На станцію, на кораблі. Якщо інші люди почнуть приєднуватися до хаосу… куди попрямує юрба? Рівнем вище і на пів кілометра проти обертання був бордель, що орієнтувався на клієнтуру з внутрішніх планет. Митний інспектор із двадцять першого сектора взяв за дружину дівчину з Місяця і вихвалявся цим, мабуть, понад міру.
Міллер бачив, що цілей надто багато, навіть розподіляючи снайперів на позиції. Йому доведеться домовлятися зі стихією. Треба зупинити її тут, і тоді не буде нових трупів.
Кендис у його уяві схрестила руки на грудях і запитала:
Зовнішній край натовпу запримітив їх задовго до того, як Міллер підійшов. Маса тіл змістилася, перерозподіляючи ймовірні загрози. Міллер зісунув капелюха на потилицю. Чоловіки, жінки. Темношкірі, блідошкірі, брунатношкірі — в усіх довгі, тонкі статури поясан і викривлені люттю роти шимпанзе, які вийшли на стежку війни.
— Дозвольте зняти двійко з них, офіцере, — сказала Ґелбфіш у свій планшет. — Наженемо трохи Господнього страху.
— Ще встигнемо, — відповів Міллер, усміхаючись розлюченому натовпові. — Ще встигнемо…
У передніх лавах був той, кого він сподівався побачити. Напівголий здоровань. Високий і кремезний, руки вкриті кров’ю; кров також заляпала його щоку. Затравка, навколо якої кристалізується масове заворушення.
— Оцього? — перепитала Ґелбфіш, і Міллер знав, що крихітна ультрафіолетова цятка зараз танцює на чолі Напівголого, поки той шкіриться у бік Міллера та вбраних в уніформи людей позад нього.